Пісня зимового сонця

Вечоріло. У повітрі відчувався особливий, майже казковий дух свята. Мороз пощипував щоки, сніг рипів під ногами, а з неба повільно, мов у танці, спадали м’які сніжинки — одні лягали на землю, інші розтавали на теплих долонях перехожих. На вулицях було людно: у кожній оселі готувались до свята Коляди. Уже зовсім скоро на небі мала з’явитися перша зірка — знак, що настав час святої вечері.
У цей вечір, за давнім звичаєм, родини збиралися за одним столом. Ставили додаткову тарілку й ложку — для душ померлих родичів, аби й вони могли долучитися до трапези. У кутку хати стояв дідух — золотистий сніп, що символізував першого хлібороба, господаря, та зв’язок із предками. Саме з дідуха, за віруванням, починалася присутність духу роду в домі.
А після вечері діти збиралися гуртом і ходили по хатах, співаючи колядки — стародавні обрядові пісні, у яких бажали господарям здоров’я, щастя, добробуту та світлого року. Кожен дім зустрічав їх теплом і частуваннями, бо вірили: як зустрінеш колядників — так і рік проживеш.
— Колись ці свята були нашим вогнем, — заговорив Вітобор, крокуючи поруч із Гунаром, який ніс кошик із вечерею. Його голос звучав низько й задумливо, змішуючись із хрустом снігу. — Коли прийшла імперія, вона заборонила Коляду, наші пісні, наші звичаї. Змушували вклонятися чужим богам, святкувати їхнє, забути своє. Але люди не зламалися. У кожній хаті, під покровом ночі, все одно світився наш вогонь. Потай, тихо, але живо.
Хлопець слухав уважно. У руках він тримав кошик, у якому пахло святом: гаряча каша з медом, маком і горіхами, домашня ковбаса, узвар, свіжоспечені пироги. Тепло від страв пробивалося крізь тканину, зігріваючи йому пальці.
— То правда, — тихо промовив Гунар. — Мама каже, що поки пам’ятаємо традиції — нас не знищать.
Вітобор усміхнувся кутиком вуст:
— Твоя мама мудра жінка. Традиції — це наші корені. Якщо їх зрізати, дерево впаде, навіть якщо ще стоїть.
Нарешті вони дійшли до хати Ольги. Вікна теплі, у них мигтіло світло свічок. Із димаря піднімався сизий дим — запах дров, меду, кориці. Гунар ступив на ґанок, струсив із кожуха сніг.

