Глава 1. Міла

Як повільно тягнеться час на уроках. Занадто яскраво це відчуваєш у одинадцятому класі, коли до випуску залишилися лічені місяці, а щоденна рутина здається нескінченною. Кожна хвилина тягнеться, мов кілометрова дорога без кінця. Особливо в такі моменти, коли сидиш на уроці математики — предметі, який я, чесно кажучи, просто ненавиджу. Просто жахливий, нудний і зовсім непотрібний.

Навіщо мені все це? Вступати я збираюся на ветеринара — хто в світі ставить оцінки за рівняння і формули, коли тобі потрібно рятувати тварин? Та, звісно, тато не погодиться з таким підходом. Він каже, що математика — це не лише формули, це розвиток логіки, розуму, загальний фундамент, необхідний для будь-якої професії. Мовляв, хочеш бути ветеринаром — будь ласка, але пам’ятай: гарний розум повинен вміти все. Ось такі його слова, а я лише слухаю і закочую очі.

Іноді мені здається, що мене підмінили в пологовому. Десь є ідеальна донечка, яка росте слухняною, чемною, уважною і спокійною. Такими, якою мають бути справжні діти. Мої батьки, напевно, заслуговують на саме таку — тиху, ідеальну, не створюючу проблем. Але ж ні! Я — саме та, хто з самого дитинства не давав спокою. З моїми відмовами, впертістю і бажанням робити все по-своєму.

От і сьогодні — сиджу, вчителька задає питання, а я навіть не слухала її. Звичайно, якщо вона спитає саме мене, це буде катастрофа. Але я — королева невдач, і мені шалено щастить, адже Марія Олегівна саме на мене й поглянула.

— Емілія Таран, — почула своє ім’я, і серце забилося швидше. — Може, ти хочеш розповісти нам про тему, яку я задавала додому? Ти ж виконала домашнє завдання?

Відповісти чесно не було сил. Я не любила брехати, а от відповідь би не сподобалась вчительці. Хоча, здається, від мене і не чекали нічого інакшого. За одинадцять років я отримала певну репутацію.

— Не думаю, що це хороша ідея, - сказала я. – Є ті, хто точно хочуть відповісти.

У класі — тиша. Всі дивляться в підлогу. Вчителька ж усміхається. Вона звикла до мого стилю спілкування. Деякі ж просто чекали, коли нарешті закінчиться одинадцятий клас  я покину цю школу.

— Я питала, чи є бажаючі, але всі мовчали, - сказала вона. – Тому хочу, щоб саме ти розповіла. Давно ми тебе не чули.

Я зітхнула. Можна було лише чекати на порятунок. Та й, судячи з вигляду, ніхто не хотів відповідати, бо це майже завжди означало двійку. Та я сподівалась на диву. І воно прийшло. Рука Кості Скоропадського, який тихо піднявся в класі.

— А можна мені? – сказав він.

Я не повірила своїм очам і закотила їх так, що, мабуть, вони ледве не випадали з орбіт. Знову він — мій сусід, цей ідеальний хлопчик, вирішив врятувати мене, як останній лицар. Що мене дратувало нестерпно. Костя — «син маминої подруги», всюди і всюдисущий, з його ідеально випрасуваними сорочками і бездоганною поведінкою. Так уже склалося, що ми змушені були вчитися в одному класі з самого дитинства, і це було справжнім випробуванням для мене.

Коли ми були маленькими, я часто гамселила його, а він лише терпів, не скаржившись мамі. Це просто доводило мене до сказу. Тепер же ми майже не спілкуємося. Він або вчиться, або проводить час з другом Кольою, а я живу своїм життям, зі своїми інтересами і планами. Я ніколи не прагнула відповідати чийомусь образу і залежати від думки інших. Моє життя було моїм власним вибором.

— Ну що ж, Скоропадський, як завжди, рятуй клас, — усміхнулася Марія Олегівна.

— Прямо таки гетьман, — пробурмотіла я так тихо, що ніхто не почув.

Костя вийшов до дошки і почав говорити про якісь нові правила стереометрії. Але я ледве чула його, мої думки вже втікали далеко від цих формул. Я почала розмальовувати поля зошита безглуздими закарлючками, втрачена в своїх мріях.

Раптом на мій зошит впав папірець. Розкривши його, я побачила акуратний почерк: «Ти сьогодні шикарно виглядаєш». Я обернулася і зустріла погляд Роми — одного з найпопулярніших хлопців у школі і мого таємного однокласника. Між нами був невеликий роман, про який майже ніхто не знав. Ця записка справді підняла мені настрій. Я усміхнулася, заховала папірець, якраз коли пролунав дзвоник. Останній урок закінчився — я вільна! Відчула, як тягар уроків спадає з плечей.

Я уявила, якби про наші стосунки дізналася Аліна — наша «подружка» по необхідності. Вона була надзвичайно популярна, завжди в центрі уваги, з її ідеально накрученим волоссям і чарівною посмішкою. Але я не дуже її любила. Її нарощене волосся здавалось мені штучним, а характер — надто поверхневим. Якось я навіть мріяла зняти ці штучні локони і побачити справжню Аліну без масок.

— Знову ванільна пісня? — почула я, як Ілона, моя найкраща подруга, посміхаючись, підняла очі вгору. — Як їй це не набридло?

— Поглянь на неї, — посміхнулася я. — У неї там, мабуть, мозок розм'як, як у її плеєрі.

Ілона засміялася і потягнула мене в бік. Ми були найкращими подругами ще з дитинства, і в нас дуже сходились характери. Ми могли годинами говорити ні про що. Але коли було потрібно, то ставали справжньою підтримкою одна для одної.

— Знаєш, Костя знову тебе врятував сьогодні, - вона посміхнулась. – Як завжди.

— Та який герой? — я закотила очі. — Він це робить, щоб усі бачили, який він чудовий.

— Можливо, він добивається тебе? — прошепотіла Ілона з надією.

— Звичайно, — усміхнулася я іронічно. — Він закоханий у мене ще з тих часів, коли я вперше вдарила його відерцем по голові в шість років. З того часу бідний страждає від нерозділеного кохання. Але як тільки ми закінчимо школу, я йому відповім взаємністю, і ми одружимося. Будемо мати трьох чудових дітей, які будуть такими ж ідеальними, як він.

— Це твої жарти, — сказала Ілона, посміхаючись. — А які плани на вечір?

— А є ідеї? — запитала я, здивована.

— Назар пропонує сходити на концерт. Ти ж знаєш, що до нас приїжджають «Фіолет»? — радісно сказала Ілона.

— Так, я знала, — відповіла я. — Але це не зовсім моє. Я більше люблю важку музику. Ви йдіть без мене, я впевнена, буде весело.