Глава 9. Міла

Я вирішила, що нам у першу чергу потрібно змінити стиль Кості. Власне, це найпростіше, що ми можемо зробити, щоб хоч якось почати змінювати його образ. Адже, як тато завжди каже, ремонт краще починати з фасаду. Зовнішній вигляд — це своєрідна візитівка, перше враження, і воно може кардинально впливати на те, як тебе сприймають інші.

А отже, якщо ми зможемо змінити фасад Кості, далі буде легше працювати над усім іншим. Потім можна буде попрацювати над його мовою, навчити молодіжному сленгу, додати впевненості у спілкуванні, а також звернути увагу на різні дрібниці — від манер до дрібних жестів, які так необхідні, щоб бути по-справжньому крутим хлопцем у наш час.

Я трохи переживала, що він буде чинити опір, мовляв, навіщо взагалі все це, що це знущання і втручання в його життя. Я навіть припускала, що доведеться силою змушувати його йти зі мною, підбадьорювати, переконувати, відмовлятися від його впертості. Але на диво, Костя погодився досить легко. Напевно, наші постійні суперечки і спільні розмови зробили свою справу. Якби не ці маленькі сварки, мені б навіть сподобалась наша невеличка пригода.

А ще — дратувати його було, чесно кажучи, досить весело. Це як маленька гра, де я контролюю ситуацію, а він просто змушений терпіти. І мені подобалось бути в такому положенні.

Ми попрямували до торгового центру, який знаходився досить далеко від нашої школи. Мені важливо було, щоб нас тут ніхто не побачив. Звісно, я не соромлюсь ходити з Костею в людних місцях, але знаєте, як це буває — не всі люди здатні адекватно сприймати зміни і нові образи. Хтось може почати пліткувати, хтось — засуджувати. А мені цього зовсім не потрібно, особливо зараз, коли все лише починається і поки що дуже крихке. Тому вибрала саме це місце — спокійне, віддалене, де ми могли залишитися непоміченими.

Поки ми йшли, мені писали Ілона і Рома, мої найкращі друзі. Вони запитували, де я і що роблю, пропонували зустрітися, розпитували про плани. Але я вирішила, що краще поговорю з ними ввечері. Не хочу брехати, бо вони для мене дуже важливі, але й правду сказати поки не можу — це як маленька таємниця, яку треба зберегти, доки все не стане зрозумілим. Вони точно не зрозуміють зараз, а я боюся, що це зіпсує нашу дружбу чи викличе зайві питання.

Костя явно почував себе досить незручно, коли ми увійшли в торговий центр. Він не звик до такого шопінгу, до того ж всі погляди наче ковзали по ньому — і не завжди доброзичливі. Але ми маємо це зробити. Адже завтра в школі він має з’явитися в новому образі — тому часу на вагання вже немає.

Я взагалі не розуміла, як він міг закохатися в Аліну. Вона ж настільки не справжня, ніби лялька — штучна, надто намагається, а після школи збирається зробити собі кілька пластичних операцій, щоб бути «ідеальною». Це страшенно мене дратувало, адже я бачу, що Костя заслуговує на набагато більше — на справжню, щиру людину поруч.

Та це ж йому жити з цим, а в мене є свої проблеми, які потрібно вирішувати. І, сподіваюся, що з однією з них він мені справді допоможе.

— І надовго ми тут? — запитав він з трохи скептичним тоном.

— Доки не зробимо з тебе нормального хлопця, — відповіла я, роздивляючись вітрини магазинів. — Так, не смій мені тут нити. Сьогодні ти маєш слухати мене в усьому і не сперечатися. І закінчимо ми лише тоді, коли я скажу.

— Не знав, що ти маленький диктатор, — посміхнувся він, і в його очах промайнув виклик.

— Звикай, — не змінювалася я. — Тобі доведеться все витерпіти, якщо хочеш отримати Аліну. Ох, не заздрю я тобі, хлопче.

Він лише тяжко видихнув, а я потягнула його в перший магазин. Тут було зовсім мало цікавого одягу, і я відразу зрозуміла, що цей варіант — не наш. Але наступний виявився набагато вдалішим. Я відбирала те, що на мою думку найбільше пасуватиме Кості. Він кривився, дивлячись на речі, ніби хотів сказати щось, але не наважувався. В його руках вже зібралася купа вішалок з різними сорочками і футболками.

— Може вже досить? — запитав він, озираючись і зітхаючи. — Мені це все ще приміряти.

— Але це не означає, що ми візьмемо все, — спокійно пояснила я. — Нам ще треба підібрати тобі нове взуття, кілька дрібничок і, звичайно, змінити зачіску.

Взявши ще дві сорочки, я відправила його у примірювальну. Я була приємно здивована — дещо йому пасувало просто ідеально. Ми вирішили взяти кілька крутих сорочок, дві пари джинсів, штани, а ще футболки та светр. Трохи подумавши, додали до вибору шкіряну куртку. Я навіть змусила його одразу одягнути чорні джинси з ланцюжком на кишені, чорну футболку і куртку — хотіла побачити, як все виглядає разом.

Потім ми зайнялися взуттям. Я зупинила свій вибір на двох парах крутих кросівок і важких черевиках, які він зараз одягнув. Цей образ — такий собі «поганий хлопець», стильний і трохи небезпечний. Ох, а які там були знижки! Ми примудрилися купити все за досить невеликі гроші. Мабуть, я природжений економіст. Може, краще змінити професію, поки не пізно? Але ні, я занадто сильно люблю тварин. Проте ця навичка точно зайвою не буде.

— Ну, тепер я виглядаю як незрозуміло хто, — пробурчав Костя, дивлячись на себе в дзеркало. — Сподіваюсь, це все, і я можу йти додому? Завтра ж у школу.

— Розмріявся, — відповіла я з усмішкою. — Тепер перейдемо до наступного етапу. Змінюємо зачіску, бо ти схожий на домовеня Кузю.

Він знову мовчки терпів. Міг би трохи пообурюватися, показати характер, але ні — просто мовчки зносив все. Хоча б трохи. Він же чоловік, має себе проявити. Ну, над цим ще попрацюємо.

Нарешті ми попрямували в барбершоп. Такі місця мені дуже подобаються — тут усе виглядає стильно, сучасно і чоловічо. Я довірила Костю майстру, а сама сіла чекати в залі. І як же мені було нудно! Ледве стримувала себе, щоб не піти і не перевірити, що там відбувається. Але вчасно Костя з’явився — і його зачіска ідеально завершила образ. Волосся підстригли коротко, по боках поголили, створивши стиль, ніби він щойно прокинувся — і це неймовірно пасувало.