Глава 7. Міла

Ні, ну я всяке очікувала побачити в своєму житті, але щоб Костя прийшов до мене і ще й просив про допомогу — це точно вибило мене з колії. Я навіть не могла повірити, що це відбувається саме зі мною. Хотіла провести цей день тихо, спокійно, у колі своєї родини, без зайвих несподіванок і непроханих гостей.

Мама, звісно, завжди відкрита і гостинна, і коли вона почула, що до нас зайшов Костя, відразу впустила його, не питаючи мого дозволу. А тепер ось стоїть цей хлопець переді мною, а я навіть не знаю, що з ним робити — відправити геть? Не могла, бо ж мама просила не виганяти. І що тепер?

Костя завжди був хорошим хлопцем. Тим самим, який завжди тримає обіцянки, ніколи не підводить і не робить нічого зайвого. Його можна було б навіть ідеалом назвати — ідеальний учень, гарний друг, той, хто завжди допоможе і ніколи не попросить нічого взамін. Саме тому я почала трохи сумніватися у своїх переконаннях: може, я і справді повинна брати приклад з нього? Може, це він та людина, якою мені варто стати? Але я ж — я, зі своїми слабкостями і впертими звичками, зі своїм характером, який не завжди гарно сприймають інші. І нічого з цим не зробиш. Хоча, може, варто було б спробувати.

Тепер він просто стоїть і дивиться на мене. Без слів. З таким поглядом, ніби хоче прочитати мої думки, але не вміє. І що я маю з цим робити? Відчувати себе психоаналітиком? Ні, це якийсь жарт. І цей жарт аж ніяк не смішний.

— Ну, я думки читати не вмію, — нарешті промовила я, знизуючи плечима. — Тож скажи, у чому справа, чи ми так і будемо стояти, мовчати і чекати, поки ти сам зрозумієш, що хочеш?

Він затремтів, ніби почув виклик, і злегка почервонів. Його очі збігалися, він ніби шукав потрібні слова, але вони чомусь ніяк не хотіли з’являтися. На якусь мить мені навіть стало смішно, бо я вперше бачила Костю настільки розгубленим.

— Я просто не знаю, чи ти погодишся, — сказав він нарешті дуже тихо, ледве чутно.

Я відчула, як напруга всередині мене зростає. Навіщо було взагалі приходити, якщо сумніваєшся, чи я погоджуся? Мабуть, він спочатку зважував усі “за” і “проти”, поки не наважився зробити цей крок. І от тепер стоїть тут, чекає. Чесно, це починало мене дратувати.

— Тоді може спочатку скажеш, а вже потім я тобі відмовлю? — посміхнулася я, намагаючись не показати своє роздратування. — Або говори, або йди вже до себе.

Він не поспішав, але все ж таки сів на стілець біля мене, хоча я і не пропонувала йому. Таке відчуття, ніби він шукав опору, хоч і хотів здатися впевненим. Ні, ну я зараз точно розсміюсь від цієї картини.

— Загалом… мені дуже подобається одна дівчина, — почав він, дивлячись у підлогу. — Це останній рік навчання. І… — тут він зробив паузу, наче намагаючись знайти правильні слова. — І я міг би її зацікавити, якщо трохи змінюся. Якщо…

— Перестанеш бути заучкою? — підказала я, піднявши брови.

Він злегка усміхнувся, і на його обличчі з’явився рум’янець. Невже я попала в точку? Наш хлопчик нарешті вирішив подорослішати та почати більш цікаве життя? Точно щось в лісі вимерло.

— Можна і так сказати, — відповів Костя, знизуючи плечима. — Я знаю, що це звучить дивно, але я справді хочу змінитися.

Я здивовано дивилася на нього. Костя, який завжди був зразковим учнем, стриманим і трохи сором’язливим, раптом відкривається такою стороною. Невже хтось йому настільки подобається? Мені навіть ніколи не приходило в голову, що у нього могли бути стосунки або хоча б закоханість.

— І хто вона? — не витримала я, спробувавши заховати цікавість.

— Це не має значення, - він раптом різко змінив тон.

О, як же я знала, що він не хоче розкривати цю таємницю просто так. У нього ще й характер є, і це було одночасно і цікаво, і трохи напружено. Але я не збиралася відпускати цю тему — цікавість вбивча, особливо коли йдеться про чужі секрети.

— Якщо хочеш, щоб я допомогла, то скажи, — сказала я, ніби обираючи собі лак для нігтів, намагаючись вдавати байдужу.

Невже це щось настільки страшне? А може це хлопець? Його друг, наприклад. Тоді взагалі паритись нічого. Але якщо якийсь популярний, то тоді да. Та врешті в двадцять першому сторіччі живемо, таким нікого не здивуєш.

— Добре… - видихнув він. – Це Аліна.

— Аліна? — повторила я, не вірячи своїм вухам. — Серйозно? Не думала, що тобі подобаються такі пластмасові барбі.

— Не кажи так про неї, - обурився він. – Думаю, ти приблизно розумієш, які хлопці їй потрібні. Ти допоможеш мені?

Я задумалася. Хоча часто я шукала вигоду в усьому, але цього разу було інакше. Можливо, я і справді готова допомогти. Хоча Аліна точно не та, хто підходить Кості. Він би знайшов щось простіше, щось справжнє. Але я не збиралася втручатися в це — нехай це будуть його граблі.

— А яка мені вигода? — запитала я.

— Я знаю, що ти хочеш поїхати в Мексику, але твої батьки проти, - він на мить задумався. – Мені довіряють, і якщо я скажу, що їду з тобою, вони будуть спокійніші. Я знайду, де пожити, а ти спокійно поїдеш. Ще треба буде попросити Кольку нафотошопити фотки з різних місць, щоб все виглядало переконливо.

Я дивилася на нього скептично. Це все звучало добре, проте я не дуже вірила, що Костя здатен обманювати дорослих. Це точно не в його характері.

— Ти серйозно? — запитала.

Він кивнув, а я почала розуміти, що це може спрацювати. Мої батьки завжди казали, що Костя — ідеальний хлопець, і мені слід бути з таким. Це виглядало як справжній рівноцінний обмін.

— Добре, я згодна допомогти, — сказала я, усміхаючись. — Приходь завтра, почнемо складати план. І ти маєш погоджуватися з усім, що я скажу.

— Домовились, — посміхнувся він.

Він вийшов, а я залишилася одна з купою думок. У що я тільки що вляпалася? Проте це шанс моєї мрії, і я була готова зробити все, щоб вона здійснилася — навіть перетворити ботанчика на справжнього красеня.