— Давно не було такої зими, — сказав Вітобор, заходячи всередину й знімаючи рукавиці.
— Вас не замело, поки дійшли? — усміхнулася Ольга, зустрічаючи гостей біля дверей.
У хаті стояв накритий стіл — дванадцять страв, як велів звичай: кутя, узвар, вареники, голубці, гриби, пироги, капуста, риба, горох… За столом уже сиділи Агрепина та Анісія — сусідки й давні подруги Ольги. Від страв ішов такий аромат, що навіть повітря, здавалося, співало.
Гунар підійшов ближче, привітався і простяг кошик.
— Просили тато й мама, і ми вас просимо на вечерю. Нате вам вечерю! — промовив урочисто, трохи соромлячись, але з гордістю.
— Дякуємо, сину, — лагідно відповіла Ольга, приймаючи кошик. — Хай цей вечір буде добрим для вашого дому.
— І для вашого також, — додав Вітобор.
Усі посміхнулися. За вікном саме спалахнула перша зірка. Вона відбилася в склі, у стравах, у людських очах. Почалася Коляда — час, коли живі й предки сходяться за одним столом, коли навіть холодна зима здається доброю.
А десь там, на подвір’ї, уже лунали голоси дітей — вони збиралися ходити з колядою. Гунар дивився у вікно, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. Вітобор помітив це й усміхнувся:
— Іди вже, бачу, не встоїш. Та тільки не забудь слова першої колядки — бо від неї рік починається.
—  І не забудь зайти до мене поколядувати! — крикнула в слід Анісія
— Не забуду! — вигукнув хлопець і, схопивши кожуха, вибіг у сніжну ніч, що світилася тисячами крихітних зірок.
А над будинками піднялася пісня — давня, сильна, та, що пережила імперії, заборони й страхи. Пісня про світло, яке не гасне, навіть у найтемнішу ніч.
Такого снігу давно вже не бачили — ні старі, ні молоді.
Хуртовина не стихала, а навпаки — набирала сили, наче розгнівана стихія вирішила нагадати людям про свою владу. Дрібні сніжинки, спершу тихі й м’які, тепер крутилися у повітрі, немов білі іскри, що танцюють у шаленому хороводі.
Вітер свистів поміж деревами, здіймаючи цілі хвилі снігу й кидаючи їх на землю з глухим стуком.
Дітлахи, що досі ходили колядувати, притоптували ногами, сміялися, хоч щоки вже пекли від морозу, а пальці на руках давно заклякли. Хотілося ще співати, ще трохи побігати від хати до хати, але вітер став нестерпним. Компанія колядників зібралася під старою липою на розі вулиці, щоб розділити те, що встигли наколядувати й розійтись по домівках.
Та Гунар не поспішав.
— Я обіцяв Анісії, сусідці моєї бабусі, що прийдемо до неї.
Діти перезирнулись — мороз кусав за щоки, дихати було важко, сніг бив у лице, але врешті всі погодились.
— Якщо вже обіцяв — треба йти, — промовила одна дівчинка, і вся компанія повернула проти вітру.
Сніг скрипів під ногами, вітер кидався їм у спини, а вдалині крізь заметіль ледь виднівся будиночок Анісії — старої сусідки, котра завжди зустрічала колядників із теплом і добрим словом. Нарешті дістались її двору. Вікна світлились теплим жовтим світлом, крізь яке пробивалось мерехтіння вогню з печі.
Анісія відчинила двері ще до того, як діти постукали.
— Ой, бідолашні, зовсім змерзли! Заходьте швидше, не стійте на вітрі!
Хлопці й дівчата, струшуючи з себе сніг, зайшли до теплої хати. Повітря було густе від запаху випічки, меду й сухих трав. Дідух стояв посеред столу, прикрашений стрічками, колоссям і маленькою різьбленою дощечкою. Колядники стали півколом і, як годиться, заспівали святкову пісню. Їхні голоси, ще дитячі, але щирі, лунали тепло й чисто, немов самі слова випромінювали світло.
Анісія посміхнулася:
— Від свого дитинства я не пам’ятаю такої хуртовини на Святий вечір. Видно, зима цього року має свій норов. Та нічого, головне, щоб серця не мерзли. Проходьте, діти, до кухні, ось вам гарячий узвар і пряники з медом.

Колядники, зігріваючись, сідали навколо столу. Усі говорили одночасно, сміялися, хрумтіли пряниками. І саме тоді Гунар помітив на дідуху ту саму дощечку — невелику, круглу, мов монета, з вирізьбленим дивним знаком. Він нахилився ближче, розглядаючи переплетення ліній, схожих на сонячне колесо.
— А що це за знак? — спитав він у Анісії.
Жінка усміхнулась і провела пальцем по різьбі.
— Це, діти, знак Коляди — знак Сонця, що народжується щороку, коли ніч найдовша. Наші пращури вірили: поки Сонце відроджується — живе і народ.
Від моєї бабусі чула я легенду про нього. У найдавніші часи, коли світ ще не знав зими, люди забули, що таке темрява. Тоді вищі сили вирішили нагадати, що світло має ціну. Сонце сховалось за гори, і настала ніч, що тривала сорок днів. Земля скувалася льодом, люди втрачали надію, сварилися, забували пісні.
Але одна дівчинка — мала Коляда — не змирилася. Вона запалила вогник у глиняній лампі й співала доти, доки її голос не дійшов до самого неба. Сонце почуло її й повернулося, а пісня її стала першою колядою. Перед тим, як воно зійшло, дівчинка намалювала на снігу цей знак — сонячне коло, що стало оберегом і символом відродження світла.
Анісія зняла дощечку з дідуха й подала Гунару.
— Цей знак не просто візерунок. Він відгукується лише тому, в кому світло сильніше за страх. Якщо серце чисте — він відкриє шлях навіть крізь темряву.
Гунар узяв символ до рук. Дерево було тепле, ніби жило. Він відчув, як у грудях розгоряється тихий жар — не вогонь, а лагідне тепло, що розливається по тілу. Полум’я свічки біля вікна хитнулось, але не згасло. Анісія помітила це й лагідно всміхнулась.
— Я бачив  схожий знак  на вуликах свого діда, — промовив Гунар.
— А цей — промовила Анісія – знак Вогню, Коляди. Перший учить слухати серцем, другий — діяти, коли приходить ніч.

