Глава 6. Костя

Додому я повернувся досить пізно, що для мене було зовсім не властиво. Зазвичай я уникав затримок, особливо в будні, адже завжди дбав про свій режим і прагнув не давати приводів для хвилювань. Однак цього разу ситуація була іншою. Мами не було — вона поїхала у відрядження на тиждень. Вперше їй довірили щось настільки важливе, що вона сама тримала це в секреті, не розповідаючи нічого.

Це відрядження було як знак довіри і початок великого кроку вперед у її кар’єрі. Мама мріяла про підвищення давно, і, здається, зараз її мрія почала ставати реальністю. Її очі сяяли, коли вона говорила про це по телефону з начальством, а я тихо радів за неї, хоч і не завжди вміло показував це.

Вона боялася залишати мене одного, хоча мені вже виповнилося вісімнадцять років. Можливо, це і є та межа, коли батьки повинні почати відпускати, але мама все одно ставилась до мене ніби я маленька дитина, що потребує захисту і турботи. Вона кілька разів дзвонила мені за день, щоб переконатися, що я не голодний і все гаразд, а також щоб нагадати, аби я не сидів довго за комп’ютером і лягав раніше спати.

Я посміхався, слухаючи її застереження, розуміючи, що для неї я завжди залишуся її маленьким хлопчиком, незалежно від мого віку чи планів на життя. Що ж, для батьків ми завжди малі. До того ж ми завжди були лише вдвох, адже тато працював далеко, і його було вдома нечасто.

Від тієї вечірки в мене залишилися не найкращі враження. Я так і не зміг повністю розслабитися, хоча спілкувався з кількома знайомими. Зокрема, я поговорив з Аліною — дівчиною, яку давно помічав і навіть дещо до неї відчував. Але це було зовсім не те, чого я би хотів.

Вона впізнала мене, і хоч це було приємно, її слова не були надто теплими чи заохочувальними. Вона говорила дещо зухвало, іноді трохи різко, що зачепило мене глибше, ніж я хотів би зізнатися. Здавалося, що я для неї лишився тим самим «старим Костею», який ніколи не зміниться, і це боліло.

Однак одне я зрозумів чітко — я міг би їй сподобатися, але за однієї умови: якщо я змінюся. Якщо я стану не тим, ким є зараз. Тоді я перестану бути собою, принаймні так мені здавалося в той момент. Але раптом у глибині душі я почав задумуватися — а раптом вона має рацію? Може, я справді потребую змін? І, що найстрашніше, а раптом мені самому це сподобається? Адже іноді хочеться побачити себе іншим, стати кращим, більш впевненим і привабливим.

Я підійшов до дзеркала та довго дивився на своє відображення. Чи справді я симпатичний? Я не міг дати об’єктивної відповіді. З моєю самооцінкою це завжди було складно. Колись Колька, мій друг, часто говорив, що заздрить мені — мовляв, у мене є якийсь свій шарм, хоч я цього і не помічаю.

Але я ніколи не бачив у собі нічого особливого, лише звичайного хлопця, який намагається знайти своє місце у світі. І саме тому мені потрібна була думка дівчини — хтось, хто подивиться на мене іншими очима і скаже правду, без прикрас. Я хотів дізнатися, чи справді я можу бути тим, ким мрію стати.

Не знаю, що саме на мене найшло, але я раптово вирішив вийти з квартири і піти до сусідніх дверей. Я дуже сподівався, що Міла вдома, адже вдруге я точно не наважуся прийти сюди. Можливо, я ще був трішки під впливом алкоголю — хоч і випив зовсім мало, але цього вистачило, щоб трохи розв’язати язик і змусити мене діяти. А може, зіграла роль образа через слова Аліни. Мені здалося, що з Мілою в нас могло б щось вийти, і я хотів перевірити це.

Я постукав у двері. Серце шалено билось в грудях, адже я переживав за її реакцію. Сподівався, що мене впустять. І от двері відчинила мама Міли — добра, привітна жінка з теплою усмішкою.

— Костя, рада тебе бачити, — сказала вона. — Ти взагалі як? Щось давно ти до нас не заходив.

— В мене все чудово, — відповів я, намагаючись посміхнутися. — А Міла вдома? Я хотів з нею поговорити. Це стосується навчання.

Я не вмів брехати, і прекрасно це розумів. Хоча частина правди в моїх словах була: я дійсно хотів змінитися, навчитися чомусь новому, знайти в собі сили ставати кращим. Але жінка навіть не помітила подвійності в моїх словах і просто сказала, що Міла зараз у своїй кімнаті.

Я ввічливо подякував і рушив знайомим коридором, який не бачив роки три. Мама часто приходить до своєї найкращої подруги, а от я віддав перевагу уникати таких відвідувань. Та й не було в цьому сенсу.

Пам’ятаю як наші мами сподівались, що ми почнемо стосунки, і колись наші родини стануть ще ближчими. Та ми виросли, і їх сподіванням не суджено було хоч колись статись.

Коли я востаннє був тут, ми з Мілою спілкувалися нормально, без напруги і образ. Тепер усе здавалося інакшим. Я постукав у двері, і почув голос зсередини. Відчинивши їх, побачив, як Міла здивовано дивиться на мене.

— І що ти тут робиш? — сказала вона з легким презирством у голосі. — Я тебе точно не запрошувала.

— Міла, мені потрібна твоя допомога, — зізнався я щиро, не приховуючи хвилювання.