Між Яв'ю та Нвь'ю

Великі сніжинки зривалися з неба, їх було так багато, немов хтось розворушив бджолине гніздо. Вони кружляли в повітрі, м’яко танцюючи у холодних потоках вітру: то злітаючи вгору, то повільно осідаючи вниз. Сніг ішов густо, суцільною завісою, вкриваючи все довкола, стираючи обриси землі й неба.  Кожна сніжинка була немов маленьке диво, яке жило лише мить, перш ніж розтанути у білому безкраї.
До обіду погода заспокоїлася. Гунар разом із сусідськими дітлахами пішов кататися на санчатах. Недалеко від дому була балка, вкрита кручами. Внизу текла річка: влітку вона скидалася на невеличкий струмочок, а восени й весною набирала сили, розливаючись гучними потоками. Тепер вода ще не встигла взятися товстою кригою і це робило балку ще цікавішою для забав.
Компанія мала кілька великих, важких санчат, на які могло сісти до п’яти дітей. Вони спускалися вниз, а потім разом підіймали їх нагору. Перші заїзди давалися важко — гору вкривав товстий шар снігу, і санчата ще не розкатали стежку. Та вже за пів години діти натоптали рівну дорогу, і тепер кожен новий спуск був швидший і довший. Водночас ставало все важче тягнути санчата назад угору.
Кожен хотів сидіти спереду, тож дітлахи вирішили домовитися і займати перше місце по черзі. Настала черга Гунара.
Він міцно вмостився попереду, взявся за мотузку. Інші позаду вперлися ногами в землю й почали відштовхуватись, щоб зрушити важкі санчата. Той, хто сидів першим, мав і тримати, і керувати: притискати то праву, то ліву ногу до снігу, змушуючи санчата їхати прямо й не сходити з дороги.
Санчата зрушили з місця й почали набирати швидкість. Все швидше й швидше вони летіли донизу. Вітер свистів у вухах, щоки палали від морозу. Ось перший горбок — санчата підстрибують угору, і кілька дітей з криками та сміхом вилітають у сніг. Залишається половина. Ось другий бугор — санчата підлітають ще вище, б’ються об землю так, що аж брязкотить дерев’яна основа, і знову двоє не втрималися та покотилися стороною, весело регочучи.
Лишився один Гунар. Він летів далі, і ще ніхто так далеко не з’їжджав. Дітлахи на горі кричали й махали руками, показуючи на нього. Хлопцеві здалося, що він зараз стане першим, хто підкорить увесь шлях аж донизу, просто до річки.Та ось попереду ще один трамплін. Санчата з розгону підлітають у повітря. Гунар відчув, як мотузка вислизає з рук, а пальці не слухаються. Мить — і його тіло зривається вбік.
Гострий холодний вітер б’є в обличчя, сніг крутиться перед очима, і от — сильний удар об землю…
Чоловік у сірому одязі стояв поруч із хлопцем. Його обличчя знову ховав каптур. Вони стояли на високому пагорбі, звідки відкривався краєвид на ціле місто — те саме, яким вони вже колись мандрували разом.
— Навіщо ти мене зіштовхнув? — запитав хлопець, намагаючись зустріти його погляд.
— Щоб ти прокинувся, — тихо відповів чоловік, а потім, не даючи часу на нові питання, почав свою розповідь.
— Колись тут жила цивілізація, могутніша й досконаліша за всі, які знали люди до твоїх часів. Тут не було правителів, не було грошей, бо все це було зайвим. Люди самі обирали свою долю ще до народження: вирішували, скільки проживуть у цьому світі, ким будуть та через що пройдуть. Вони не знали хвороб, не знали страждання, не знали голоду. Кожен, хто потрапляв сюди, відчував те, що людина переживає лише одного разу — перше щире кохання.
Щаслива людина випромінює силу. Ця сила підтримує життя навколо, і саме на ній будувалось все навкруги. Бачиш золото? Воно підсилювало енергію людей. Піраміди збирали її й перетворювали на єфір — основу Всесвіту, саму життєву силу. Куполи віддавали її назад у простір, щоб підтримувати гармонію довкола. Антени на дахах уловлювали потрібні частоти — так працювало світло, вода, і навіть механізми, які ти бачиш.
Усе у Всесвіті має власну силу: кожне слово, кожне ім’я, кожна емоція. За ними прихований код, набір знаків і символів, які, поєднавшись із силою, набувають форми, світла й життя.

Посеред міста стояла Тезора — найбільша святиня і водночас місто у місті. Там зберігали знання про Всесвіт, коди усього живого. Найбільшим скарбом тут було не золото, а мудрість.
Тезору оберігали тринадцять хранителів: 
Вони були людьми, що оберігали силу та знання, а їхні вчинки стали основою легенд, які пережили століття.
1.Перун —хранитель оборони і захисту.
2. Велес —хранитель обміну, знань і тваринного світу.
3. Дажбог —хранитель сонячної енергії, клімату та врожайності земель.
4. Сварог —хранитель коваль, творець металів і будівничий машин.
5. Хорс — хранитель зоряних шляхів і навігації.
6. Стрибог — хранитель повітряних течій, вітрів і польотів.
7. Ярило — хранитель, дослідник життя та відродження.
8. Коляда — хранитель вогню й відродження, 
9. Мокош — хранитель життя, материнства та родючості.
10. Лада — хранитель гармонії, миру й людських взаємин.
11. Рід — хранитель походження, пам’яті роду та духовного спадку.
12. Жива — хранитель  природного балансу, відновлення земель і вод.
13. Чур — хранитель меж і переходів між світами.

З часом вони стали легендами —тому  що кожен із них зробив для світу більше, ніж міг один смертний.