Хлопець мовчав, бо слова застрягли в горлі. Він уперше відчув, що старі легенди — не просто казки.
— Кожен символ має силу, але не кожен може її пробудити, — сказала Анісія, дивлячись йому в очі. — Його сила не в руках, а в чистоті думки. Коли з’єднаєш у собі спокій і вогонь — зробиш перший крок до розуміння сили свого роду.
— А як пробудити цю силу? — обережно спитала дівчинка з їхньої компанії.
Анісія замислилась і, підкинувши в піч кілька трісок, мовила тихо:
— У наших предків був обряд. Його робили на світанку після найдовшої ночі. Той, хто прагнув відчути силу, мав розпалити вогонь із трьох речей:
сухої деревини — символу землі,
воску — символу життя,
і жмені соломи з дідуха — пам’яті роду.
Якщо полум’я спалахувало без стороннього вогню — це означало, що знак прийняв його.
А коли воно згасало, на попелі мала з’явитися форма сонячного кола — знак Коляди.
Вона поглянула у вікно, за яким вітер все ще рвався до хати.
— Але зробити це можна лише в найтемнішу ніч року. Таку, як сьогодні. Треба вийти за село, у ліс, покласти ці три речі на землю й співати доти, поки вогонь не спалахне сам.
— А що за пісню треба співати? — спитав один із хлопців, схвильовано блимаючи очима.
Анісія зітхнула й промовила тихо, як молитву:
— Є пісня, яку співають лише ті, хто пам’ятає. Її співали воїни перед битвою, і матері — коли проводжали синів. Казали: хто цю пісню співає — того навіть ніч не лякає. Бо в ній живе вогонь, що не згасає.
Вона заплющила очі, і старим, але міцним голосом почала:


Небо темне світ накрило,
Силу Сонця погасило.
Прийде час — засвітиться,
Серця роду зігріються.

Встань, о Сонце, з-під зими,
Словом світло розбуди ми!
Родогор, покажи силу —
Пробуди в нас свою віру!

Не згоріла, не пропала,
Сила роду не зів’яла.
Дихни тепло у камінь й лід,
Дай промінню знову хід.

Бо де віра — там зоря,
І воскресне знов земля!

Слова зависли в повітрі, немов світло, що не потребує полум’я.
Вітер за вікном ущух, а вогонь у печі спалахнув яскравіше, кидаючи відблиски на обличчя дітей. Гунар сидів, мов зачарований, і в грудях йому знову спалахнув тихий жар, тепер сильніший, живий.
І тоді він зрозумів: це і є та сама Коляда, жива сила, що спить  у ньому і чекає лише часу аби прокинутися.

Відігрівшись і наситившись солодким узваром та медовими пряниками, діти почали збиратись у дорогу. Анісія, як добра господиня, поклала їм у спільну торбинку свіжих пиріжків, солодощів і яблук.
— Візьміть, дітки, дякую вам за вітання, то дивіться дорогою не змерзніть 
— промовила вона лагідно.
За вікном вітер, здавалось, почав стихати. Лише легкі хмари снігу все ще літали у світлі святкового каганця, що горів біля дверей.
— Гляньте, наче й буря втихомирилась, — сказала Анісія, ніби сама собі, але голосно, щоб діти почули. — Ви вже по домівках чи ще походите по хатах?
Колядники переглянулись. Тепло, солодкий узвар і затишок хати трохи розморили, але думка про продовження святкової ходи викликала захоплення. Не кожного дня дозволяють вештатись темними вулицями, співати, сміятись і чути, як люди відчиняють двері з посмішкою.
— Походимо ще! — залунали дзвінкі голоси, і на порозі знову ожив святковий гамір.
Анасія трохи подумала, потім сказала, нахилившись до Гунара:
— Тоді, може, зайдете до моєї сестри, що живе по той бік поля. Її будинок між двома вербами, побачите її хату , не сплутаєте.
— А далеко йти? — спитала одна дівчинка, стягуючи рукавички.
— Ні, не далеко, — відповіла старенька. — Через балку та невеликий гай, і вже видно село. Там багато хат, люди там щирі й гостинні, але рідко хто тепер туди заходить колядувати. Кажуть, ніби темно й вітри там сильніші, — вона всміхнулась. — А насправді просто шлях забутий.
Діти спочатку завагалися. Після такої хуртовини йти через поле в ніч — справа не з приємних. Але слова про щедрих господарів, запах тепла й обіцянку нових пісень розпалили в них цікавість. До того ж вітер справді стих, повітря стало тихим, навіть спокійним і, здавалося, що ніч слухає.
Анісія підійшла до полички, дістала невеликий згорток лляної хустини і простягнула його Гунару.
— Гунаре, я попрошу тебе передати це моїй сестрі. Вона знатиме, що з ним робити. — Її голос став трохи тихішим.

