Глава 5. Міла

В той вечір Рома досить швидко пішов додому. Він не став затримуватися — здавалось, що йому справді дуже хотілося провести час із татом, який зовсім скоро вирушить у чергове довге плавання. Ця поїздка була непростою і тривала досить довго. Тому я знала, що Рома цінує кожну хвилину, яку встигне побути з батьком перед розлукою.

В його очах читалася легка тривога, але водночас і нетерпляче очікування майбутньої зустрічі. Я ж не ображалася, навпаки, розуміла, що це для нього дуже важливо, і це робило моє серце трохи теплішим. Крім того, зранку повернуться мої батьки, і я з нетерпінням чекала цього моменту — ці зустрічі давали мені відчуття стабільності і радості, якої так часто не вистачало в нашому житті.

Можливо, все ж варто було піти з Ілоною на той концерт — або хоча б на ту вечірку, куди збирався Костя. Ілона називала це «вечіркою невдах», і мене це трохи лякало, але зараз я відчувала себе зовсім самотньою і розгубленою. Ні, тепер вже не було сенсу змінювати рішення — залишатися вдома наодинці, у своїй кімнаті, серед тиші і напівтемряви.

Що робити? Чим зайнятися? Я довго думала і нарешті вирішила сісти за мольберт, який стояв у мене в кімнаті майже як пам’ятник забутому хобі. Мало хто знав, що я обожнюю малювати. Ця любов до живопису жила в мені давно, майже з дитинства. Колись я мріяла присвятити життя мистецтву, стати художницею, але час і обставини розставили все на свої місця. Бажання стати ветеринаром було сильнішим, і я змушена була розставити пріоритети.

Пензлі, фарби і чистий білий аркуш паперу давали мені відчуття свободи. Я почала малювати пейзажі, які уявляла собі під час мандрівки в Мексику — країну, про яку мріяла вже давно. Цей малюнок не був просто картиною, він був частиною моєї мрії, моїм планом на майбутнє.

Як тільки мені виповниться вісімнадцять і я подам документи до університету, я обов’язково поїду туди. За всі ці роки мені вдалося назбирати непогану суму грошей, хоч батьки й були забезпечені. Я навіть іноді підробляла, щоб відчувати власну незалежність. Ця мрія була для мене надзвичайно важливою — і я впевнена, що коли я скажу їм про це, вони мене підтримають. Принаймні, я так на це сподіваюся, адже вісімнадцять років — це вже певна межа, за якою починається доросле життя.

Близько другої ночі я почула, як повернувся Костя. Наші квартири були зовсім поруч, і я досить добре чула його кроки у коридорі. Це означало, що він покинув вечірку значно раніше, ніж я очікувала. Можливо, там дійсно було нудно. Я відчула невелике задоволення — хоча вечірки не для мене, я знала, що він не залишиться там надовго, і це було певним полегшенням.

Наступного ранку мої батьки повернулися додому. Я була безмежно рада їхньому приїзду — ці рідкісні моменти сімейної єдності давали мені сили і радість. Вони привезли мені багато різних смаколиків і маленьких сувенірів з поїздок, що викликало посмішку на моєму обличчі. Я ж, у свою чергу, приготувала для них обід — іноді я буваю дуже милою і турботливою, але це лише з близькими людьми. Я любила маму і тата, і, хоча останнім часом вони часто були в роз’їздах, я намагалася не засмучувати їх і берегти наші спільні хвилини.

— Знаєш, ти стала краще готувати, — посміхнувся тато, коли ми сіли за стіл.

— Чомусь твій комплімент звучить не дуже приємно, — відповіла я, посміхаючись у відповідь. — Ніби стало нормальніше, але все одно не ідеально.

— Тут кожен трактує по-своєму, — пожартував тато, потиснувши плечима. — Які плани на вихідні?

— Провести час із вами, поки ви не втечете знову на інший кінець країни, — відповіла я з посмішкою, хоча знала, що це правда.

Я розуміла, що їхня робота — це важлива частина їхнього життя, і не тримала на них образи. Старалась використовувати кожну вільну хвилину, щоб бути поруч із ними. Ці моменти для мене були надзвичайно цінними. Я вважала себе хорошою донькою, хоч далеко не всі це знали.

Вдома я намагалася бути ідеальною, наскільки це було можливо для моєї непростої натури. І я дуже сподівалась, що ця моя відповідальність і турбота допоможуть мені переконати їх дозволити поїхати в Мексику хоча б на тиждень. Але перш за все, мені треба було закінчити школу. Я стояла на порозі дорослого життя, і попереду чекали виклики та випробування. Але я була готова боротися за свою мрію — адже справжня сила приходить тоді, коли ти йдеш за своїм серцем, незважаючи на всі труднощі.