Глава 14. Костя

Час йшов, а я продовжував зустрічатися з Аліною. Спочатку здавалося, що все йде добре, що це саме те, що мені потрібно — я був упевнений, що вона саме та дівчина, про яку я мріяв. Але поступово почав помічати, що між нами виникає якусь прірву, яку не заповнює ні розмова, ні спільні моменти.

Вона завжди була зайнята собою, своїм виглядом, своїми фото в соцмережах і тим, як на неї дивляться інші. Мені ставало все очевидніше, що для неї я — просто частина образу, якою вона користується, щоб підкреслити свою популярність.

Їй було байдуже на мої почуття, на мої слова і навіть на те, як я проводжу час. Вона не цікавилася моїми проблемами, не підтримувала, коли було важко, а замість цього звертала увагу лише на своє відображення у дзеркалі і на те, як вона виходить на фото. Ми дійсно непогано виглядали разом, і, здається, саме це її і тримало в наших стосунках — зовнішня картинка, що подобалась оточенню. Але чим довше тривало це все, тим швидше я почав розчаровуватися.

Я все частіше сумував за Мілою — за її щирою усмішкою, за її жартами, які завжди піднімали настрій, за тією невловимою внутрішньою енергією, що немов вибухала з неї і не давала нудьгувати ні мені, ні іншим. Здається, саме вона була тією людиною, до якої у мене справжні почуття — а не до Аліни з її поверхневістю і байдужістю.

Після кількох місяців я більше не витримав і відкрито поговорив з Аліною про те, що хочу припинити наші стосунки. Вона, на мій подив, була не проти. У її очах не було жодної печалі чи жалю — лише холодне розуміння, що ми були потрібні один одному лише для шоу. Для неї це розставання було таким же легким, як і початок.

А я? Не скажу, що страждав надто сильно. Скоріше відчував полегшення і навіть якийсь внутрішній підйом. Я нарешті визнав для себе, що кохаю Мілу. Це відчуття було чистим, сильним і справжнім. І це дало мені надію.

Та все ж у моєму житті залишалося ще одне питання, яке потрібно було вирішити. Після того, як я припинив стосунки з Аліною, у мене не було жодних планів після уроків — відчувалася якась порожнеча. І тоді я вирішив піти до Кольки, свого найкращого друга. Ми досі не говорили після того, як посварилися, і це мене дуже турбувало. Мені було боляче думати, що ми можемо втратити нашу дружбу через дурниці.

Я стояв біля його дверей і довго набирався сміливості, щоб постукати. Нарешті зробив це, і через мить двері відчинилися. Коля побачив мене і відразу ж хотів зачинити їх. Він ображався на мене — і це було видно по його погляду.

— Коля, зачекай, — сказав я, намагаючись не втратити надію.

— Йди геть, я з тобою розмовляти не хочу, — холодно відповів він, але я втримав двері. — Нащо ти прийшов взагалі?

— Хочу поговорити з тобою, — визнав я. — Я дурень, знаю. Не мав так себе поводити з тобою. Хоча й ти теж придурок, — посміхнувся я криво, намагаючись розрядити напругу.

— Ти сам не хотів зі мною говорити, — сказав Коля, фиркаючи. — Бо ти проміняв мене на ту Аліну, — його погляд став уважнішим, майже суворим. — Чи не так?

— Ти ж знав, що вона мені подобалася, міг би й підтримати, — захищався я. — Але зараз з нею вже все. Мої почуття були несправжніми.

— І ти тепер вирішив повернути друга? — він склав руки на грудях, перевіряючи, наскільки я серйозний.

Я просто дивився на нього, розуміючи, наскільки він мені дорогий. Я занадто добре знав Кольку — він міг ображатися, але завжди залишався надійним другом, до якого я міг прийти у будь-яку хвилину і отримати підтримку. І навіть за всі наші сварки я ніколи не сказав йому «дякую» за те, що він завжди був поруч.

— Добре, заходь уже. По очах бачу, що в тебе проблема, — зізнався Коля, відкриваючи двері.

Коли я переступив поріг, мене охопило тепло і певний спокій. Здавалося, що все стає на свої місця, хоча проблеми ще не зникли. Я сів на диван, а Коля поставив чай, і ми почали говорити. Іноді мені справді здавалося, що я не заслуговую на такого друга. Але мені дуже пощастило, що він у мене є — такий вірний, такий справжній.

Але ось інше питання залишалося відкритим. Міла. Вона мене уникає, хоча я відчуваю, що між нами може бути щось більше. Я не знаю, що сталося, чому вона віддаляється, але не можу просто так здатися. Це кохання здається мені справжнім, і я готовий боротися за нього.

Я зітхнув і подумав, що життя — це не просто легка прогулянка. Це боротьба, в якій іноді потрібно падати, щоб потім піднятися сильнішим. І я готовий боротися за те, що дійсно має значення.