Хлопець узяв згорток обережно, відчувши крізь тканину щось тверде, можливо, дерев’яну дощечку чи камінь. Він поклав його в свою торбинку поруч із рештками солодощів.
— Передам, — серйозно відповів він.
Діти подякували господині за гостинність і, вийшовши надвір, відчули, як мороз знову щипає щоки, але тепер це здавалося приємним. Сніг рипів під ногами, а небо повнилося тьмяним, срібним світлом — місяць визирав крізь хмари, немов стежив за ними.
Попереду — поле, далі — гай, і темрява, у якій уже чекала нова частина їхнього шляху.
Гунар ще раз озирнувся на хату Анісії: світло у вікні тепліло, ніби благословення.
— Ну що, ходімо? — гукнув він друзям.
— Ходімо! — дружно відгукнулися ті, і гурт колядників знову рушив у ніч, де сніг падав уже не сердито, а тихо, немов шепочучи старовинні слова благословення.
Гунар із гуртом колядників йшли від Анісії, весело сміючись і перегукуючись, над селом вже стояла глибока зимова ніч. Мороз лущив сніг під ногами. Вони прямували далі вулицею, співаючи.
Та коли наблизились до хати Іреї, зсередини почувся глухий жіночий крик — такий, що мороз пробіг по спинах. Пісня урвалась. Хлопці перезирнулися і хтось тихо прошепотів:
— Там, мабуть, біда... Ходімо далі.
Колядники нерішуче розвернулись, але лише Гунар зупинився. Він стояв посеред снігу, прислухаючись.
У крику, що долітав з хати, було щось більше, ніж біль — ніби сама земля стогнала разом із жінкою.
Гунар відчув, що цієї ночі народжується щось важливе. 
Сам не розуміючи чому, з його вуст  вирвалось.
— Хай береже вас світло, — тихо прошепотів він і рушив услід за друзями.
Діти рушили через балку — спочатку весело, з піснями, сміхом, перегукуючись між собою. Але що далі вони йшли, то сильніше здіймався вітер. Сніг, який ще хвилину тому тихо сипався з неба, тепер перетворився на білу стіну, що била в обличчя гострими кристалами.
Темрява ставала густішою, а місячне світло гасло під натиском заметілі.
— Може, повернемось? — крикнула одна з дівчат.
— Та ні, ще трохи! — озвався хтось, але голос розчинився у вітрі.

Невдовзі дорогу стало майже не видно. Балка перетворилась на глибокий білий яр, де вітер вив, немов живий. Дехто з дітей повернув назад, інші, що йшли попереду, губилися в хуртовині.
Гунар ішов позаду. Вітер виривав подих, а сніг засипав очі. Ноги вже не слухалися.
«Ще трохи, — подумав він, — ось гай, а там уже й хати…»
Але кроки ставали дедалі важчими. Вітер, немов розлючений звір, бив у груди, кидав у замет. Нарешті хлопець зупинився. Навколо — лише біла безмежність. Небо й земля злилися в одне.
Гунар ледве розрізняв силуети дерев попереду. Дійшовши до гаю, він побачив дві старі верби, що стояли поруч, мов ворота до іншого світу. Сів між ними, спершись до стовбура, аби не впасти. Згорнувся, намагаючись зігрітися, й заплющив очі.
Дихати ставало важко. Тіло боліло від холоду, думки розпливалися.
І саме тоді — тиша. Вітер стих.
Перед хлопцем стояв чоловік у темному каптурі. Постать його була знайома. Він мовчав, лише простягнув руку.
І Гунар відчув, як земля зникає під ногами.
Вони стояли на пагорбі, звідки видно місто — Сурію. Вона палала. Небо було розірване полум’ям, ріки кипіли від жару. Вулиці сповнені людей — не високих, смуглоликих, з очима, схожими на вузькі щілини. Над ними здіймалися прапори з двоголовим змієм — знаком ворога, що пожирав місто.

