Глава 2. Костя

Ну що ж, чергова хороша оцінка. Хіба могло бути інакше? Я вчора кілька годин провів за домашнім завданням, ретельно працюючи над ним, щоб не залишити жодного шансу поганому результату. Як тільки закінчився урок, Міла просто пройшла повз мене, навіть не озирнувшись, ні словом не подякувавши за те, що врятував її від поганої оцінки. Здається, це стало нормою для нас обох – мовчазна холодність, що поселилася між нами за останній час.

Колись ми з Мілою були друзями, справжніми. Принаймні так мені здавалось, хоча вона весь час гамселила мене, ніби вважаючи ворогом. Ті часи здаються вже такими далекими і неосяжними, немов пригадуючи про них, я гляджу на чужу людину, яка тепер розташувалася поряд зі мною. Все змінилося з того моменту, як ми переступили межу дитинства і увійшли у світ дорослішання. Тепер між нами стала прірва, велика дистанція, яку ніхто з нас навіть не намагається подолати. І, чесно кажучи, вже не варто. Адже залишився лише один рік, і незабаром ми майже перестанемо бачитися. Школа закінчиться, кожен піде своєю дорогою, і ця історія з минулого загубиться у вирі нових подій.

- Які у тебе плани на сьогодні? – раптом запитав Коля, мій найкращий друг і, можна сказати, єдина людина, яка завжди поруч. Його голос був наповнений азартом і надією на щось цікаве. – Сьогодні ж п’ятниця, можна десь потусити, розслабитися. Стільки можливостей відкривається!

- Я збираюся провести вечір вдома, – відповів я без особливого ентузіазму, відмахуючись. – Вступ до університету вже не за горами. Треба готуватися, а не марнувати час на пусті розваги.

- Тобі самому ще не набридло? – Коля насупив брови і ніби образився. – Та ти зануда! Якщо б я був на твоєму місці, не вилізав би з тусовок. Хоча б зовнішність трошки підправив би. А ти весь час за своїми книжками сидиш, інколи лише виповзаєш у реальний світ.

Так, Коля не раз повторював це мені. І, напевно, мав рацію. Бо я дійсно схожий на того самого ботаніка, якого всі посилають вчити уроки, а не на героя вечірок. Мій високий зріст, блакитні очі та темне волосся притягували увагу, а ямочки на щоках додавали шарму і контрасту. Мало хто знає, що я десять років займався боротьбою, проте минулого року змушений був кинути через брак часу і нові пріоритети. Все це я намагався приховувати під неохайним одягом, щоб не виділятися.

Коля був зовсім іншим. Нижчий за зріст, з круглим дитячим обличчям, худощавий і з рудим волоссям, що стирчало в усі боки. Чорні очі виділялися серед яскравого кольору волосся. Його зовнішність була незвичайною, але він чомусь її не любив. Я ж, можливо, навіть помінявся б з ним, якби була така можливість, хоч і сумніваюся.

Ми були зовсім не схожі: він – місцевий хуліган, я – шкільний ботанік. Але дружба наша витримала всі ці відмінності з першого класу і не зламалась досі. Колька постійно намагався витягнути мене кудись, на тусовки, в пригоди, а я лише хотів вступити до престижного університету на бюджет і зробити щось корисне зі своїм життям.

Від мене ніхто не чекав допомоги – тільки мама, яка з усіх сил намагалася забезпечити мене всім необхідним. Ми не багаті, але я не скаржився. Мене влаштовувало те, що я маю, і я прагнув кращого для себе.

- Я пас, – нарешті відповів я, хоч і відчував, як внутрішньо борюся з бажанням приєднатися до друзів.

- А якщо там буде Аліна? – Коля скористався забороненим прийомом, щоб мене підштовхнути.

Аліна була однією з найпопулярніших дівчат у школі, і мені в ній подобалося все. Її характер, прекрасні зелені очі, гострий розум. Так, багато вважали її зверхньою, але я бачив її справжню сутність – дівчина лише старанно грала роль Барбі, а насправді була зовсім іншою. І скоро вона зможе бути собою, коли закінчить школу.

- Я бачу, що ти засумнівався, – помітив друг і посміхнувся. – Ми підемо до Ванька, мого друга. В нього сьогодні крута вечірка, туди запрошено чи не половину старшокласників. Тож зараз ми йдемо до тебе, знаходимо пристойний одяг і вирушаємо на зустріч з твоїм коханням. Хто знає, може ти зможеш їй зізнатися.

- Ти ще голосніше про це кричи, – я підхопив свій рюкзак, намагаючись приховати збентеження. – Ще не вся школа знає про мої почуття.

- А чому б і ні? – ми вже вийшли на шкільне подвір’я.

– Костянтин Скоропадський безнадійно закоханий! – він вигукнув це досить голосно, але ніхто навіть не звернув уваги. – Бачиш, усім байдуже. Ти невидимий. І ми можемо це змінити. На крайній випадок, що ти втрачаєш? Це останній рік, і ти більше ніколи не побачиш половини цих людей.

У глибині душі я розумів, що Коля мав рацію, але нічого не міг з собою зробити. Я не створений для цих тусовок, гучної музики, запаху алкоголю та сигарет. Я слухаю лише класичну музику, що мене заспокоює і дає сили думати про майбутнє.

Мама інколи жартує, що я народився у неправильному столітті, але це лише слова. Я ж серйозно ставлюсь до своїх мрій, адже хочу досягти успіху і здійснити свою найбільшу мрію. Вона здається такою далекою і водночас близькою, що кожен день я роблю маленький крок до неї, навіть якщо це означає відмовитись від того, що пропонує мені цей світ.