Разом вони створювали одного —головного хранителя.
Як у вулику бджоли самі створюють і виховують собі королеву, так само було й тут, люди самі обирали дитину, далі дитиною займались хранителі.
Від народження і до зрілості цю дитину виховували, передаючи їй необхідні знання, навички та головне любов і турботу.
У віці від 28 до 30 років вона проходила іспити, доводячи свою гідність.
Потім, від 30 до 33 років, відточувала знання на практиці, проходячи випробування справжнім життям.
І лише після цього дитина займала місце головного хранителя.
Вона ставала не тільки провідником мудрості та сили, а й тим, хто тримав у руках долю світу. Проте він не був правителем над людьми, він був одним з них, обраний своїм народом, вихований ним же для особливої місії.
У кожного хранителя були учні — волхви. Вони вивчали знання поступово: спочатку загальні, потім ті, до яких мали хист. Кращий учень згодом займав місце свого наставника, приймав його знання і титул.
У Тезорі було безліч людей: ті, що записували й берегли коди життя, ті, що стежили за механізмами, ті, що оберігали безпеку...Усім, хто мав відношення до справи захисту, у кузнях створювали амулети. Воїнів називали лицарями. Для них хранителі викували особливі кульчики — вони захищали від скверних слів і проклять, бо словом можна ранити глибше, ніж мечем чи кулею.
Тільки чисті серцем і душею, ті, хто знаходив джерело радості в собі, могли увійти в ці міста. Лицарі охороняли кордони від тих, хто приходив із злими намірами. А щоб ніщо темне не могло зруйнувати їхню силу, і було створено ці обереги.
— Запам’ятай, — тихо сказав чоловік. — Наш світ стояв на енергії любові, знань і взаємної відповідальності!
В цій кузні хранителі винайшли новий метал. Як і золото, він не псувався, був легшим й міцнішим. Вироби з нього підсилювали в людини його здібності, надаючи сили. Цей метал було важко зробити та було важко знищити, навіть кинувши улаву. Виріб залишав свою форму і властивості. За багато років вдалось зробити не так багато. На його виготовлення потрібна була велика кількість енергії , та зусиль. 
Відчуваючи що наближається велика ніч, хранителі вирішили зробити з цього металу спорядження для лицаря, який стане на захисті світла. 
Сварог виковав меч, щит, шолом, наконечник коп'я. З залишку металу зробили тонку нитку з якої Коляда, Лада, Мокош та Жива зробили сорочку, яку не можливо було проколоти звичайною зброею. У ці предмети кожен з хранителів вклав частину коду сили. Разом ці предмети давали величезну силу тому хто мав володіти ними.
Розплющивши очі, Гунар побачив над собою коло переляканих облич. Друзі стояли, важко дихаючи після бігу, й дивилися на нього так, ніби він щойно повернувся з того світу.
— Ти живий? — майже крикнув один з хлопців.
— Ледь не розтрощив собі голову! — додав інший.

Гунар поворухнувся, відчуваючи тупий біль у скронях. Він підвівся, сів у снігу й провів рукою по розбитому чолу. Тепла кров змішувалася з холодним снігом, але він лише знизав плечима.
— Я в порядку, — видушив хлопець. — Їдьте без мене.
Йому більше не хотілося кататися. Спогади того, що він бачив у непритомності, не відпускали, немов би мали значення більше, ніж простий сон.
***
У неділю містечко ожило. На базарі вирувало людське море: кожен поспішав щось купити чи продати. Хтось із тачками, хтось із торбами через плече, кожна вулиця дзвеніла голосами й гуркотом.
За звичаєм, Гунар напередодні заночував у хаті Стражислава, де мешкала його прабабуся Ольга. Зранку вони вирушили разом і хлопчик допомагав старенькійтягти речі та продукти. Гунару подобалися ці прогулянки, Ольга завжди мала що розповісти. Цього разу вона згадувала, як під час війни імперій потрапила сюди й випадково знайшла подругу, яка теж рятувалася втечею.
Вона й досі живе навпроти, та  часто приходить у гості.
Коли повернулися, Ольга заходилася готувати обід: на сковороді шкварчала картопля з солоною рибою. Гунар допомагав, коли в двері постукали.
На порозі стояла висока жінка з рівною поставою. Її довга срібляста коса спадала майже до пояса, а темно-сині очі виблискували глибиною. Це була сусідка — Анісія. Вона занесла ще теплу випічку.
— Сідайте, будемо обідати разом, — привітно мовила Ольга.
Анісія поклала випічку на стіл, а тоді поглянула на Гунара.
— А це що у тебе таке?
— Та він голову ледь не розбив на тій гірці, — пояснила Ольга, ставлячи тарілки на стіл.
— Болить? —  спитала сусідка, уважно вдивляючись у хлопця.
— Трохи, — знизав плечима він.
— Дозволь глянути, — звернулася вона вже до Ольги.
— Та нічого страшного. До весілля заживе, — відмахнулася бабуся.
Гунар зніяковіло втрутився:
— Ви що, лікуєте людей? - спитав хлопець 
Анісія спокійно відповіла:
— Можу. Одним дотиком.
Хлопець засміявся:
— То укол зробите? Я проти!
— Ні, — всміхнулася жінка. — Жодних уколів. Тільки сила.
— Та не вірю я, — буркнув Гунар. — Не можна рану загоїти дотиком.
Анісія зробила крок ближче.
— Дай покажу. Якщо не зникне — будеш сміятися з мене.
Хлопець вагаючись підійшов. Сусідка підняла руку й повільно наблизила долоню до його грудей, навіть не торкаючись. У ту ж мить він відчув, як щось тепле й пульсуюче розтікається тілом. Дихати стало важко, серце калатало, немов після бігу.

Друга рука Анісії зависла біля його голови. Вона прошепотіла слова, яких він не розібрав. Раптово крізь усе тіло пройшов хвилеподібний жар, а біль у лобі зник.
Хлопець здивовано провів пальцями по чолі. Шкіра була гладка, ніби він ніколи й не падав.
— Як?.. — тільки й видихнув він.
Анісія спокійно забрала руки.
— Є речі, яких не вчать у школі. І не кожному дано в них повірити.
Ольга лише хитнула головою, ніби це для неї не вперше.
— Отак і живемо, Гунаре. Світ значно більший, ніж ти думаєш.
— А ще, — Анісія казала , — моя бабка вміла значно більше за мене. Вона знала такі тайни, що й словами не передати...
Ці слова надовго засіли в голові Гунара. Повернувшись додому, він одразу кинувся до матері й почав розповідати все, що з ним трапилося після зустрічі з Анісією.
— От би й мені так навчитись, — захоплено видихнув хлопець.
Юстина зупинилася посеред кімнати, дивлячись на сина з легкою тривогою.
— Ой, сину, будь обережний зі своїми бажаннями...
— Чому? — здивувався Гунар.
— Бо сила — це не просто дар, а й випробування. Моя прабабуся Зоряна мала велику силу. Вона робила людям багато добра, рятувала життя. Скільки ж разів вона допомагала й моєму батькові...
Юстина на мить замовкла, ніби згадуючи щось дуже далеке й важке.
— Витобор народився мертвим. — Голос її став тихим. — Зоряна сиділа біля нього цілу добу, молилася, шепотіла свої слова. На світанку вона вийшла з кімнати й сказала: "Не заходьте до дитини. Якщо протягом доби він житиме — то житиме й далі". І він вижив.
Гунар широко розплющив очі.
— Вона врятувала його?..
— Багато разів, — кивнула Юстина. — І не тільки його. Але за кожну силу треба платити. І вона заплатила велику ціну.
— Яку? — несміливо спитав хлопець.
Мати на хвильку затримала погляд на вікні, немовби боялася вимовити.
— Той, хто отримує силу, розплачується найдорожчим.... Юстина зітхнула і присіла біля сина. В очах, ніби відбилась пам’ять кількох поколінь.
— Моя прабабуся, Зоряна, часто казала: “Кожен обирає собі долю ще до того, як зробить перший подих. І хто спробує її змінити — заплатить.”
Вона знала силу, яка могла повернути душу з-за меж світу. Але така сила не дарується, сину. Вона завжди бере своє.
Гунар слухав, не кліпаючи.
— Кажуть, — продовжила мати тихо, — є стародавній обряд, що дозволяє торкнутися того, хто вже пішов. Але за це доводиться платити. І не лише тому, хто проводить ритуал, а й тому, за кого він бореться. Обоє лишають на собі знак смерті.
Вона замовкла, ніби відчула холод від власних слів.
— Той хто робив цей ритуал у мить своєї смерті вони ніби проживали чужий біль — той, який колись відібрали в долі.
Тому відьми завжди казали: “Не торкайся смерті, якщо не готовий померти двічі.”