І тоді, в самому серці Сурії, де стояла Тезора, спалахнуло світло — яскраве, немов тисяча сонць. Земля здригнулася. Вибух, могутній, як крик самої планети, розколов небо навпіл.
Пил і попіл піднялися так високо, що закрили сонце. День став ніччю. Настала суцільна темрява.
— Що це було? — спитав Гунар.
— Це останні хвилини життя нашої цивілізації, — відповів чоловік.
— А що сталося ?
— Сталося те, що зламало закон Рода.
Люди забули про рівновагу, і схід, де межі світів сходились, спотворився.
Там, де земля пила забагато крові, сила Наві почала пробуджуватись у тілі Яві. І тепер там, де колись стояли святі міста, здіймаються гори чорного каменю,а народи, що лишились, шанують не світло, а дихання землі — темну кров світу, що спотворює душі і шепочуть імена тих, хто заснув у Морії, та ніколи не прокинувся.
—  Після вибуху настали довгі дні темряви. Сонце не сходило. Земля скувалася кригою. Люди блукали, шукаючи вогню. Втрачали віру.
— Я чув цю легенду від сусідки… — прошепотів хлопець.
— З цієї події почалась історія її роду — мовив чоловік. — Перед тим, як місто впало, головний Хранитель вийшов до свого народу і попросив їх лишити Сурію. Лише частина воїнів лишилась, щоб стримати ворога, поки інші покинуть місто. Він та інші хранителі залишилися в Тезорі, аби не дозволити знанням потрапити до ворогів.
Вони сховали знання у символах — тих, що відкриються лише чистим серцем. І коли хтось зуміє зібрати їх усі, йому відкриється Слово, з якого почалося життя. Тоді обраний, промовивши його, відродить знання та нашу націю.
Першою, хто після трагедії оволодів цією силою, була дівчина — юна, з очима, що сяяли, мов зорі під кригою. Її звали Коляда. Вона була ученицею Хранителів, тих, хто беріг силу Слова.
Після вибуху настала довга зима. Вогонь зник, ніхто не міг його розпалити. І тоді Коляда вийшла на засніжене поле, де ще тлів попіл Сурії. Опустилася на коліна, поклала перед собою жменьку сіна, з ляльки, зроблену матір’ю, суху гілку й шматочок вощини, з розбитого батькового вулика.
Склала руки — і заспівала.
Це була не просто пісня. Це були слова, що з часом стали молитвою пробудження:


---

Небо темне світ накрило,
Силу Сонця погасило.
Прийде час — засвітиться,
Серця людські зігріються.

Встань, о Сонце, з-під зими,
Словом світло розбуди ми!
Родогор, покажи силу,
Пробуди в нас свою віру!

Не згоріла, не пропала,
Сила роду не зів’яла.
Дихни тепло у камінь і лід,
Дай промінню знову хід.

Бо де віра — там зоря,
І воскресне знов земля.
Її голос лунав над спустошеною землею, хоч довкола не було жодної живої душі. Слова летіли в темряву, і хмари над нею почали ворушитись — неначе сама ніч слухала.
І ось — вогник. Маленький, тремтливий, спалахнув серед попелу. Вітер не зміг його загасити.
Коляда співала, і вогонь ріс, поки не освітив усе навколо. Люди, побачивши світло, почали сходитися до нього. У їхніх серцях прокидалася віра.
Темрява розступилася, і Сонце, спочатку бліде, а потім усе ясніше, знову піднялося над землею.
З того часу ім’я Коляди стало символом відродження, а її пісня — словом, що пробуджує світло.
Гунар дивився на все це, немов наяву. Йому здавалося, що він стоїть поруч із Колядою і відчуває тепло її вогню.
— Анісія — нащадок тієї самої дівчини, — промовив чоловік. — Добре запам’ятай усе, що вона говорить тобі.
Світло згасло. Гунар розплющив очі.
Він глянув у небо і побачив, як спалахнула зірка, ясна, як свіже полум’я.
Вітер повернувся, але вже не здавався ворожим. Хлопець відчув тепло на грудях — там, де лежав згорток, подарований Анісією.
«Коли темрява накриє тебе, — лунав голос, — пам’ятай її пісню. Вогонь не завжди видно очима. Його треба чути серцем.»
Гунар розгорнув згорток. Усередині була жменька соломи, складена у вигляді дідуха, кілька сухих гілочок і шматочок воску.
Хлопець знав, що робити.
Склавши все до купи, він почав пригадувати слова пісні, що лунала в його голові. Час завмер. Холод проймав до кісток, пальці німіли, але він не здавався. З останніх сил шепотів слова, плутаючи їх, поки нарешті не відчув тепло.
Підвів голову — небо яснішало, крізь хмари пробивались зорі. Перед ним горів вогник.
Буря минула. Він знав — у нього вийшло.

