Глава 8. Костя

В той вечір я ще довго не міг заснути. Мозок просто не давав спокою — думки крутилися одна за одною, мов карусель. Невже я справді наважився зробити це? Невже це не просто дурниця, і я справді зможу? Найбільше мене дивувало те, що Міла погодилася мені допомогти. Вона ж знає мене, знає, яким я буваю — не надто організованим і досить лінькуватим. Але вона повірила, що я здатен змінитися. Це було приємно, хоч і трохи лякало водночас.

Я намагався уявити, як виконати її частину умови, що саме я маю зробити, щоб бути ближчим до Аліни. Але чим більше думав, тим складніше ставало. Міла мовчала, напевно, теж не мала готових рецептів. Проте я знав, що знайду вихід. Адже саме це і робить життя цікавим — не готові відповіді, а пошук свого шляху.

Зрештою, я таки заснув. Сон був легким, ніби відпустка перед великим випробуванням. Прокинувся з думкою: «Сьогодні ми починаємо. Операція “Закохати в себе Аліну” офіційно запущена». Це звучало як секретна місія, і мене охоплювало відчуття невидимого тиску, але одночасно і драйву.

День починався звичайно, але в мені було щось особливе. Я раптом почав прискіпливо обирати одяг — раніше мені було байдуже, що вдягнути. Я завжди вважав, що головне — не зовнішність, а знання, внутрішній світ, характер. Але життя доводить, що, як би там не було, в наш час зовнішній вигляд відіграє дуже важливу роль. Якщо ти не виглядаєш привабливо, жодна красуня на тебе не зверне уваги. Це сувора правда, яку не хочеться визнавати, але приймаєш.

Обравши прості, але охайні джинси та світлу сорочку, я поснідав, попрощався з мамою і вирушив до Міли. Двері мені знову відчинила її мама — жінка привітна і щира, і було видно, що їй дуже подобається, що ми з Мілою знову спілкуємося. Вона навіть трохи підбадьорила мене, запропонувавши чай. Та я відмовився — часу було мало, Міла поспішала. Вона готувалася до поїздки, тож ми не могли втрачати ні хвилини.

Постукавши в двері кімнати Міли, я почув швидку відповідь: «Заходь». Я відкрив двері і побачив її в оточенні розкиданих журналів, книг і зошитів. Міла, яка завжди вважалася ледачою ученицею, нарешті вирішила вчитися? Це було дещо дивним, але й приємним водночас.

— Костя, ти якраз вчасно, — сказала вона, не піднімаючи голови. — В нас не так багато часу, щоб усе вийшло.

— Навчальний рік же тільки почався, — парирував я.

— Ти бачив, скільки роботи? — нарешті подивилася на мене серйозно. — Мені треба змінити тебе повністю. Хватить виглядати, наче персонаж із радянських мультиків. Ти виглядаєш на сорок років, а не на вісімнадцять.

Я не стримав посмішки. Вона так серйозно взялась за справу, що мені це неабияк сподобалось. Значить в нас обов’язково все вийде і я отримаю успіх.

— А ти сьогодні в гарному настрої? Так і розкидаєшся компліментами, - я посміхався. – Можливо, варто почати працювати з дітьми? Вони б тебе полюбили.

Міла закотила очі, як завжди, коли я жартував. Тоді до кімнати зайшли її батьки, щоб попрощатися. Вони повернуться лише ввечері завтрашнього дня, а нам дісталася майже ціла доба на те, щоб підготувати мене. Та слова Міли про те, що мене треба змінити повністю, таки зачепили. Можливо, я справді виглядав не так вже й круто?

— Отже, — почала Міла. — Я вивчила Аліну. Потрібно трошки попрацювати, але якщо хочеш отримати Барбі, треба стати Кеном.

— Вертикальний солярій? — спантеличено перепитав я, прочитавши надпис. – Що це таке і чому воно великими буквами?

— Що? — здивувалася Міла. — Якщо не знаєш, що це, у вас із Аліною не буде спільних інтересів.

Вона почала говорити про те, що перш за все нам треба змінити зовнішність. Аліна, звичайно, любить підкачаних хлопців, але часу на спортзал у нас немає. Тож доведеться працювати з тим, що є.

— Ти мене просто не перестаєш хвалити, Мілко, — пожартував я.

— Мілка — це фіолетова корова з шоколадки, а я — Міла, запам’ятай вже, - шикнула дівчина. – Інакше стукну — і ти миттю поїдеш на Альпійські луги, — посміхнулася вона.

Так ми почали нашу операцію. Мені було весело і водночас трохи страшно. Ми спілкувалися лише кілька хвилин, а вже встигли підколоти одне одного на весь вечір. Я вирішив називати її Мілкою — це буде наша маленька таємниця. Я почав розуміти, що дратувати це нахабне дівчисько мені навіть подобається. Але в чомусь вона справді права — потрібно почати зі зовнішності. Що саме мене не влаштовує?

— Взагалі мені подобається, як я виглядаю, — сказав я, трохи захищаючись.

— Так, цей образ і справді був крутий… років сімдесят тому, — з усмішкою сказала Міла.

Вона підійшла до мене, змусила встати і почала уважно оглядати. В такі моменти я почувався незручно. До того ж, через різницю в зрості, довелося трохи нахилитися, щоб бути ближче. Огляд закінчився не найкращими новинами.

— Збирайся, — сказала Міла. — Будемо робити з тебе нормального підлітка, а не мого дідуся. А він, між іншим, має сімдесят років!

Я повернувся додому, швидко зібрав речі, готівку. Влітку я підробляв, тож в мене була непогана сума. Мама теж часто давала гроші, тож було за що купувати новий одяг, що завгодно. Це була моя перша інвестиція у нове життя. З нетерпінням я уявляв, як зміни допоможуть мені стати ближчим до Аліни, як ми почнемо проводити час разом.

Все літо я працював не даремно. Я не просто відкладав гроші — я вклав їх у можливість стати кращим, у шанс змінити себе і, можливо, навіть долю. Тепер попереду — новий початок, нові пригоди. І я був готовий прийняти виклик.