Юстина торкнулася руки Гунара, її голос став майже шепотом:
— Ось чому сила — не дар, а випробування. Бо справжнє повернення життя завжди вимагає ще одне життя взамін.
Вона продовжувала поратися по хаті, складаючи речі в шафу. Гунар увесь час ходив поруч, боячись пропустити бодай слово з її оповіді.
На верхній полиці стояла невелика дерев’яна скринька з різьбленим візерунком. Хлопець одразу її запримітив.
— А це що?
— Тут я зберігаю найдорожче, — відповіла мати з легкою усмішкою.
— Покажеш?
Юстина обережно дістала скриньку й відкрила. Усередині вона була вистелена темно-синьою тканиною, на якій лежали прикраси — намиста, сережки, каблучки. А ще — два маленькі мішечки.
— А в мішечках що? — нетерпляче нахилився Гунар.
— Найцінніше. — Юстина розв’язала перший, потім другий. Там лежали пасма волосся. — Це твоє волосся... а це — твоєї сестри.
Очі матері стали м’якими. Для неї справді це було дорожче за всі прикраси.
Вона почала показувати кожну річ і розповідати історію.
— Ось це намисто подарував мені твій батько, коли ми тільки почали зустрічатися. А цю обручку дала мені моя бабуся в день весілля. Їй, у свою чергу, подарувала її бабуся...
Гунар уважно розглядав прикраси, коли раптом побачив серед них монету. Вона була схожа на ту, яку він бачив у своїх видіннях — чи то сні, чи то мареннях, коли опинився всередині Тезори.
— А це що за монета?
Юстина на мить замислилася.
— Ця монета була у Стражислава. Я знаю лише те, що його батька колись усиновив якийсь чоловік і передав йому її. Потім вона перейшла до Стражислава, а перед смертю він віддав її мені. Сказав, що коли прийде час — я маю передати її тобі.
— Можна взяти? — майже пошепки запитав Гунар.
— Гадаю, що так, — відповіла мати й простягнула йому монету.
Ледь торкнувшись її, хлопець відчув знайоме тепло. Воно швидко розтікалося тілом, серце шалено калатало, дихати стало важко, мовби хтось перекрив повітря. На мить усе довкола зникло, залишилося лише це пульсуюче відчуття.
А тоді так само раптово зникло.
Гунар стояв, міцно стискаючи монету в долоні, й розгублено дивився на матір.

***
Цілий день Гунар не відпускав із рук цієї загадкової  монети. Він уважно розглядав кожну викарбовану деталь, ніби намагаючись зрозуміти прихований сенс.
З одного боку була гарна дівчина в діадемі, а по колу йшов напис:
Semper te inveniam — Я завжди знайду тебе. На звороті сяла частина зображення рубіжника —давній символ сили, під яким було викарбувано:
Ad astra, per te — До зірок, через тебе.
Зображена дівчина була такою прекрасною, що відвести погляд ставало майже неможливо.
Вже лежачи у своєму ліжку, хлопець знову і знову вдивлявся у монету. І раптом перед очима почали вимальовуватися образи.
Знайоме місто. Сурія. Він пригадав: саме так називав його чоловік без імені. Місто було огорнуте теплим сяйвом, немов жило в ритмі світла. По вулицях поспіхом ходили люди, в їхніх очах відчувалася тривога, неспокій.
Гунар водив поглядом довкола, і раптом... помітив знайому зачіску. Серце в грудях затріпотіло. Це була вона — та сама дівчина, чию постать він бачив колись у Тезорі. Та сама, що зображена на монеті.
Вона йшла у довгій бежевій сукні вільного крою, розшитій візерунками, що нагадували давні орнаменти. Її рухи були плавні і легкі. Дівчина прямувала в бік величної будівлі Тезори. Гунару несамовито захотілося побачити її обличчя, і він поспішив слідом.
— Легія! — почув він голос. — Ось ти де. Ходімо, нас уже чекають.
Наче з повітря поруч із нею з’явився юнак. Йому було років двадцять, високий, стрункий, з густим русявим волоссям. Його погляд здавався Гунару дивно знайомим, аж до болю.
На юнакові була зелена сорочка з вишивкою й шнурком на грудях, штани того ж кольору — вільні, звужені внизу, перев’язані шнурками. Простий одяг, але він сидів на ньому так, що підкреслював силу й гнучкість його тіла.
Дівчина обернулася до нього і світ довкола завмер.Її шкіра світилася м’яким сяйвом, ніби саме сонце торкнулося її обличчя. Ніжна, порцелянова, чиста, з легким рум’янцем на щоках.
Риси — тонкі, гармонійні, плавні, утворювали довершений овал, що випромінював вишуканість.
Очі — великі, глибокі, променисті. У них світилася лагідність і таємниця водночас. Вони були зеленими з теплим горіховим відтінком, і їхній погляд пронизував, заворожував, змушував забути про все навколо.
Брови плавно окреслювали виразний погляд, додаючи йому живості. Ніс — витончений, легкий, наче вирізьблений рукою майстра. Губи — ніжні, чуттєві, ледь усміхнені, мовби торкнуті самим світлом.
В усьому її обличчі Гунар бачив гармонію. Воно випромінювало доброту й спокій, а разом із тим — велич і силу. Здавалося, що перед ним не просто дівчина, а втілення чистоти й світла, істота, в якій поєднані земне й небесне.
Хлопець завмер, не сміючи поворухнутися. У його грудях щось спалахнуло — дивне відчуття, ніби він зустрів когось дуже рідного, кого шукав усе життя, навіть не знаючи про це.
Вулиці Сурії потопали у полудневому світлі. Сонце поволі наближалось до обрію і все місто огорталося теплим сяйвом, від якого кам’яні стіни та куполи здавалися золотими. Повітря дзвеніло від тихого гомону.
Легія йшла поряд із юнаком, легко тримаючи його за руку, ніби боялася, що відпустить.
Її бежеве вбрання, вишите тонкими знаками-оберегами, лагідно ворушив вечірній вітер, торкаючись її волосся, що грало золотом у світлі сонця, яке потроху ховалось за обрій.
Вона усміхалася — тихо, трохи несміливо, — але в її очах світилася м’яка тривога, така ж тепла, як перший подих весни.
Їй хотілося щось сказати, але слова здавались зайвими.
Юнак відчував тепло її долоні  і серце його билося швидше, ніж кроки.
Між ними було те мовчання, у якому народжується справжнє почуття.
Коли вона підвела очі й зустріла його погляд, час на мить зупинився.
Усе навколо — шелест трави, запах вечірньої роси, тихе сюрчання коників — ніби розчинилося, залишивши лише їх двох.
І в тому короткому подиху між кроками вони вже знали —їхні шляхи переплелися назавжди. 
— Ти відчуваєш це? — тихо спитала вона. — Місто ніби радіє, але глибоко всередині всі бояться.

