3. Демонів не буває?

Коли я трохи опам’яталася, то тицьнула пальцем у ті ріжки, в мене тремтіли руки:

 — Що це таке?  — запитала нажахано. 

— Це? — він поглянув на мене. — А, точно, ти ж людина. Але ж з роду відьом. Мала б знати, що це — роги. Демонські роги, — уточнив він. — Вони у всіх нас є. Ну, у тебе прогрес. Раніше ти просто кричала і втікала, тепер хоч розмовляєш зі мною, — чоловік усміхнувся.

 — Ти — демон? Але їх не буває, це все вигадки… — мій мозок все ще не міг повірити. що він говорить правду. В глибині душі жевріла надія, що зараз з’являться кіношники з камерами і стане зрозуміло, що це всього лиш шоу, покликане розіграти мене і потішити глядачів…

— Людям вигідніше думати, що все це "вигадка", — він знизав плечима. — Люди взагалі надто лякливі.

 — Якщо ти стверджуєш, що я у пеклі, то де воно? Вчені ніде не знаходили ніякого пекла! — вперто стояла на своєму я. 

— Бо ми в різних вимірах, — пояснив він спокійно. — Твій світ і мій. Вони поєднуються тільки порталами. Фізично пекло не на Землі. Але по факту ми всі впали з неба. Просто нас запроторили в нав. А вам лишили яв. Хоча, як на мене, це не дуже чесно. 

Я тільки очима кліпала, все ще не вірячи, що він каже правду. 

 — Але якщо ти стверджуєш, що я сама сюди прийшла, як я могла це зробити?  Я нічого не пам’ятаю..

— Ти відьма, — він знизав плечима. — Ну, могла б бути ще демоном-напівкровкою, але я не відчуваю в тобі демонської крові, значить, таки відьма. Відьми і відьмаки — це люди, які мають доступ до нав. Вони можуть його бачити, бачити демонів, потойбічних істот, самі портали і зазвичай мають якісь магічні сили.

Я дуже любила дивитися серіал “Всі жінки — відьми”, але ніколи не думала, що сама маю якісь здібності. Хіба так буває, щоб вони ніяк не проявлялися? Мабуть, він обманює мене… Може, сам викрав чи щось таке… Якщо дійсно існує той інший вимір… Схоже, я вже потроху починала вірити, що це не розіграш, а все насправді…

Цієї миті відчинилися двері, і покоївка вкотила до кімнати столик на коліщатках, на якому були тарілки з різними стравами, пляшка вина і келихи. Вона швидко переставила все на стіл біля ліжка, зробила реверанс і покотила свій столик назад до дверей.  

— О, мало не забув, — він сів на крісло перед столиком. — Ти ще можеш бути мисливицею в якомусь поколінні. Ті можуть нас бачити, тобто мають слабкий магічний дар, але не вміють чаклувати. За це вони на всіх злі і хочуть всіх повбивати, — він взяв круасан і поглянув на мене: — Іди їсти. 

 — Я не хочу нікого вбивати, — сказала я, і сіла на інше крісло.  Потім взяла з тарілки якийсь пиріжок, надкусила його. Він здався мені дуже смачним. — Ну добре, припустімо, я у пеклі, але як мені звідси вибратися? Моя мама буде хвилюватися, а в неї слабке серце..

— Я ж казав, ти тут не вперше, — він зітхнув. — Ходиш до мене вже пару місяців. Зазвичай я стираю тобі памʼять. Тому і щоразу пояснюю все заново. Все ж, людині тут не місце. Думав, ти перестанеш ходити рано чи пізно.

 — Зрозуміло, — кивнула я, хоча насправді мені було нічого не зрозуміло. І тут раптом все стало на свої місця.  — Ти просто мені снишся! — вигукнула я з полегшенням. — Це сон, як я відразу не здогадалась! 

— Значить, знову по колу, — він зітхнув. — Ех, а я сподівався, сьогодні в нас прогрес.

Я якось одразу заспокоїлась, адже уві сні і не таке буває. І навіть з цікавістю стала розглядати свого співрозмовника. 

 — А як тебе звуть? — запитала, чомусь почервонівши від думки, що ми з ним щойно лежала в одному ліжку. 

— Люци… Люциус, — сказав він якось запнувшись і відпивши вина. — А тебе Стася, так? 

 — Так, — назвалась я. — Всі рідні і друзі називають мене просто Стася. 

— Мені теж можна звати тебе Стася? — він з цікавістю дивився на мене. 

 — Ну, ти вже так називав мене, — я знизала плечима. — Тож, певно, можна…