Лик Зорі

Ця книга — не про минуле і не про вигадку.

Вона про шлях, який людина проживає, навіть якщо не знає, що за нею спостерігають зорі.

Тут є історії, які здаються легендами,

і легенди, в яких заховано реальні кроки, голоси й мовчання.

Той, хто знає — упізнає.

Інші — просто прочитают

Деякі історії пишуться для всіх.

А деякі — так,

що лише одна людина розуміє,

чому зоря світить саме так.

Коли ця книга дійде до тебе,

ти знатимеш: вона написана не для всіх.

 На початку не було нічого, лише подих Роду — першоджерела, з якого народилося світло.

З цього подиху постала Правь — вічний закон, гармонія й лад, за якими твориться усе суще.

З Праві народилася Явь — світ живих, світ дії, тіл і руху.

А тінь, що впала від неї, породила Навь — світ спочинку, духів і предків.

Три світи — утворили одне дерево, що зветься Дубом  Роду:

коріння — Навь,

стовбур — Явь,

а крона — Правь.

І допоки три світи з’єднані, життя триває. Але якщо один зруйнується — усе впаде у тінь.

Щоб рівновага не згасла, Род залишив на землі хранителів — людей, у жилах яких тече пам’ять і сила.

Вони не були безсмертними, але кожен ніс у собі частку давнього закону.

Закони Роду діяли всюди: у кожній краплі води, у кожному подиху вітру, у кожному битті серця. Як джерело, що покоїться у глибині землі, чекаючи свого часу, щоб пробитись крізь землю та розпочати свій шлях, так і душа  відпочиває в світі Наві чикаючи свого часу, щоб розпочати знову свій шлях.

Символіон та Лик Зорі

Вечірнє сонце поволі хилиться до обрію і його червоно-золотий диск ось-ось торкнеться синіх вод ріки, хвилі якої ревуть, розбиваючись об велике каміння,  що здіймається над водою. Небо заливається вогняним світлом, а вдалині за рікою степ розливається хвилею — безкрайній, укритий густою високою травою, що колихається від подиху вітру. Той вітер підхоплює духмяний запах польових квітів і розносить його далеко, змішуючи із терпким ароматом нагрітої землі.

На широкій галявині здіймається пил від дитячих ніг. Хлопці, мов молоді жеребці, не знаючи втоми, бігають, вигукують, міряються силою. Дехто тримає в руках дерев’яні мечі, інші — довгі палиці, що правлять їм за списи. Гучні удари деревини відгукуються у степу, ніби відлуння давніх боїв, яких не було чути на цих землях вже багато поколінь.

Неподалік сиділи дівчата. Їхні руки вправно вплітали у вінки запашні трави й квіти, а очі із захватом стежили за хлопчачими двобоями. Їхній сміх зливався з шелестом трав і дзвоном комах, створюючи відчуття живого, сповненого радості літа. Що хлопці, що дівчата були вдіті в схоже вбрання. Одяг того часу був простим, але зповненій гідністю та символізмом.

Жінки та дівчата носили довгі світлі сорочки, що спадали до землі. Тканина була лляною або вовняною, м’якою на дотик, проте міцною. По краях рукавів, подолу й коміру проходила вишивка червоним орнаментом — кожен узор мав своє значення та слугував оберегом. Це був своєрідний код, що передавався ще з незапам’ятних часів, та нагадував про те, ким вони є. Талію вони підперізували широкими поясами. Через плечі часто накидали хутряні жилетки — і як прикрасу, і як захист від холоду. На шиї носили підвіски або обереги і вірили, що в них живе сила предків. Волосся довге та світле заплітали у коси або вплітали в нього стрічки, іноді прикрашали тонкими металевими обручами.

Чоловіки та молоді хлопці одягали сорочки подібного крою — світлі, вишиті червоним узором по коміру та манжетах. Поверх сорочки носили шкіряні або вовняні пояси з металевими пряжками. На плечах — важкі накидки з каптуром, що символізувало мужність і готовність до випробувань. На ногах — штани з грубої тканини, заправлені у високі чоботи. Багато хто мав на одязі знак воїна та захисника, але не завойовника. Це був закручений у рух символ сонця, подібний до свастики, але з м’якими лініями. Символ життєвої сили, перемоги світла над темрявою. Часто його вишивали червоним по коміру чи рукавах, щоб “згортати” зло. Проте не кожен міг носити такий символ.

Вбрання загалом поєднувало простоту, практичність і глибокий зміст: кожна нитка, кожен орнамент, кожен колір, нагадував про зв’язок людини з землею, родом і світлом Сонця.

Серед дівчат була найменша, на перший погляд така ж, як усі: ніжне обличчя з м’якими рисами, біла шкіра з легким рум’янцем, великі зелені очі, в яких проблискує ледь помітний карий відтінок. Але саме її погляд вирізнявся з-поміж інших: м’який і таємничий, він не відривався від одного з хлопців. Той був трохи старший за неї, проте молодший серед своєї компанії. Світла шкіра з відтінком засмаги, струнка постать, густе русяве волосся — він намагався приховати почуття, відводив очі, та крадькома знову поглядав на неї. І коли їхні очі зустрічались, його обличчя розквітало.

Один за одним хлопці отримували свої вінки, як знак симпатії. Нарешті і струнка висока дівчина з хвилястим русявим волоссям підійшла до одного зі старших хлопців на ім’я Арей. Зніяковіло усміхнувшись і не зводячи погляду з трави, вона наділа йому на голову вінок із синіх квітів, що нагадували колір її очей. Засміявшись, вона хутко побігла назад, залишаючи Арея з легкою розгубленістю й теплою радістю.

— Не переймайся, Валей, — сказав він до товариша, який стояв осторонь. — Наступного разу і ти отримаєш.

Валей мовчав. Його руки стискали палицю так, що кісточки побіліли. Він був не найстарший, але вправніший за всіх: його довга палиця, схожа на спис, робила його непереможним у дитячих іграх.