Коріння

Вишневий сад стояв майже оголений. Гілки, тягнулися в прохолодне осіннє небо, наче руки, що намагаються вхопитися за сонце, яке вже йде на спочинок. Де-не-де ще тріпотіли жовті листки, але пронизливий вітер безжально зривав їх і крутив у повітрі, перш ніж розкидати по подвір’ю.
— Поки цей лист несе вітер, він не помічає, як залежить від нього, — промовив Витобор, повільно й глибоко втикаючи лопату в землю, копаючи нову яму в саду. — Але коли вітер стихає, лист розуміє, що сам злетіти вже не зможе.
— Щось я нічого не зрозумів, — чесно зізнався Гунар, тримаючи в руках невелике дерев’яне відерце з водою.
— Це як люди, — старий не підводив голови від роботи, але в голосі звучала впевненість. — Ми думаємо, що вільні, що можемо йти, куди заманеться. А насправді нас несе якась невидима сила.
— Яка сила? — поцікавився хлопчик.
— Доля, — просто відповів Витобор. — Лий воду.
Гунар обережно виплеснув вологу у свіжу ямку. Витобор поставив у неї молоде вишневе деревце і хлопчик одразу взявся засипати коріння землею, притоптуючи ґрунт рішучими кроками.
— Старі люди казали, що наша доля вже прописана задовго до того, як ми з’явимося на світ. Нам залишається тільки змиритися з нею, — втомлено промовив Витобор, дивлячись кудись за обрій.
— А де вона прописана? — Гунар з цікавістю підняв голову. — Якщо вона десь прописана то її можна переписати?
— Моя бабка вміла читати… — старий затримав подих, немов у пам’яті спливла тінь давнього спогаду. — Вона дивилася на зорі, потім на людську долоню, а тоді розповідала, що чекає людину.
— І я так хочу, — щиро сказав хлопчик, його очі засвітилися.
Витобор подивився на нього довше, ніж звичайно, і в голосі з’явилася якась важкість.
— Будь обережний зі своїми бажаннями. Вони мають звичку збуватися. Це велика відповідальність і важкий тягар. Той, хто отримує таку силу, завжди платить за неї. Я бачив, як помирала моя бабка… Три дні вона мучилася, поки не зняли дах з її хати.
Гунар здивовано нахилив голову:
— Навіщо знімати дах?
— Так робили, щоб душа легше покинула тіло, — тихо відповів він.
— Ну що ви там, скоро? — голос Агрепини прорізав повітря, відволікаючи від цікавої розмови. — Ідіть обідати!
— Уже йдемо, — озвався Витобор.
Він погладив долонею тоненький стовбур нової вишні.
— Ну от, сад поповнився ще одним деревом. Ходімо руки помиємо.
Вони підійшли до великої дерев’яної бочки, де вода ще не встигла замерзнути — до морозів залишалося кілька тижнів. Крижані хвилі зімкнулися навколо пальців, і обидва злегка здригнулися, змиваючи з рук темну землю.
— Цікаво, яка моя доля? — задумливо промовив Гунар, струшуючи воду. — А якщо вона мені не сподобається? Що, її зовсім ніяк не змінити?
Витобор присів, щоб бути з ним на одному рівні.
— Як казала Зоряна, моя бабка: “Сила волі може змінити лінії на твоїй долоні”.
— А ти просив її розповісти тобі твою долю?
— Просив.
— І що вона сказала?
Витобор замовк на мить. У його очах промайнуло щось таке, що Гунар не бачив раніше — ніби тінь страху, змішана зі спогадами.
— Те, що вона мені розповіла… мені не сподобалося. Я спробував піти проти своєї долі, і в результаті… — він зупинився, стиснув губи, ніби боявся продовжувати. — Ходімо, їжа вже холоне.
Старий пішов уперед, а Гунар ще мить дивився йому вслід, відчуваючи, що за цими словами криється щось важливе.

