2. Повернення в минуле

Спочатку я не могла зрозуміти, що відбувається, але цей чоловік пішов прямо до мене. Мені стало страшно, я інстинктивно прикрила собою малого, який, навпаки, хотів визирнути з-за спини.

— Забуваю, що ти людина, — сказав він майже недбало. — Я ж сам поставив захист, щоб ти нічого не памʼятала. Але зараз ти згадаєш, — в цю мить він простягнув до мене руку і торкнувся нею моєї щоки.

Кімната навколо попливла, все зникло. Я опинилась в якійсь дивній готичній спальні. Мої руки були прозорі, я озирнулась навколо і побачила велике ліжко, на якому лежала… я? А поруч зі мною, тією мною, лежав цей дивний чоловік. 

Та друга я якраз прокинулась і різко зіскочила з того ліжка, потягнувши на себе ковдру і обмотуючись нею. І раптом мене саму ніби засмоктало в неї і тепер я бачила все її очима. 

— Де я? Хто ви такий? — вигукнула я шоковано.

— Ти знову прийшла до мене уві сні, — чоловік ліниво повернувся до мене. — Я вже починаю думати, що це доля, Ста-сю… — він протягнув моє імʼя по складах якось так, що в мене мурашки пішли по шкірі. — Ти, як і завжди, в пеклі. В моїх покоях. 

 — В пеклі? Ви якийсь ненормальний! Як я тут опинилась? Мені підсипали якісь наркотики? — раптом здогадалась я і відчула, як усе тіло огортає холод. 

— Ні, просто ти з роду відьом, хоч і не знала про це, — він знизав плечима. — Я думав, що ти прийдеш всього раз, що це випадковість, але після чергового разу, коли ми прокидаємось разом, я все ж думаю, що це може бути не випадково. Зазвичай я стирав тобі памʼять і відправляв назад. Але це, по ходу, не допомагає.

 — Я нічого не розумію… — видихнула я. Але в глибині пам’яті з’явилося якесь відчуття дежавю, ніби я вже була тут, у цій кімнаті, і бачила цього чоловіка. 

— Тільки не втікай через вікно, — одразу попередив він і підвівся, показуючи мені своє досконале оголене тіло, але одразу накинув якийсь шовковий чорний халат. — Минулого разу мені довелось тебе ловити, щоб не забилась. Через двері в замок теж не варіант. Там купа моїх родичів, а вони відьом недолюблюють. 

 — Це якийсь розіграш? — я озирнулася навколо. Може, я стала героїнею котрогось із телешоу?  Інакше як пояснити ту маячню, яку він говорив… Я що, ненормальна, щоб вистрибувати у вікно? А через зачинені двері тим більше ніхто не пройде… А може, він якийсь маніяк із дахом, що з’їхав? Може, мені потрібно кликати на допомогу? Якщо тут ще є якісь люди, може, вони мене випустять? Я набрала в рот повітря, але коли спробувала закричати, то зрозуміла, що не можу видати жодного звуку. Це ще підсилило мій переляк…. — Відпустіть мене, будь ласка, — прошепотіла дуже тихо, наскільки дозволяв голос, який раптом зник. 

— Це не розіграш і ти сама сюди прийшла, — він зітхнув. — Я вже сто разів додому тебе відправляв, я ж казав…. — він потягнувся і кумедно позіхнув. — Хочеш їсти? Я б зараз поснідав. Маємо ж ми принаймні познайомитись. Бо інакше ти знову і знову тут прокидатимешся, я це вже перевірив. Треба розібратися, чому ти тут зʼявляєшся.

 — Хочу, — сказала я, відчувши раптом, що справді зголодніла. Та й розібратися, як я тут опинилася, не завадило б. Невже я якийсь лунатик і дійсно прийшла до незнайомого чоловіка у спальню? Стало соромно, і я ще більше зіщулилась, закутавшись у ковдру. 

— От і добре, — він кивнув. — Зараз все буде. 

Він раптом плеснув у долоні і прямо нізвідки перед нами матеріалізувалася дівчина з ріжками в формі покоївки. 

— Тессо, принеси нам людський сніданок, великий вибір якийсь, накрий прямо тут, — він кивнув на кавовий столик, біля якого стояло два крісла. 

— Слухаюсь, — вона кивнула і зникла, як і зʼявилась.

 — Чому в неї… — я не договорила речення, бо коли уважніше поглянула на свого співрозмовника, побачила і в нього на голові такі ж невеликі ріжки, раніше за густим темним волоссям їх не було видно. Від здивування я ніби знову втратила дар мови…