Глава 12. Костя

Що ж, моя перша поява в новому образі в школі справді була досить ефектною. Коли я зайшов до класу, здавалося, всі погляди миттєво звернулися до мене, ніби вони мене не впізнавали. Це було дивне відчуття — ніби я став зовсім іншою людиною, а не тим самотнім і непомітним хлопцем, яким був раніше.

І хоча більшість реагувала з інтересом і навіть захопленням, була одна людина, яка мовчала, і це був Коля. Його холодний погляд і відсутність будь-якої емоції мені дуже дошкуляли. Мені здавалося, він не просто не впізнавав мене, а наче відчував якусь образу або навіть зраду. Можливо, це була його реакція на мої зміни, на те, що я більше не той самий.

З того часу пройшов уже не один тиждень, і я з Мілою дедалі більше часу проводив разом. Ми разом продумували всі деталі мого нового образу, обговорювали, як поводитись, що казати, що одягнути. Вона була моїм наставником, моїм опорою в цьому складному процесі.

І, чесно кажучи, без неї я б, мабуть, просто злякався і повернувся до старого себе. Міла допомагала мені повірити, що зміни — це не страшно, а навпаки — це можливість стати кращим. Проте, здається, все це зовсім не подобалося Колі. Його холодність зростала з кожним днем. Врешті-решт він почав віддалятися, і одного дня просто пересів від мене на інше місце. Я залишився сидіти один, і це було боляче, але я розумів — я йду своїм шляхом, і він того вартий.

Це було нелегко — почуватися самотнім, особливо коли поруч була Міла. Я навіть по-іншому почав дивитися на неї. Вона була не лише розумною та цікавою, а ще й справжньою, хоч і намагалася це приховати за маскою байдужості. Але я бачив крізь цю маску.

І, на мою здивованість, одного дня дізнався, що між Мілою і Ромою є певні стосунки. Правда, це не було нічого серйозного — скоріше щось легке і тимчасове. Проте, чесно кажучи, мені це не дуже сподобалося. Я не зміг одразу пояснити свої почуття, але відчув заздрість. Напевно, це був сигнал — я занадто прив’язався до Міли, і мені хотілося, щоб для неї все було добре, навіть якщо я не був частиною цього.

Сьогодні я прийшов до школи у новому одязі — мамина ідея, вона була такою радісною, що навіть вмовила мене купити щось додатково. Мені було трохи незручно брати у неї гроші, але я не хотів її засмучувати. Вона була моєю єдиною родиною, і я цінував її підтримку.

До початку уроків залишався час, і я сидів, заглиблений у телефон. З того моменту, як посварився з Колею, я проводив багато часу наодинці. Це було боляче, але я розумів — випуск вже не за горами, і мені потрібно триматися.

— Костя, привіт! – раптом я почув знайомий голос.

Я підняв очі і побачив Аліну. Вона, як завжди, була бездоганна — ніжна сукня підкреслювала її витонченість, волосся спадало хвилями, а легкий макіяж лише додавав їй чарівності, цього разу зовсім не переборщеного. Її присутність змусила мене трохи розгубитися.

Я помітив, що Міла не зводить з нас погляду, уважно слухає кожне слово. Мені було трохи ніяково, але я намагався слідувати порадам Міли: триматися спокійно і впевнено, ніби це все для мене звично. Бо ж справді, я ж тепер спілкуюся з такими дівчатами кожного дня! Правда, Мілі про це краще не казати — вона може «придушити» мене своєю турботою і наполегливістю.

— Привіт, — відповів я, намагаючись звучати невимушено.

Хоч Аліна раніше час від часу віталася і навіть говорила зі мною, цього разу вона сіла поруч. Це було щось нове. Я подумав, що, можливо, вона хоче попросити допомоги з домашнім завданням, адже завжди була старанною ученицею. Моя голова наповнилася роздумами — адже я ще думав, як поводитись з дівчиною, якої раніше майже не помічав.

— Ти ж знаєш, що сьогодні п’ятниця, — почала Аліна, трохи посміхаючись. — Які в тебе плани на вихідні?

— Поки ніяких, — відповів я, помітивши, що Міла тихо похитала головою.

— В мене поки теж немає, — продовжила вона. — Може, ми могли б кудись піти? Наприклад, у ресторан?

У моїй душі запалало хвилювання. Я хотів одразу погодитись, але пригадував слова Міли про баланс — не бути надто зацікавленим, але й не виглядати байдужим.

— Чому б і ні? — сказав я, злегка знизавши плечима. Потім, відчувши себе більш впевненим, додав: — Я завтра зайду за тобою о шостій.

— Чудово, не можу дочекатися, — усміхнулася вона і пішла до свого місця.

Відчуття було неймовірне. Невже це справді сталося? Вперше я отримаю шанс провести час із Аліною, а не просто мріяти про це. Але в той же час мене переповнювала тривога. Я ж не знав, як поводитися з дівчиною, особливо такою особливою, як Аліна. З Мілою було простіше — вона розуміла мене, знала всі мої слабкості. З Аліною ж потрібно було бути ідеальним, грати роль, яку вона очікує. І це було лякаюче.

Я розумів, що мені точно потрібна допомога, і саме тому я покладався на Мілу. Вона мій незамінний порадник, мій друг. Без неї я не впевнений, чи зміг би зважитися на цей крок. Вечір обіцяв бути довгим і цікавим. Я вірив, що попереду мене чекають великі зміни. Зміни, які можуть назавжди змінити моє життя.