В хаті, де не так давно жив Стражеслав, за великий дерев'яний стіл, вкритий сірою, грубою скатертиною, на якій стояли вже дві глибокі глиняні тарілки з юшкою з пшоном, капустою, картоплею, та  великими шматками м’яса, сіли дід з онуком. Страва не була вже гарячою, але ще достатньо теплою, щоб зігріти руки і душу. Посеред стола лежав нарізаний сірий хліб, сіль та цибуля.
Агрепина взяла два кухлі в одну руку і глечик з узваром в іншу, поставила на стіл і почала розливати напій по посудинах.
Гунар та Витобор почали їсти. Хлопець поглянув на узвар і в його голові промайнули поминки Стражеслава: там також варили узвар і він згадав, що Витобор так і не закінчив тоді свою розповідь.
— Діду, а що далі було з обрядами? — тихо спитав Гунар. — Ти так тоді і не розповів.
— Коли тоді? — підняв брови дід.
— Ну, тоді, коли ховали Стражеслава, — і майже дослівно переповідав хлопець розмову.
Дід усміхнувся, повільно продовжуючи їсти юшку:
— Далі наставала частина, що була не менш важливою, ніж саме поховання. Родина та односельці збиралися за поминальний стіл. Спершу це було не просто частування — то був зв’язок між світом живих і світом предків. На стіл клали кутю, мед, узвар. У кожної страви була своя мова, свій зміст. Все в цьому світі має свій, схований від ока зміст. Кутя — щоб душа не заблукала, мед — щоб шлях її був солодким, а узвар — щоб втамувати спрагу в далекій дорозі.
— Потім, через тиждень чи сорок днів, знову збиралися, згадували добрі справи померлого. Казали, що кожне добре слово — то наче камінь у міст, по якому душа переходить у вирій, до предків. Взагалі, — дід помовчав, сьорбаючи юшку, — кожне слово має свою силу.
Він сьорбнув з ложки ще раз і продовжив:
— Наші старі вірили, що предки — не просто минуле. Вони — коріння, без якого дерево роду всохне. Тому знали і поважали історію свого роду. Бо пам’ять — то нитка, яка не дає світові розсипатися.
—Без минулого немає майбутнього?
— Саме так, — усміхнувся Витобор. 
Хлопець ковтнув узвар, глянув на дідові руки, що тримали ложку, і тихо спитав:
— А ти всіх своїх предків пам’ятаєш?
Дід трохи посміхнувся і обережно поклав ложку на тарілку. Тиша в хаті затягнулася.
В пам’яті Витобора сплии події, які залишили глибокий слід в його житті.
Тоді він був лише хлопчиком — звичайним сином ремісника.
Тієї ночі щось було не так.
Батько довго не лягав, сидів біля вогнища олійної лампи, мовчки дивився в полум’я. Це було на нього не схоже бо він завжди спати лягав  рано, а прокидався першим.
Його обличчя, освітлене червоним блиском жару, було напружене.
Витобор пам’ятає, як запитав:
— Тату, чому ти не спиш?
Той лише глянув крізь вікно й тихо промовив:
— Щось у повітрі не так.
Він заснув, не розуміючи, про що йдеться, і прокинувся від страшного дзвону.
Дзвін розривав ніч, гуркотів так, ніби грім спустився на землю.
На вартових вежах спалахнуло полум’я, вогонь здіймався вгору, розфарбовуючи темне ранкове  небо кривавими відблисками.
— Почалося, — сказав батько, і голос його був твердий, але очі… в них промайнуло щось схоже на страх.
Він схопив спата (старий меч, довший звичайного, прямий з широким лезом), защіпнув наручі, поцілував дружину й Витобора в чоло.
— Збирайте речі, — мовив. — Якщо я не повернуся — слухайте матір.
Жінка металася по хаті, складаючи у вузли харчі, ковдри, трохи одягу.
А Витобор стояв у дворі, приголомшений, і дивився, як чоловіки, хто з сокирою, хто зі списом, вибігали з домів, кликали сусідів.
З кожної хати виходили чоловіки  зі зброєю, навіть старі.
Жінки ховали дітей, але ніхто не плакав. Тиша висіла в повітрі, наче перед бурею.