— Я відчуваю, — кивнув юнак. — І сам не знаю, чого більше: радості чи страху. Нас обрали хранителі, Легіє. Це велика честь. Вони створять для нас символони, вплетуть наші імена у світ, і ми залишимо слід у вічності. Але…
Він замовк, а вона підхопила:
—Ти чув про Велику ніч Сварога що насувається?
Юнак подивився вдалечінь, на далекі куполи Тезори, що світилися, мов зоря.
— Чув. Кажуть, що вона триватиме тисячу років. І що світ зміниться назавжди.
— І що невдовзі почнеться війна, — прошепотіла Легія. — Поганці вже йдуть. Старі люди кажуть, вони ненавидять світло Сурії, і тому хочуть знищити його.
Юнак міцніше стиснув її руку.
— Хай буде так, як судилося. Але я знаю одне: доки ми разом — світ стоятиме. Нашу любов не зруйнує жодна ніч і жодна війна.
Вона зупинилася й глянула йому просто у вічі.
— Коли запитувала в  хранителів, чому саме ми? Я знала відповідь. Бо ми — не просто двоє закоханих. Ми — приклад того, що навіть у часи темряви людина може знайти світло.
Їхні слова зависли в повітрі, а довкола наче стало тихіше.
Дорога вела їх до Тезори. Велетенська споруда здіймалася над містом. Там, за цими стінами, їх чекали хранителі. Там мала розпочатися подія, що змінить їхні долі і дасть початок десяткам нових поколінь. Та вони навіть не здогадувались через що їм судилось пройти.
А десь далеко, в степу , вже збиралися сили тих, хто прийде у темряві Великої ночі...
Велика зала Тезори світилася власним світлом. Стовпи, прикрашені стародавніми символами, здіймалися вгору, гублячись у сяйві купола. Повітря тремтіло від напруги — тут відбувалося щось значно більше, ніж проста дія.
Двері відчинилися і в залу ступили вони — Легія та юнак. Вони йшли повільно, тримаючись за руки. У їхніх очах світилася така глибока любов, що навіть сам простір відгукнувся тихим подихом — полум’я на жертовниках спалахнуло яскравіше.
— Настав їхній час, — промовила Лада, одна з хранителів. Її голос лунав, немов спів води. — Віднині їхні серця будуть з’єднані не лише словом і дотиком, а й кодом, вплетеним у вічність.
— В ім’я життя, у світлі Сонця, — додав Род, — ми даруємо вам символ єдності. Відтепер ваші долі нерозривні.
Тоді вперед вийшов Сварог. Його постать осяювала синьо-золотим сяйвом, у руках він тримав масивний молот. Перед ним стояв круглий циліндр — кузня Тезори. Коли він зняв кришку, зсередини вдарило чисте голубе світло, таке яскраве, що всі присутні інстинктивно затамували подих.
Гунар спостерігав і пам’ятав: саме зараз відбувалося те, що він бачив колись зверху.
Розпечений метал виплеснув сяйво, і Сварог, узявши щипцями заготовку, підняв її. Удар молота пролунав, немов грім у небі. І в тій самій миті на поверхні проступив лик — спершу ніжне обличчя Лігії, потім — рішучі риси юнака. У руках Сварога вже лежали дві монети.
Від них йшла хвиля тепла. Гунару здалося, що він чує пульс — не металу, а самих душ закоханих, вплетених у цей вічний знак.
— Віднині ваші образи вплетені у світ, — урочисто сказав хранитель. — Пам’ятайте: любов — то найвища сила, що творить Всесвіт.
Легія з коханим узяли монети. Вони доторкнулися одна до одної — і кожна розкрилася, мов квітка, показавши приховане сяйво. Хранителі щось вклали всередину, і коли монети зімкнулися знову, вони вже несли у собі таємницю, відому лише обраним.

