Розділ 1. Лист з минулого

Колись один мудрець сказав: "Минуле подібно розбитому дзеркалу. Намагаючись зібрати уламки воєдино, можна порізатися". 

Чи збирав він, той мудрець, уламки свого минулого, що так влучно відзначив — ними можна порізатися? Чи лікував чиїсь рани, що лишили гострі краї минулого? Хто знає, хто ж знає…

Та він, той мудрець, був правий — на те він і мудрець. Повертаючись в минуле, кожен з нас ніби збирає уламки розбитого безжалісним часом дзеркала, в марному сподіванні побачити і пізнати себе колишнього у відображенні в тих крихітних гострих друзках, що можуть так сильно поранити…

Та серце міцно тримається за минуле, бо знає: доля всіх нас зіштовхує із тим, що ми відчайдушно хочемо залишити позаду…

***

Так думав Олег, видивляючись у вікні міжміського автобусу знайомі з дитинства пейзажі, які він вже й не сподівався побачити. Ось промзона, де колись був консервний завод, а зараз — лише брудні від віку, необжиті стіни. Він пам’ятав, як підлітком обнишпорив тут усе, бо це вважалося показником крутості — проникнути на територію закинутої “консерви” і зробити кілька селфі на згадку. Ох і влітало ж йому тоді, якщо мама бачила ті фото…

А тепер від заводу навіть стін не лишилося. А лише три роки минуло з того дня, як Олег залишив місто, як він тоді вважав, назавжди… Невблаганний час, що мчить кудись, мов навіжений…

Олег дивився у вікно, і не впізнавав знайомих вулиць, де минуло його дитинство. За три короткі роки місто змінилося, мов який невідомий художник стер гумкою знайомі деталі, а зверху малюнку намалював щось інше, незнане і нове. І тепер Олег, що й сам став іншим, незнаним і новим, намагався впізнати те, що закарбувалося мало не на сітківці.

Повернення, якого він не прагнув…

Що чекає його тут? Він не знав. Ніхто не знав, що він повернувся додому. Лише мама, що на мить завмерла, коли він повідомив, що їде туди, звідки вони втікали, мов від пожежі. Потім, звісно, зібралась докупи і навіть посміхнулася, ніби й не було миті запаморочення від тої новини. Говорила рівно, питала, навіщо. Як і всі мами, яких ошелешили б подібною новиною.

Але Олег знав її надто добре, щоб помітити тінь того страху, що він бачив в її очах три роки тому, в день, коли вони — вона сама — вирішили поїхати геть з міста.

***

Олегові тоді було майже вісімнадцять. Попереду ще два місяці навчання, а ще далі — доросле життя. І дівчина, в яку він закоханий, і плани, плани… Та все змінилося з тим телефонним дзвінком, під час якого мамині очі стали скляними і порожніми, а потім із них потекли сльози безмежного, всепоглинаючого горя. Він тоді забрав телефон з її тремтячих рук. Приклав до вуха, аби почути голос того, хто телефонував, спитав суворо, хто посмів довести його матір до сліз… І сам ледь стримав сльози, коли почув те, що ввігнало маму в розпач.

Загинула її найкраща подруга. Швидке авто, мокра дорога, зустрічний ваговоз… Разом з нею в машині був її чоловік. І донька…

Олег зумів запитати, чи вижив хоч хтось. І егоїстично зрадів, почувши, що Кіра, його Кіра — вижила. Це знання допомогло йому тримати себе в руках і в ті часи стати матері опорою і підтримкою.

Вона не поїхала на похорон подруги. Вона зібрала речі, документи і поїхала геть, нічого не пояснюючи Олегові. Він же був досить дорослим, аби подбати про себе кілька днів, доки її не було. А потім…

А потім вона повернулася і повідомила, що вони їдуть геть. І очі в неї були налякані, а рухи — рвучкі і нервові, ніби вона панічно боялася чогось. Ніби вона втікала сама і з останніх сил намагалася врятувати сина.

Олег тоді не питав нічого. Він переживав свою власну драму. Кіра написала листа. Два слова: “Ми розстаємся”. І скрізь додала його в чорний список. А її тітка навіть на поріг його не пустила, коли він прийшов до неї, вигнала геть з вимогою забути дорогу в цей дім.

***

І ось він повертається. Він, який запевняв, що ніколи, нізащо не повернеться туди, де розбилося його серце. Де він пізнав і перше кохання, і перший біль розлуки. Доросліший, сильніший. Інший.

Повертається, бо Кіра написала іще одного листа. Після трьох років мовчання вона надіслала йому електронного листа на адресу, що він і досі тримав робочою, хоча там було вказане місто, де він вже й не жив давно. На ту саму адресу, яку він не вказував після переїзду більше ніде. На адресу, куди вже три роки ніхто не писав — лише спамери з рекламними пропозиціями та, може,  зрідка приходили сповіщення зі старих сторінок соцмереж, які він також закинув, коли переїхав.

Тепер у нього нове життя, нові сторінки соцмереж, нова адреса електронної пошти і новий номер телефону. Він змінив усе, коли вперше засинав в новому домі. І тільки ця адреса лишалася, як тонкий, крихкий місточок в минуле, звідки може надійти лист.

І ось, три роки потому, він надійшов. Сумбурний лист, написаний, ніби, під впливом якихось препаратів. Кіра, його Кіра, писала:

“Олежику, врятуй мене! Тільки ти можеш мене врятувати! Ніхто мені не вірить! Ніхто! Кажуть, що я — божевільна! Вони всі думають, що я поїхала дахом, але я нормальна! Присягаюся тобі, Олежику, я нормальна, я все розумію! Мені страшно! Врятуй мене, благаю!!! Олежику, вони мене вб’ють! Вони йдуть по мене! Я чую їхні кроки під вікном кожної ночі! Вони говорять до мене, постійно погрожують, навіть коли поряд інші люди! Але ніхто не вірить мені! Рано чи пізно вони прийдуть за мною і вб’ють!!! Врятуй мене, бо в мене більше нікого не залишилося, тільки ти”.

Олег не хотів їхати. Матір не хотіла, аби він їхав — він бачив це в її очах, наповнених страхом і передуттям чогось жахливого і невідворотного. Але й не поїхати він не міг.

Адже щоби рухатися в майбутнє — слід позбутися минулого…