На краю містечка, біля шляху, що вів в поле через балку, спускаючись донизу, дорога трохи звужувалась, а по обидва боки від неї тягнулось вузькою смугою болото,  непомітне, мов змія, що повзе поміж корінням. Чоловіки валили дерева, гострили кілки, забивали їх у землю, готуючи засідки, поспіхом намагаючись перекрити дорогу.
Дим від смолоскипів стелився низько, і запах гару змішувався з ранковою весняною прохолодною.
Витобор побачив сусіда, свого однолітка.
— Ходімо! — вигукнув той. — Допоможемо нашим!
Вони схопили по сокирі, як бачили в дорослих, і побігли туди, де світилися вогні.
Раптом — крик.
— Назад! Назад, діти!
Та було запізно.
З балки здійнялася пилюка, важка й густа, ніби сама земля повстала.
Спершу почули тупіт, потім — гуркіт, і ось над пагорбом з’явилися чорні постаті. Зо три десятки вершників, списи яких блищали в світлі заграви.
Крики та гуркіт розрізали тишу.
Жінки закричали, почали ховатись по хатам.
Батько підняв довгу загострену палицю  і глянув востаннє на Витобора.
— Біжи до матері! — закричав він.
А потім усе злилося у шум, у блиск сталі, у запах диму й крові.
Ранок над містечком обернувся на криваву бійню, що несла із собою війну.
І Витобор, стоячи тоді між двома світами — дитинством і жахом — назавжди запам’ятав, як вперше побачив темряву, що сходить з обрію не тінню, а військом.
Вершники мчали просто на наші укріплення: поспіхом зведений частокіл і кілька возів, з яких наші батьки зробили барикаду.
У їхніх руках блищали списи — довгі, майже з людський зріст, гострі, мов жала зміїв. 
Сонце тільки починало сходити, небо на сході палало м’яким рожевим світлом, над полями ще стелився густий туман, що пахнув росою та свіжоскошеною травою. 
— Підняти списи! — гукнув сивий, кремезний чоловік із нашого поселення. Його голос прорізав шум, як грім у спеку.
Біля укріплення стояло не більше трьох десятків наших — прості люди: теслярі, мисливці, пасічники, але кожен тримав у руках зброю так, ніби тримав життя своїх дітей. Проти нас — десь стільки ж вершників, і кожен на бойовому коні, у блискучих латах, із гербами, де чорнів двоголовий змій.
Коли вони наблизились, їхній крик злився з громом копит. Земля затремтіла, пил здійнявся густою хмарою, крізь яку спалахи сонця били, немов іскри.
Вони йшли лавою, тугою, як натягнутий лук, на всіх парах, стискаючи списи, витягуючи свої ряди, намагаючись обійти нас із флангів.
І ось удар.
Все змішалося в один оглушливий звук: скрегіт металу, тріск дерева, іржання коней.
Перші вершники налетіли на підняті списи, кількох збито було з сідел, люди падали разом із кіньми, але решта прорвалася, зламавши наші дерев’яні колі, наче соломинки.
Копита били по землі, розкидали пил і кров. Довгі палиці летіли з рук, розбиті об броню ворогів.
Частина вершників врізалася в нас в лобову, частина заходила збоку.
Я бачив, як один із них, спробувавши перестрибнути через ряд возів, не зміг — кінь зірвався і впав на частокіл. Всадник вилетів із сідла, впав, але спробував підвестися. У ту ж мить хтось ударив його списом просто в відкриту частину шолома — короткий крик і тіло скрутилося, затремтіло, мов від удару блискавки.
Вершники прорвалися і почалася бійня.
Копита коней знищували все на своєму шляху, людей збивало з ніг, роздавлювало, тіла летіли під ноги іншим.
Крики, удари, хрипіння.
Я завмер від того жаху і не міг поворухнутись.
Я бачив, як мій батько, ухилившись від удару списа, зробив крок убік і розвернувся навколо себе. Його меч блиснув і розітнув задню ногу коня, що мчав повз. Звір заржав, упав, скинувши вершника. Той навіть не встиг підвестися, як сивий чоловік – той самий, що кричав «підняти списи» — ударом зверху вдарив його по шиї. Голова не відлетіла, а лише безсило повисла, тримаючись на залізних кільцях кольчуги.
Ми з другом, самі не зрозуміли,як опинилися серед самої бійні.
Пил застилав очі, навіть в роті стояв присмак  пилу.
Вершники в гербах із двоголовим змієм мчали прямо на нас.
Світ ніби сповільнився.