Гунар завмер. Так ось воно! Те, що він бачив тоді, тепер розкривалося в усій повноті: не просто ритуал, не просто карбування. То була печать любові, настільки сильної, що її вирішили вплести у вічність.
Гунар зробив кілька кроків уперед, коли його погляд зупинився на балконі. Саме там, де він колись стояв і бачив процес створення монет, тепер стояли двоє чоловіків.
Вони були одягнені просто: світлі сорочки без ґудзиків вільно тримались на міцних плечах, а широкі полотняні штани підхоплювалися внизу шнурками. Обидва мали густе русяве волосся, що спадало майже до плечей. Один із них носив у вусі кульчик.
Вони мовчки спостерігали за дійством, доки Сварог не закрив кришку циліндра, а закохані, взявшись за руки, не залишили залу. За ними поволі вийшли й інші хранителі. Зала майже спорожніла.
Тоді чоловіки на балконі теж рушили вниз, їхні кроки відлунювали глухо, немов відміряючи час.
— Сину… ми скучили за тобою, — першим промовив Сварог і його голос рознісся порожньою залою.
В залі залишилось двое –  Лада та Сворог.
Хлопець із кульчиком у вусі швидко підійшов до них. Лада не витримала й обійняла його, ніжно пригорнувшись.
— Я чекала на цю мить, — сказала вона крізь усмішку.– Він не просто обрав тебе.
— Я не підведу, — твердо відповів юнак, але в його голосі відчувалася тремтлива ніжність.
Інший чоловік — без кульчика — лиш стояв осторонь, усміхаючись так, ніби бачив більше, ніж казав уголос. Його очі мали глибину, від якої у Гунара побігли мурашки по шкірі.
— Залишу вас, — спокійно промовив він . — Вам є що сказати одне одному. Тим більше, мене чекають на віче.
Сварог і Лада тільки кивнули, не відпускаючи рук свого сина.
Чоловік без кульчика повернувся й попрямував до виходу. Його кроки відлунювали порожньою залою. Та раптом він спинився. Обернувшись, його погляд зупинився просто на Гунарові.
Хлопець відчув, як щось стисло груди. Він зрозумів: цей чоловік його бачить. На відміну від інших.
Він підійшов ближче, і, нахиливши голову, промовив:
— Ходімо зі мною, Гунаре.
— Ви… знаєте моє ім’я? — голос хлопця зрадницьки зірвався.
— Я знаю більше, ніж твоє ім’я, — тихо відповів чоловік. — Я знаю, чому ти тут.
Гунар озирнувся — Сварог, Лада і син продовжували розмову, зовсім не помічаючи його.
— Вони мене не бачать? — прошепотів він.
— Так і має бути, — усміхнувся чоловік. 
Гунар відчув, як невидима сила підштовхує його вперед. Він кивнув і, зробивши крок, опинився поруч із хранителем.
— Куди ми йдемо? — запитав він.
— На віче — Настав час, щоб ти побачив все.

Площа біля Тезори була заповнена людьми так тісно, що здавалося, сама земля тут тримає їхній подих. Куполи святині відбивали останні промені дня і весь простір відлунював голоси, кроки, шелест тканин. Раптом натовп якось притих: суцільна тиша опустилась, і кожен відчув, як важливо те, що зараз буде сказано.
З-поміж людей повільною ходою вийшла група вбраних дещо ошатніше, близько двадцяти чоловіків і жінок. Вони зупинилися посеред натовпу. На мить здавалося, що час зупинився і тільки голос одного з них почав тремко, але впевнено литися над площею.
Молодий чоловік, високий і стрункий, з сірими очима, зробив крок уперед. Його вбрання було простим, але акуратним; невеличка охайна борідка підкреслювала риси обличчя, а біла шкіра несла теплий відтінок засмаги. Він підняв руки і промовив:
— Дорогі браття мої і сестри мої! — його голос був спокійний, і в той же час наповнений силою. — Ми — сила, коли ми разом. Сьогодні ми — один голос, одне слово, одна воля. Бо наша сила в єдності, і доля кожного з нас — це доля всієї громади. Буде так, як вирішать усі. Ви обрали мене оберігати наш дім. Я залишусь вірним цій місії до кінця.
З натовпу долинув голос, гострий і нетерплячий: — Ти ж бачив майбутнє! Що нам робити? Вигукнув хтось скраю.
Хранитель, не кваплячись, відповів: — Вирішувати вам. Доля цих людей — у ваших руках. Наша місія — зберегти людей, пам’ять, віру, любов...
Почалося шепотіння, хвилі голосів перекочувалися площею. Одні кивали з надією, інші хмурили брови від страху.
— Потрібно відкрити ворота і впустити їх! — вигукнув хтось з одного боку. — Вони всі загинуть, якщо залишимо їх там.
— А як ми ризикуємо? — відповів інший, голос його був гострим і напруженим. — Впустимо чужих — притягнемо до себе зло. Наш дім — святий. Ми не знаємо, хто серед них. Не можна пропускати всіх підряд.
— Ми люди! — відгукнувся третій; йому було видно — він говорив від серця. — Ми не маємо права відвертатися від голосу страждання. Якщо ми спільнота любові, то покажімо це!

Гомін став лише гучніший. Люди сміялися, плакали, сперечалися, навперебій кликалися до розуму або до почуття. Хтось вимовляв цифри загиблих, які можуть бути, хтось згадував сім’ї, що могли би помилуватися. Хтось вигукував, що "ми втратимо самих себе, якщо почнемо брати до рук зброю".
— Наше місто живе за рахунок сили любові, — лунало у відповідь. — Ми не можемо взяти до рук сокиру й меча, ставши на шлях зброї, ми понищимо себе. Але і відвернутися — значить віддати людей на вірну смерть.
Дискусія тліла, немов багаття, що то горить, то затихає. Коли здавалось, що голоси ніколи не вщухнуть, хранитель, що стояв поміж людей, підняв руку. Одне підняття — і натовп стих. Його очі спалахнули м’яким світлом.
— Ви всі знаєте, — почав він, — що наш світ циклічний. Після ночі завжди настає світанок. Щоб дерево дало плоди, воно мусить міцно занурити коріння в землю. Добро виглядає бездоганним, поки ми не пізнали темряви; зло народжується там, де серця слабнуть. Ніч Сврожа неминуча. Але пам’ятайте: зло іноді — це ланка в ланцюзі, що веде до відродження. Робіть вибір серцем.
— Заради миру маємо вибрати війну? — холодно вставив один із натовпу.
— Так чи інакше, — відповів хранитель, — нас чекає випробування. Ми не можемо кинути людей помирати лише заради власного спокою. Але і відкриття воріт — не проста дія. Це випробування нашої мудрості: кого впустити, як захистити місто після того, як двері відчиняться? Ми повинні зважити і розум, і серце.
Поступово голоси згорнулися в одне питання — «впускати» чи «не впускати». Дехто почав зауважувати: Не всі можуть увійти до Тезори. Тільки чисті серцем. Ми повинні відбирати.
— Якщо ми закриємося лише для «чистих», — мовив інший чоловік, — ми самі станемо сліпі до болю. Де межа між чистотою й страхом? Хто ми такі, щоб вирішувати, хто заслуговує на спасіння?
Хтось інший вигукнув з натовпу: — А що, коли серед нужденних — ті, хто вже заражений темрявою? Хто відповість за наших дітей, якщо зло проковзне сюди?
Дискусія загострювалася, ставала болісною і глибокою. У цьому колі слів та думок з’явилися і голоси, що закликали до мудрості:

