Глава 15. Міла

Не хотіла я йти на цю вечірку, адже там точно буде Костя. Тим паче тепер він такий популярний, і його не могли туди не запросити. А бачити його черговий раз з Аліною не дуже хотілося. Сама не розумію, коли я встигла настільки сильно закохатися в нього. В цього ботаніка, який з самого дитинства дратував мене. Хоча тепер він змінився та отримав дівчину, яка йому подобалася. І я сама зруйнувала все своїми руками.                                                                                                                                             

Однак Ілона змусила мене таки піти туди. Я вдягла прості джинси та сорочку, а волосся залишила розпущеним. Не дуже мені й хочеться веселитися. Хоча мені ж лише сімнадцять років, саме час відриватися на повну. Проте тепер я мріяла лише про закінчення школи. Але не хотілося ображати подругу.                                                                                                                                                                

Ну що ж, я прийшла сюди, але Кості досі не було видно. Аліна чудово проводила час зі своїми друзями, проте хлопця поруч з нею не було. Ну що ж, вони не зобов'язані весь час ходити разом. А мені тут і справді було нудно. Як би хотілося втекти якомога далі. Якщо вони почнуть проявляти свої почуття, то я точно так і зроблю. Та згодом все ж хлопець з'явився на вечірці, і тепер я точно збиралася піти геть.                                                                                                                                                               

Швидко попрощавшись з подругою, я попрямувала на вулицю. Раптом ще почну плакати тут, а перед ними точно цього робити не хотілося. Ще зовсім трохи і я зможу опинитися в своїй кімнаті та закритись від всього світу.                                                                                                                                                   

- Міла, - почула я голос.                                                                                                                                     

Занадто добре я його знала, а тому точно не збиралася зупинятися. Ну треба ж було Кості піти за мною. Навіщо він взагалі це робить? Здогадався, що я закохалася в нього і вирішив пожартувати? Ні, цього я точно не хочу.                                                                                                                                        

- Міла, зупинись, - спробував він, проте я йшла далі. - Мілка.                                                                     

Старе дитяче прізвисько змусило мене зупинитися та повернутися до нього. Я ненавиділа це, а він так вміло ним скористатися.                                                                                                                                     

- Я тебе попереджала, що буде, якщо ти мене так називатимеш, - сказала я. - Тепер навіть не ображайся.                                                                                                                                                        

- Чесно, мені байдуже, що ти зі мною зробиш, аби лише розмовляла, - він підійшов ближче до мене. - Що відбувається? Чому ти мене уникаєш?                                                                                                      

- А ти сам не розумієш? - запитала я.                                                                                                               

- Якби розумів, то не питав, - просто відповів хлопець.                                                                                  

Я все ж зібрала себе до купи та подивилася йому в очі. Він і справді щиро не розумів, що я маю на увазі. І це мене зараз просто заганяло в глухий кут.                                                                                     

- Я не хочу дивитися, як ви з Аліною там собі класно проводите час. Такі милі та закохані, аж бридко стає, - я скривилася. - На щастя школа скоро закінчиться, і ми більше ніколи не побачимося. Принаймні я сподіваюся на це.                                                                                                                                            

- Так он в чому справа, - він розсміявся. - Я тебе не впізнаю, Мілко, - Костя взяв мене за руки.                 

- Ще раз так мене назвеш, і я зламаю тобі щось, - я намагалася скинути його руки зі своїх. - Забери свої клешні, а то вдарю.                                                                                                                                            

- Бий, кусай, мені байдуже. Аби лише ти розмовляла зі мною, - відверто сказав хлопець. - Я розійшовся з Аліною ще раніше.                                                                                                                                           

- Чому? - не зрозуміла я.                                                                                                                                

- Бо я закоханий зовсім в іншу дівчину. В тебе, Міло, - Костя дивився мені в очі. - Це сталося зі мною давно, проте я досі не розумів своїх почуттів. Мені не потрібна Аліна, лише ти, - я на мить забула як дихати.                                                                                                                                                                

А тоді Костя потягнувся та ніжно поцілував мене. Це було зовсім не схоже на те, як це було з Ромою. Вир емоцій захлиснув мене з головою. І на якусь мить я навіть забула як дихати. Не знаю скільки це тривало, але ніби вічність, та все ж хлопець відпустив мене, зазирнувши у очі.                                         

- Ну що, будеш мене вбивати? - запитав він.