Я бачив, як списи пробивали тіла наших, як мій батько, мов вихор, відбивав удари, ухилившись від чергового списа, своїм мечемвибив його з рук ворога і різонув  по боці коня.
Лезо розітнуло плоть коня, а з нею ногу вершника — кінь заржав і став дибки, скинувши його. Але той заплутався в стремені і тіло його волокло по землі, поки кінь не врізався в інших коней, зносячи все перед собою.
Раптом я побачив, як прямо на нас мчать троє коней. 
Один із вершників уже підняв спис, вістря якого було направлене просто на мене.
І тут поранений кінь, зірвавшись збоку, врізався в них і збив. Удар – спис пройшов повз.
У ту ж мить я відчув страшенний удар, щозбив мене з ніг.
Світ зник у пилюці, у криках, у реві битви.
Я лежав, усе пливло перед очима, і тоді…
Витобор на мить замовк. Видно було — далі він щось приховав...
— Тоді я побачив… — прошепотів він. — …як троє вершників кружляли навколо мого батька.

Ніхто б не повірив, що людина пішки може вистояти проти трьох вершників одразу. Але він стояв.
У кожній руці тримав по мечу.
Він обертався, рухався легко, майже танцюючи, леза перехрещувались, малювали у повітрі візерунок.Здавалось, він ними виплітав знак, обертаючи навколо себе саме повітря, світло і загибель для ворога. Рухи його творили коловорот— символ, що захищає та палить водночас.
Він відбивав кожен удар, немов відчував їх наперед.
Спис бив і відскакував, удари ковзали немов по каменю.
Батько зловив момент — відбив спис однією рукою, другою мечем рубонув по руці вершника. Рука впала разом зі зброєю.
Другий вершник нахилився, щоб завдати удару, але два блискавичні удари мечів розітнули його ногу і ребра коня .
Тварина заіржала, звалюючись, наче зламана стіна.
Третій спробував утекти, але батько одним махом рубонув  задню ногу коня, потім другу.
Звір упав на бік і вершник разом із ним.
Батько пробив його мечем просто в спину. Потім обернувся і продовжив рубати тих, хто ще ворушився.
Пил стояв стіною, земля тремтіла, і в тому хаосі він здавався не людиною, а бурею, живим вихором сталі, який нищить усе зло, що прийшло на нашу землю.
Я прийшов до тями вже в хаті Зоряни.
Як потім розповідав батько, він підбіг до мене, схопив на руки й поніс крізь дим і крики до своєї бабусі.
Вона зналася на лікуванні… і не лише на ньому.
Кажуть, того дня вона врятувала не одного.
Батько дуже хвилювався за мене, він думав, що я не виживу.

— А що було потім? Ви перемогли? — запитав Гунар, уважно слухаючи.
Витобор на мить замовк, його погляд затуманився.
— То був лише початок довгої історії, — нарешті промовив він.
Як потім розповідав батько, частину вершників, що прорвалися крізь наші укріплення, знищили вже в самому поселенні.
До того часу встигло зібратись більше чоловіків, з інших кутків і навіть сусідніх хуторів.
Бій тривав на вузьких вулицях між хатами, де земля була всіяна трісками, пилом і кров’ю.
Решта нападників, побачивши, що опір зростає, повернули назад.
Дехто намагався оминути село, та застряг у болоті біля балки. Болото було вкрите травою і кілька коней просто зав’язли в ньому.Інші ж утекли, залишивши на полі зброю й мертвих товаришів.
Полонених привели до старости.Того самого сивого чоловіка, що віддавав накази і зніс голову нападнику.
Вони й розповіли: це був лише передовий загін вершників, що йшли попереду основного війська. П’ятсот кінних і майже п’ять тисяч піших йшли за ними.Їм наказали взяти під контроль місто, дорога до якого пролягала саме через наше поселення і поселення, де ми зараз стоїмо.Ті, що на нас напали, не збиралися воювати. Вони гадали, що це буде легка прогулянка: прийти, пограбувати, настрахати людей, і повернутись із трофеями.Та вони не знали, що кожен чоловік у нашому містечку  тримав меч не гірше, ніж косу.

Батько казав, що коли перший ворог упав, кожен з нас зрозумів — вони такі самі люди і їх можна перемогти.
Але та війна тільки починалась. Вона тяглася майже чотири роки. Не одне військо залишило свої кістки на наших полях.
Наші пращури билися до останнього, палили мости, робили засідки, не здавали жодної хати без бою.
І хоч наші люди творили дива хоробрості, хоч пісні складали про тих, хто стояв до кінця, ми все ж програли.
Ми втратили свою державу… на довгі, роки.
Пам’ятай, Гунаре… Наші пращури заплатили кров’ю і вогнем за те, щоб ми сьогодні дихали вільним повітрям. Наш борг – не дати цій жертві стати тінню забуття.