— Ми не зброя — ми серце, — промовив одна старша жінка. — Але серце не слабке, воно здатне вирішувати, вчитися розпізнавати. Давайте не дозволимо страху диктувати нам відповіді.
Натовп почав поступово схилятися до дій: «Потрібно домовитись». Хтось запропонував: «Впускати, але з правилами: перевірка, ізоляція, догляд». Інший: «Надавати притулок, навчати, оберігати». Ідеї плелися одна за іншою, немов мереживо.
Впустити! - вирішила громада.
Хранитель підвів голову й промовив урочисто: — Ви знаєте мою волю. Я готовий прийняти рішення, яке ви вважатимете правильним. Але пам’ятайте: кожен вибір буде мати наслідки. Сьогодні ми сколотимо процес: ми впустимо нужденних, ми зробимо притулок під наглядом. Якщо приступить до нас зло — ми відповімо.
Натовп підхопив слово. Зрештою — «Впустити!» — лунало все голосніше, поки не загула вся площа. Багато голосів тремтіли, але твердість і рішучість виявилися сильнішими за страх.
Хранитель зітхнув, потім звернув погляд на Гунара, що стояв збоку. Посмішка, яка з’явилась на його устах, була швидка й тепла — мов визнання. Він мовив так, щоб почули лише близькі:
— Будьте готові. Це рішення — не кінець, а початок. Історія покаже, чи справді воно було мудрим.
Натовп почав розходитись, але на площі залишилася важка тиша — тиша очікування того, що настане після відчинених воріт. Над Тезорою впала ніч, і навіть зорі здалися ближчими, наче теж стежили за вибором людей.

***
— Мамо, Батьку… я боюся. Боюся, що не впораюся із завданням, яке покладають на мене, —промовив Арей. — Він показав мені все… Це не я вирішив брати зброю до рук.
Сварог підійшов ближче, поклавши важку, але теплу руку на плече сина.
— Арею, він не просто так обрав тебе. Ти ж знаєш, в Ірії кожен сам обирає свій шлях. Він лише відкрив тобі те, що вже давно закарбовано у твоїй душі. Його завдання — зберегти наш світ. Твоє — допомогти йому в цьому.
— Але місто не встоїть! — різко відповів Арей, з силою стиснувши кулаки. — Наш народ приречений.
Він опустив очі, уникаючи батькового погляду.
— Навіщо він це зробив? Чому дозволив їм увійти? Він бачив… він знав усе наперед!
Лада м’яко обійняла сина за плечі. Її голос був спокійним, лагідним, але в ньому звучала непохитна сила.
— Заспокойся, дитино. Якщо є бодай іскра надії, повір, він використає її.
— Мамо, я бачив те, що буде, — голос хлопця зривався. — Місто зникне, а з ним і ми всі. Поки не пізно, треба бити першими!
Сварог глибоко вдихнув і подивився синові просто у вічі.
— Сину, вір йому.
— Вони обрали Валея за головного, — тихо, але твердо вимовив Арей. — Тату… він був кращим з волхвів. Він мав стати хранителем. А замість цього — піддався спокусі! Ми ділилися знаннями тільки тими, що служать добру. А він… він віддав їм зброю.
Тиша повисла між ними. Потім Лада кивнула у бік стіни, де сяяло вирізьблене в камені дерево.
— Ходімо, я тобі дещо покажу.
Вона провела рукою по рельєфу. Камінь ніби ожив під її дотиком, візерунки засвітилися м’яким золотим світлом.
— Бачиш це зображення? Це Дерево Життя. У його символах схована мудрість Всесвіту. Той, хто прагне до сонця, мусить корінням зануритися в землю. Життя неможливе без світла. Але й без темряви теж. Дерево живе тільки тоді, коли бере силу і від землі, і від небес. Пам’ятай це, Арею.
Сварог тим часом підійшов до столу. На ньому лежала груба тканина, що прикривала щось масивне. Батько одним рухом відкинув покривало.
Під ним, немов у сяйві, лежав меч.
Сварог обережно взяв його до рук і протягнув синові.
— Це твій дар.
Очі хлопця спалахнули здивуванням.
— Це ж… Перуніт? — він обережно доторкнувся до руків’я. — Це надзвичайно рідкісний метал. Я чув, що його могли виготовити лише в Крезорії… у тих особливих спорудах Тезори. З нього були зроблені обладунки для захисту від сили що суне з Морії.
Сварог похитав головою.
— Ні, синку. Це Етерній. Я винайшов кращий метал.
Арей провів долонею по клинку — і відчув, як від нього йде дивна сила: тепло, світло, пульс.
— Він… живий, — прошепотів він.

— Не кожен здатен володіти цим мечем, — відповів Сварог. — У бою він не дасть тобі знати втоми. Він зцілюватиме рани, надихатиме тих, хто поруч. Твій внутрішній стан передаватиметься усім довкола. Але пам’ятай: цей меч не може потрапити в погані руки. Для людини, чия душа темна, він стане тягарем. Чим менше світла в людині — тим важчим буде цей меч.
— А якщо я… не впораюся?
Сварог поклав руку синові на груди.
— Якщо ти чистий серцем — ти вже впорався.
У цей момент Лада підійшла ближче. Її очі світилися таємничим теплом.
— А я також маю для тебе дар, — промовила вона, торкнувшись рукою його щоки. — Але віддам його пізніше.
***
Розплющивши очі, Гунар довго лежав нерухомо, вдивляючись у вікно. За ним стояло величезне дерево, його гілки поволі тремтіли від легкого зимового вітру. Ворони, збившись у чорну купу, сиділи високо, наче кораблі на темних хвилях, і тихо перегукувалися. Сіре небо, прорізане промінням зимового сонця, розсипало золотисті відблиски крізь мереживо гілля, і світло падало просто на обличчя хлопця.
Він відчував дивне, майже незрозуміле відчуття. Було так, ніби він зовсім не спав. Сон, який щойно відпустив його, залишив у душі важкий слід — не картинку, не спогад, а пережите насправді. Гунар відчув, що його серце ще й досі б’ється так, ніби щойно він повернувся з іншого світу.
Піднявши руку, він побачив монету, яку тримав у сні. Вона була в його долоні й зараз. Холодний метал тепер здавався теплішим, ніж будь-коли. Хлопець ще раз вдивився в її символи, і в грудях наче защемило. Обережно поклав монету під подушку, але відчуття не полишало.
«Що це?..» — майнула думка.
Йому було так, наче він закоханий. Але в кого? І чому? Образу не було. У сні він бачив місто — світле, пронизане дивним сяйвом, де кожен камінь ніби дихав, а в повітрі звучала мелодія, якої не можна було почути в цьому світі. Там він відчув щось особливе: тепло, м’якість, відчуття, ніби хтось торкнувся його душі. І тепер, повернувшись сюди, він знову відчував це саме, тільки сильніше...
Довго хлопець сидів на подвір'ї, дивлячись, як сонце повільно сповзає за обрій. День скінчився так швидко, ніби його й не було. Небо розмальовувалося ніжними рожево-фіолетовими кольорами, холодне повітря стишувалося, і навіть ворони замовкли. У степу, за містом, починала розливатися синя імла вечора, а здалеку доносився запах диму.
Та краса зимового вечора не розвіювала тривоги. У грудях жило дивне хвилювання — солодке і водночас болюче. Він відчував, ніби десь там, у темряві, його хтось чекає. І що це чекання вже тягнеться крізь віки.
Коли ніч остаточно опустилася на землю, йому здалося, що у шелесті гілок він почув власне ім’я. Тихо, ледь відчутно, наче далекий голос кликав його з того самого міста.
Гунар затамував подих, прислухаючись. Але довкола панувала тиша.Опинившись у ліжку, він відчув, немов монета під подушкою притягувала до себе, наче чекала, поки він знову візьме її в руки.
«Ніби вона знає, що я не засну, поки не доторкнуся до неї. Ніби вона і є мій сон… і моя правда».

