Глава 4. Костя

– Я виглядаю як клоун, – нарешті вимовив я, відчуваючи легке розчарування у своєму відображенні. – Це просто треш.

Я поглянув у дзеркало, і мене охопило бажання повернутися назад до кімнати, сховатися від усього світу і нікуди не йти. На мені були якісь дивні чорні джинси з дірками, які мали створити стильний ефект, але натомість виглядали занадто екстравагантно для мене. Обтягуюча футболка під піджаком – усе це здавалося таким неприродним. Мені було некомфортно і незвично в такому вигляді.

Поруч Коля, мій друг, простягнув мені пару кросівок яскраво-синього кольору, які мали стати ідеальним завершенням образу. Він був певен, що це додасть мені «родзинку», але я все одно не впізнавав себе у дзеркалі. Це не був я – хлопець, якого я бачив щодня в своєму відображенні у звичайному одязі.

Коля сам був одягнений у джинси і сорочку, йому було байдуже, як він виглядає, бо для нього це звичайна справа. Але зараз він старався зробити з мене якийсь гламурний образ – ніби я мав стати іншим. Я ж не міг звикнути до цього і відчував себе чужим у власному тілі.

– Ти виглядаєш круто, – запевняв мене Коля. – Саме так, аби Аліна звернула на тебе увагу хоч сьогодні.

Я лише знизав плечима і фиркнув. Це зовсім не мій стиль. Мені було комфортніше в більш діловому, адже тоді мене можуть сприймати серйозніше. Мама казала, що навіть діловий стиль може виглядати дуже гарно, та в нас абсолютно різні уявлення.

– Ти завжди вмієш робити такі «компліменти», - сказав я.

– Я ж не дівчина, щоб компліменти хлопцям робити, – посміхнувся Коля, дивлячись на годинник. – Але ми вже запізнюємося, так що давай швидше, таксі чекати не буде. І вечірка теж.

Я видихнув і швидко взяв свої речі. Щось у мені не хотіло йти на цю вечірку. Здавалося, що це все не для мене. Я завжди був тихим і не любив такі великі компанії. Шкодував, що вирішив піти. Мені б краще було залишитися вдома, читати книги і готуватися до вступу, адже юридичний факультет вимагав багато знань і наполегливості. Я мріяв отримати стипендію, і для цього мені доводилося багато працювати. Але от я вже стояв у коридорі, готовий вийти, і ще міг передумати.

Коли ми виходили з квартири, то несподівано зустріли Мілу, яка саме кудись виходила. Вона здивовано подивилася на нас. Мабуть, її вразив мій зовнішній вигляд – вона завжди ставилася до мене прохолодно, і зараз, напевне, цей образ тільки підкреслив різницю.

– І куди це ви такі нарядні збираєтеся? – поцікавилася Міла, глянувши на мене. – Я щось пропустила? Там якийсь маскарад чи що? Ну з костюмами явно перебір.

– Ми йдемо на вечірку, – відповів я. – Тебе не запросили, Еміліє?

Я знав, що дівчину дуже дратувало її повне ім’я, тож я частенько так її й називав, аби роздратувати. Колись Міла мені подобалася, але давно вже минув той час. Зараз я сприймав її лише як одну з тих дратівливих однокласниць.

– Не хочу йти туди, де збираються невдахи, – холодно сказала вона. – Гарного вам вечора на «вечірці», – останнє слово вона вимовила з насмішкою і зачинила двері.

Ми лише обмінялися поглядами і пішли до машини, що вже чекала на нас. Мені було некомфортно і трішки сумно. Я не любив такі компанії і сумнівався, що зможу знайти там своє місце. Але я все ж таки мав шанс побачити Аліну – дівчину, яка мені подобалася з початкових класів.

– Не розумію, навіщо тобі ця Аліна, – несподівано сказав Коля, коли ми сідали в машину. – Коли поряд живе така красуня, як Міла. Вона набагато цікавіша, розумніша і має почуття гумору. А ти все мрієш про цю...

– Не треба, – перебив я. – Це моє життя, і мені подобається Аліна.

Далі ми їхали мовчки. Коля був трохи образився, але я знав, що це швидко минеться. Ми вже стільки дружимо, що добре вивчили одне одного. Він просто хотів мене захистити від розчарувань.

Коли ми приїхали на вечірку, все було вже у самому розпалі. Світло миготіло, гучна музика заповнювала кімнати, люди сміялися, танцювали, розмовляли. Я стояв осторонь, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. Аліна була тут, але вона майже не помічала мене, спілкуючись із друзями.

Я відчував, що мені нудно і некомфортно, тому хотів піти додому, поки не було занадто пізно. Проте не міг залишити Колю самого – він, напевно, нап’ється і почне робити дурниці. Тож я залишався і терпів, попиваючи колу.

Коли моя банка закінчилася, я кинув її у відро і попрямував на кухню, щоб взяти ще одну. І там, на кухні, я несподівано побачив Аліну. Вона сиділа за столом, охопивши голову руками, здавалося, дуже п’яна і виснажена. Я обережно підійшов, присів поруч. Це був один із тих моментів, які я уявляв собі тисячі разів, але ніколи не думав, що стануть реальністю саме так.

– Ти в порядку? – запитав я, намагаючись говорити тихо, щоб не налякати.

– Так, – відповіла вона п’яним голосом. – Просто трохи випила. Хочу трохи посидіти і відпочити. Не хвилюйся.

Вона уважно мене роздивлялася. Я відчув, що починаю червоніти від цієї надмірної уваги, та зміг себе стримати. Поруч була дівчина, про яку я так довго мріяв.

– А ти хто? – раптом запитала.

– Костя, твій однокласник, – відповів я, трохи сумно посміхаючись. – Ми з тобою бачимось чи не кожного дня.

– Не пам’ятаю тебе, – сказала вона. – Мабуть, ти новенький.

– Ні, ми вчимося разом з першого класу, – тихо сказав я. – Усі одинадцять років я сиджу за сусідньою партою.

– Ну, я тебе не помічала раніше, – сміючись, промовила Аліна. – Мабуть, ти був надто тихим. Або типовим ботаніком.

– Можливо, – знизав я плечима.

– Але ти дуже гарний, Костя, – додала вона раптом. – Якби тільки одягався нормально і поводився краще...

Отже, я отримав відповідь, яку боявся почути. Щоб їй сподобатися, мені треба було бути «крутим». Але це не про мене. Я – просто звичайний хлопець, тихий і скромний, і не хотів змінюватися заради того, щоб сподобатися.

І це означало, що я не зможу зізнатися в своїх почуттях дівчині, яка мені так довго подобалася. Це була сумна правда, але я мав її прийняти. І, можливо, колись знайду силу бути самим собою, а не тим, ким мене хочуть бачити інші.