Тепло зігрівало його зсередини. Сили повертались.
У попелі від багаття він побачив знак — символ Коляди. Дивлячись на нього, Гунар почув звук. Це був перший звук того самого Слова.
***
За вікном зійшла перша зірка — це означало, що почався Святвечір.
Село ожило тихими піснями: по вулицях ходили колядники, з їхніх голосів здіймався пар у морозне повітря і сніг під ногами рипів так, що, здавалося, сама земля співає разом із ними.
Зима того року прийшла раніше, ніж завжди, й видалась лютою.
Морози стояли до тридцяти градусів, дерева потріскували, немов скло, а снігу намело по самі вікна.
У хатах тьмяно світило каганцеве світло, пахло дровами, воском і свіжоспеченим хлібом.
Та в оселі Іреї того вечора було неспокійно.
Вже зранку вона відчула себе недобре.
До пологів мав бути ще тиждень, тож жінка не надала значення слабкості — лиш приготувала обід на кілька днів наперед, прибрала хату, розклала дитяче «придане», пошите власними руками.
Усе робила ніби машинально, але серце тривожно билося — наче відчувало, що сьогодні щось станеться.
Коли над селом почали з’являтись перші зірки, повернувся її чоловік.
Він струсив із себе сніг, усміхнувся, бо надворі було свято, та не встиг навіть сісти до столу, як Ірея схопилася за живіт і застогнала.
Вона спробувала не показувати болю, але з кожною хвилиною дихати ставало важче.
Тоді чоловік зрозумів — треба бігти по допомогу.
Через кілька вулиць мешкала баба-Онеля  — досвідчена повитуха, що допомагала народжувати не одному поколінню жінок.
Він вибіг у хуртовину, не зважаючи на мороз, і невдовзі повернувся з нею.
Та Онеля, здається, була не в настрої — її лице, зморене роками, виглядало суворо.
— Знайшла коли народжувати… — буркнула вона, розкладаючи полотна. — Свято ж, люди колядують, а ти тут кричиш.

Ірея майже всю ніч мучилася.
Крики розносились вулицею, і колядники обходили їхню хату стороною.
Опівночі двері відчинилися — зайшла сусідка, сива жінка років п’ятдесяти п’яти.
Вона швидко зняла кожух, вимила руки й підійшла до породіллі.
Поклала долоню на живіт, прислухалась, і спокійно сказала:
— За три години буде головань. Тримайся, дитино, все йде своїм ходом.
Онеля зневажливо пирхнула:
— Та що ти розумієш! Поки народить — і дитя, і мати не виживуть. — І почала тиснути на живіт Іреї, намагаючись пришвидшити пологи.
Сусідка різко відштовхнула її:
— Не смій! — крикнула. — Хочеш  убити одразу?
Між ними спалахнула сварка.
— Дарма стараєшся, — прошипіла Онеля — дитина все одно помре. А як ні — калікою буде на все життя.
Сусідка вигнала її з хати, зачинила двері й важко перевела подих.
Потім обернулась до Іреї:
— Не слухай її, дитино. Все буде гаразд. Я з тобою.
Разом із чоловіком вони нагріли води, кинули туди сушені трави — м’яту, чебрець, материнку, любисток.
По хаті пішов солодкуватий запах літа.
Сусідка пошепки читала молитви, гладячи Ірею по спині та животі.
Минуло дві години.
Сусідка приготувала відвар, напоїла Ірею, потім глянула на чоловіка:
— Сідай на стілець. Тримай її міцно, не бійся.
Ірея сіла йому на коліна, міцно стисла його руки.
— Дихай, дитино. Ще трохи. — тихо шепотіла бабця.
Чоловік за її вказівками почва поглажувати живіт, трохи  натиснув зверху, і в тиші ночі пролунав перший крик новонародженої дитини.
Сусідка обтерла немовля, загорнула в полотно.
— Дівчинка, — промовила з усмішкою. — Гарна, як ясна зоря.
В ту ж мить за вікном, крізь хуртовину, у небі спалахнула яскрава зірка.
І здалося — вона спустилася нижче, щоб глянути на те диво, яке народилось у цей морозний Святвечір.