Декілька днів поспіль Гунар засинав із монетою в руках. І кожного разу сон переносив його в те саме місто — загадкову Сурію. Він блукав широкими вуличками, де вітри гойдали смарагдове листя на деревах, споглядав площі, наповнені світлом і рухом, заходив у Тезору, де крізь вікна-арки лилися м’які промені сонця, що наче дихали теплом на кам’яні підлоги й стіни. Усе це було для нього справжнім дивом: він бачив життя міста, але люди його не помічали. Лише хранитель іноді затримував на ньому погляд, проте навіть тоді, коли Гунар намагався заговорити, слова розчинялися в повітрі, немов їх поглинала сама тиша.
Щоразу хлопцю дедалі важче було прокидатися. Сурія з її чарами і незбагненною гармонією ставала для нього ріднішою, ніж власна оселя. І що дивніше — всередині нього щось змінювалось. У сні він відчував, ніби глибоко в грудях розгорається сонце, розливає тепло по жилах, змушує серце бити швидше, наче в передчутті чогось величного. Цей вогонь не давав спокою: він відчував солодке тремтіння, дивну ейфорію, яку не можна було пояснити.
Закоханість — от що це нагадувало. Але закоханість у кого? У саме місто, у його таємницю, чи, може, у когось, кого він там ще не зустрів? Він не знав відповіді. Лише відчував: це почуття було справжнім, глибоким і невідворотним. Пробудження приносило з собою втому і легкий смуток, але вогонь у серці залишався з ним і вдень, роблячи світ навколо надзвичайно яскравим: голоси здавалися мелодіями, відблиски світла грали живими візерунками, навіть тиша тепер була наповнена таємним очікуванням.
В останню ніч, коли сон знову переніс його у Сурію, він ішов знайомою вулицею, і раптом попереду побачив молодого хлопця. Його обличчя здалося надзвичайно знайомим, хоча Гунар ніяк не міг пригадати, де бачив його раніше. Хлопець рухався швидко, впевнено, немов знав, куди йти. На його одязі світилось вишивка — складна символіка, що одразу прикувала погляд: восьмикутна зірка, у центрі якої перепліталися квадрат і два овали, утворюючи знак, сповнений прихованої сили.
— Я знаю цей символ… — прошепотів сам до себе Гунар, і серце його шалено закалатало.
Кроки його пришвидшилися. Він пішов услід за незнайомцем, що видавався водночас і чужим, і близьким, майже рідним. Хлопець ніби кликав його за собою — не словами, а самою присутністю. І десь у глибині душі Гунар уже здогадувався: це не просто випадковий перехожий. Це — той, чия доля переплетеся з його власною
— Останнім часом ти виглядаєш втомленим, наче зовсім сил не маєш. З тобою все добре? — промовив Сігурд, уважно вдивляючись у малого, що сидів поруч з ним у майстерні.
— Так, все добре, — відповів Гунар, знітившись. — Просто погано сплю останні дні.
— То мабуть повний місяць на тебе так діє, — зітхнув Сігурд і усміхнувся своєю лукавою, але доброю посмішкою. — Хоча в твоєму віці байдуже має бути. Молоді повинні спати міцно, як ведмеді взимку.
Надворі стояла тиха зима. Сніг вкрив землю срібним килимом і лише рідкісні крики ворон долинали з верхів старих дубів біля господарства. У майстерні пахло деревом, воском і димом з печі. Зазвичай, як тільки наступала холодна пора, дід Сігурд починав готуватися до літа: приводив до ладу вулики, лагодив старі й виготовляв нові, робив заготовки з дерева. Він ніколи не міг просто відпочивати — руки постійно тягнулися до роботи.
Мало що було в господарстві, чого він не вмів би робити. Майстер на всі руки: ковальство, теслярство, різьба по дереву, будівництво — усьому знав лад. Але найбільше його душа лежала до бджільництва. І зимові вечори, коли завірюха співала за вікнами, він проводив, вирізаючи візерунки на вуликах чи лагодячи рамки для майбутнього медозбору.
Тепер поруч з ним працював Гунар. Дід зробив для малого власні інструменти — невеликий ніж та шкребок, щоб той поступово вчився ремеслу. Та робота сьогодні йому не йшла: інструмент постійно вислизав із рук.
— Дивись, дерево треба різати під таким кутом, — терпляче промовив Сігурд, показуючи, як тягти ніж вздовж волокон. — Бачиш ці лінії? Не можна йти поперек, бо тоді воно кришиться.

Гунар кивнув, але увага його була десь далеко. Він думками знову повертався у той дивний сон, що приходив до нього вже кілька ночей поспіль. Його пальці тремтіли, і він ледь не порізався.

