Глава 15. Міла

Не хотіла я йти на цю вечірку. Вже від самого ранку всередині стояла якась напруга, і думка, що доведеться бачити Костю, змушувала мене мимоволі стискати кулаки. Адже він буде там, у центрі уваги, як завжди, таким самим популярним і привабливим, який змушує всіх навколо звертати на себе погляди. І, найгірше, він був із Аліною.

Вона виглядала ідеально, та й він, здається, щасливий з нею. Здавалося б, чому б мені не просто залишитися вдома, не переживати, не мучитися? Але Ілона, моя найкраща подруга, наполягла.

- Ти мусиш піти. Ти не можеш весь час ховатися від життя, - сказала вона. – Просто будь собою, і все.

Вона мала рацію, але моє серце опиралося. Я не хотіла бачити це все. Все частіше мені снився сон, що ми разом і Костя цілує мене та тримає за руку. А в реальності ж на цьому місці Аліна.

Я довго стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті, намагаючись обрати, що надіти. Не хотілося привертати зайву увагу, адже це була не моя вечірка, і я не хотіла знову відчувати себе зайвою. Врешті-решт вибрала прості джинси, білу сорочку, розпустила волосся. Мінімум косметики, максимум комфорту. Відчувала, що виглядаю занадто просто серед гучних і яскравих суконь інших дівчат, але це було моє рішення. Я не збиралася вдавати, що радію.

Приїхала на місце трохи раніше, ніж планувала. Вечірка вже була в самому розпалі: музика гучно лунала з колонок, сміх та голоси перепліталися, створюючи атмосферу легкої ейфорії. Але мені було не весело. Я сиділа біля стіни, пильно спостерігаючи за подіями, намагаючись не думати про Костю.

Але як можна не помічати його? Він увійшов у кімнату, і відразу вся увага прикута до нього. Популярний, усміхнений, з дівчиною, що тримала його за руку — Аліною. Вона сяяла, сміялася, танцювала з друзями, а він весь час виглядав так, ніби він — головна зірка цього вечора.

Я відчула, як гіркота підступає до горла. Здавалося, я стою на краю прірви, дивлюсь вниз і розумію, що не хочу падати, але й не можу піднятися. Чому так вийшло? Чому я, яка з дитинства дратувала Костю, тепер мрію про нього? Як це сталося, що мій колишній «ботанік», як я його називала, став центром мого світу? Весь цей час я вважала, що він мене навіть не помічає, а тепер... тепер я не можу відірвати погляд. Ілона підійшла і схопила мене за руку.

— Ну, давай, розслабся! Не має ж ти весь вечір сумувати, - посміхнулась подруга. – Це ж вечірка!

Її ентузіазм трохи заспокоїв мене, і я зробила глибокий вдих. Але всередині все ще палало. Минали хвилини, а Костя все не з’являвся поруч зі мною. Аліна продовжувала веселитися з друзями, але хлопець поруч не стояв. Мені ставало трішки легше — можливо, вони не такі вже й нерозлучні? Можливо, він теж не хоче проводити весь час із нею?

Нудьга роз'їдала мене зсередини, і я ловила себе на думці, що мрію втекти. Втекти куди-небудь далеко, де не буде цього болю і розчарувань. Я хотіла просто забутись. Розчинитись у власному болі. Втекти від почуттів, які я ще сама не розуміла. Але несподівано мене покликали.

— Міла! – почула я.

Цей голос був знайомий і близький. Моє серце стиснулося. Я не хотіла повертатися, не хотіла відповідати, не хотіла знову відчувати себе слабкою. Я просто йшла вперед, швидко, щоб якнайшвидше залишити це місце. Але він крокував слідом.

— Міла, зупинись, — спробував він, але я не зупинялася.

— Мілка! — ледь не крикнув він, використавши моє дитяче прізвисько.

Це було таке знайоме і водночас дратівливе. Ніхто й ніколи не смів мене так називати, бо наслідки могли бути не найкращими. І всі прекрасно знали про це. Я зупинилася і обернулася.

— Я тобі казала, що не хочу, щоб ти мене так називав, — холодно сказала я. — Тепер навіть не думай ображатися.

Він усміхнувся з легкою іронією. Костя завжди знав як легко вивести мене з себе. І те, що він так мене назвав, щось сколихнуло в мені. Ніби не все втрачено, і я зможу бути поруч з ним.

— Чесно, мені байдуже, що ти думаєш чи робиш, лише б ти зі мною розмовляла, — підійшов ближче, не відпускаючи моїх очей. — Що трапилось? Чому ти мене уникаєш?

Я відчула, як намагаюсь зібрати себе, хочеться кричати і плакати водночас. Це дивно, я ж завжди вміла себе добре контролювати. Та не поруч з ним. Я не могла нічого зробити, лише втікати. Але замість цього відповіла спокійно.

— Ти сам не розумієш? — запитала.

— Якщо б розумів, то не питав би, — відповів він простим тоном, без звинувачень.

Мені стало ще важче. Я дивилася в його очі і бачив там щирість, чистоту почуттів, які він до мене ліпив так довго, що й сам цього не усвідомлював.

— Я не можу дивитися на вас із Аліною, — мої слова лунали майже пошепки, але від цього вони не ставали менш болючими. — Ви такі милі, щасливі... І мені від цього стає бридко. Це ж просто знущання. Але скоро все скінчиться — школа, ця сцена, ця брехня. І я сподіваюся, що більше ніколи вас не побачу.

Він розсміявся, ніби ця правда була для нього новиною. Це мене роздратувало. Тобто він зрозумів, що я маю почуття до нього, і це викликало таку реакцію. Ну що ж, просто прекрасно.

— Ось у чому справа! — сказав він, сміючись. — Я тебе майже не впізнаю, Мілко.

Його слова змусили мене усміхнутися, хоч і криво. Рука потяглася до моєї, міцно взяла її. Хотілось забрати її, але він не відпускав.

— Ще раз так називаєш мене — і я зламаю тобі щось, — я намагалася скинути його руки.

— Бий, кусай — мені все одно, — він тримав мене за руки міцніше. — Лише б ти зі мною говорила, - Костя не зводив з мене погляду. – Я розійшовся з Аліною.

— Чому? — зніяковіло спитала я.

— Бо я давно закоханий в іншу дівчину, — він дивився мені в очі. — У тебе, Міла. Це сталося вже давно, я не міг зрозуміти своїх почуттів, але тепер я знаю точно. Мені не потрібна Аліна. Лише ти.

Слова були немов промінь світла, що прорізав темряву моїх сумнівів і страхів. Я застигла, забувши, як дихати. Миті минали, але ніби світ зупинився. І тоді він потягнув мене до себе і ніжно поцілував. Цей поцілунок не був схожий на ті легковажні дотику, які я колись відчувала з Ромою. Це був вибух емоцій, справжня хвиля тепла, яка захопила мене повністю. Я відчула себе живою, і в той же час розгубленою. Хлопець відпустив мене, заглянувши глибоко в очі.