— Так, — протягнув Сігурд, забравши ніж із його рук. — Йди, мабуть, відпочинь. З таким настроєм до роботи й підходити не варто. Ще не вистачало, щоб ти собі пальці відтяв.
— Все гаразд, — заперечив хлопець, намагаючись приховати збентеження. — Я теж хочу навчитися різати по дереву, як ти.
— Та де ж гаразд? — насупився дід, хоча в його очах тепліло розуміння. — Іди вже, перепочинь. Роботи вистачить на всю зиму, вона від тебе не втече.
— Я зараз дочищу цей вулик і піду, — наполягав Гунар. — Ти ж сам казав: якщо вже взявся за щось, то доводь до кінця. Або й не починай. — Він усміхнувся, намагаючись підбадьорити себе і діда.
Сігурд глянув на нього з-під кущуватих брів і, хоча зробив вигляд, що бурчить, у голосі відчувалась гордість:
— Хитрий  хлопець. Слово моє проти мене ж і повертаєш... Ну, добре, роби. Та дивись, не поранься.
Старий узявся за свою роботу, а Гунар, зосередившись, знову повів шкребком по дереву. Та все ж десь у глибині серця він відчував: не різьба зараз хвилює його найбільше.
Довівши до кінця свою роботу, вичистивши корпус вулика, Гунар нарешті відклав інструменти. Руки втомилися, пальці затерпли, а думки знову поверталися до монети, що лежала під подушкою. Вона немов манила його, спокушала, шепотіла беззвучно, кликала у сон, який з кожною ніччю ставав усе більш реальним. Та сьогодні сил уже не залишилося.
Зайшовши до хати, хлопець лише встиг доторкнутися до подушки і сон одразу обійняв його.
Йому снилося щось тепле й далеке: голоси, що лунали з-за хмар, м’яке світло, що падало крізь тіні...
Прокинувся Гунар від променів зимового сонця, які, обійшовши дах хати, пробивалися крізь сірі хмари й теплим подихом торкалися його щоки.
— Нарешті хоч трохи виспався, — подумав хлопець, потягнувся, вдягнувся нашвидкуруч і, згадавши, що обіцяв допомогти дідові, вибіг надвір.

Повітря було свіже, трохи гіркувате від диму з коминів і запаху смоли. Сніг під ногами рипів, а з далекого узлісся долітав крик сойки. У майстерні дід все ще працював: над вуликом схилився, закінчуючи вирізати візерунок біля літка — символ, схожий на сонце.
— Виспався? — не відриваючи погляду від роботи, запитав Сігурд.
Гунар кивнув.
— Тоді бери он ті рамки, — дід кивнув у бік стосу дощечок біля стіни. — Треба їх підправити, бо влітку часу не буде.
Хлопець підійшов, але не втримався, щоб не спитати:
— Діду, а навіщо ти вирізаєш цей символ на вуликах?
— Для захисту бджіл, — відповів той, не піднімаючи голови. — Це не просто прикраса. Це — оберіг, який має силу. Ось, дай руку. Проведи по ньому... подивись уважно. Відчуваєш щось?
Гунар провів пальцями по свіжій різьбі. Тепле дерево було шорстким, але під шкірою прокотилася м’яка хвиля, наче легке тремтіння.
— Ну що? — спитав дід, уважно дивлячись на нього.
— Дивний спокій... — промовив хлопець. — Наче тепло розливається всередині.
Сігурд посміхнувся.
— От бачиш. Я ж казав. Бути тобі бджолярем. Бджола теж відчуває силу цього оберега, біля нього поводиться спокійніше. Але головне — робити його з чистими думками. Якщо зробиш щось неправильно, або в поганому настрої, оберіг не працюватиме. А інколи може й нашкодити.
— А хто тебе цьому навчив? — спитав Гунар.
— Мій дід, — відповів Сігурд, витираючи стружку з долонь. — А його — його батько. У нашому краї ще залишилися люди, які пам’ятають знання предків. Ми зберігаємо їх, поки можемо.
— Розкажи про свого діда... і про батька, — попросив Гунар, обережно відкладаючи рамки.

Сігурд на хвилину замовк, погляд його потьмянів, мов простягся вдалечінь. Потім заговорив, повільно, ніби пригадуючи кожну деталь:
— Коли я був малим, багато часу проводив із дідом. Батька майже не бачив — тоді ще тривала війна. Він був у війську. Мати... її пам’ятаю погано. Я був зовсім малий, коли поганці прийшли на наші землі. Батько тоді воював проти імперців. Нас із матір’ю, братами та сестрами вигнали з хати серед зими. Усіх тримали на морозі цілу ніч. Не лише нашу родину — усе село. Вони шукали тих, хто переховував наших вояків.
Старий глибоко вдихнув.
— Хотіли розстріляти, але згодом пішли, забравши харчі, одяг, усе, що могли. Ми повернулися до хати, але мати захворіла. Старша сестра від страху перестала говорити. Потім помер середній брат, а за ним — і мати. Від холоду, від усього того горя...
Гунар мовчав, стискаючи в руках дерев’яну рамку.
— Мене й сестру забрав дід. Він мене й виховав. Лише через кілька років повернувся батько... Сестра тоді вже жила окремо, одружилась.
— А що, дід тебе один виховував? — обережно спитав хлопець. — А бабуся?
— Її не стало ще до того, як я народився, — тихо відповів Сігурд. — Дід казав, що її теж убили ті ж самі поганці.
— То тих поганців привів Валей? — зненацька перебив хлопець.
Сігурд різко підняв голову.
— Де ти про нього почув?
— Не пам’ятаю... просто знаю, — зніяковів Гунар.
— Ні, то був не він, — зітхнув дід. — Але про Валея мені теж розповідав дід. Як легенду. Казав, що колись, дуже давно, наш народ був не таким, як усі. Люди мали знання, яких не мав жоден інший народ. Не знали ні хвороб, ні горя, жили в любові та гармонії.
Він обережно перевернув корпус вулика, витираючи пил.
— За всім тим світом стежив хранитель. Його обирали ще з дитинства — не силою, а чистотою серця. Виховували його, вчили, вкладали в нього найкраще. Він служив своєму народу, оберігав його. Але одного разу один із його учнів — найталановитіший — піддався спокусі. Він жадав більшої сили, і через нього почалася війна. Саме Валей привів ворога до нашої землі.
— І що було далі? — спитав Гунар, ледь чутно.
— Наші предки боролися до останнього, — відповів Сігурд. — Та сили були нерівні. Перед тим, як місто впало, хранитель сховав силу нації в символах — таких, як цей, — він торкнувся вирізьбленого знаку на вулику. — Кожен символ надає тому, хто оволодіє ним, певну силу й знання. Але володіти ними може лише той, хто чистий душею і належить до нашої крові. Інакше сила знищить його.
Дід підвів погляд на хлопця і тихо додав:
— Коли всі ці символи знову зберуться докупи, ми відбудуємо свою країну. Своє місто.
Він погладив різьбу, і в очах блиснуло світло.
— Оцей символ, — він показав на сонячне коло біля літка, — передавався нашою родиною з покоління в покоління. І я бачу, що ти вже відчув його силу.
Сігурд усміхнувся, трохи сумно, але з гордістю.
— Значить, настав твій час, хлопче.