Видіння

Хлопчик лежав на своєму ліжку. Ніч була в новолуння — найтемніша з усіх. У кімнаті вікна були щільно зашторені, а надворі панувала така тиша, що навіть собаки, здавалося, спали глибоким сном. Все навколо завмерло.

Крізь сон він побачив силует.
Верхній одяг чоловіка був з грубої, щільної тканини, на грудях — вишиті якісь знаки, схожі на ті, що прикрашали старі скатертини, сорочки та хатнє начиння. На рукавах був візерунок у вигляді коловрата закрученого праворуч. Цей символ хлопчик уже знав. Вишивка була майже одного кольору з тканиною, тож здалеку її було важко помітити. Лише коли чоловік підійшов ближче, деталі проступили в напівтемряві.
Каптур прикривав його обличчя. Жодної зайвої прикраси, жодного шуму в русі — він ішов упевнено, але тихо і чим ближче підходив, тим сильніше хлопцю хотілося зрозуміти хто він. Та навіть тепер риси обличчя було важко розгледіти.
— Я вже бачив тебе, — тихо сказав хлопчик.
— Так, — коротко й спокійно відповів чоловік.
— Ти Карачун? — малий  пригадав страшні історії, які чув про злого духа, що приходить забрати життя.
— Ні.
— Смерть?
— Ні.
— А хто ж ти тоді?
— Мене називають по-різному, — промовив незнайомець і простягнув руку. — Ходімо, я тебе не скривджу?
Хлопчик глянув на його вишивку й вказав на знайомий знак:
— А що це в тебе за символи? Я знаю тільки цей, — торкнувся коловрата.
— Це зветься “Символон”, — відповів чоловік.
— Я чув це слово уві сні… Там так називали монету.
Чоловік трохи нахилив голову й почав пояснювати:
— У кожній давній цивілізації це слово означало буквально знак, половину чогось цілого. Але мало хто може збагнути суть цього поняття. З часом воно стало означати знак, що вказує на щось більше, ніж він сам — символ, який з’єднує сторони: видиме й невидиме, минуле й майбутнє, життя й смерть, двох людей або дві долі.
Він знову простягнув руку.
— Ходімо. То був не сон.
Гунар, відчуваючи дивне тепло в грудях, поклав свою маленьку долоню в широку й теплу руку знайомого незнайомця. І в ту ж мить тиша ночі, здавалось, почала змінюватися — ніби повітря навколо стало густішим і глибшим, готуючи їх до чогось важливого. 
—Маленькі потоки, збираючись докупи,стають ріками, —  почав свою розповідь чоловік ,—  які течуть до великого Океану—так душі, з’єднавшись у світі Яві, творять народи, життя, пісні, пам’ять і йдуть до свого призначення.
Та Океан не тримає воду навіки. Під подихом Сонця вода піднімається в небо, як душа, сповнена світла,аби стати зорею для тих, хто ще йде дорогою життя.Там, де вода зустрічається з безмежжям,душа входить у Правь —світ чистого світла і пізнання, де Рід приймає її у свої обійми.
А коли приходить час, крапля знов падає на землю, стікаючи глибоко до коріння,аби дати життя новій травинці,новій істоті, новій людині.
І так обертається вічне коло —з Наві у Явь,з Яві у Правь,з Праві знов у Навь.
Це і є Дихання Роду — коли все, що було стає знову,і жодна душа не губиться,лише змінює форму,щоб продовжити гармонію світу.
Род залишив на землі силу і знання, які передав першим людям їх називали хранителями, вони мали завдання — берегти Ім’я Творця, бо доки воно звучить, світи пов’язані між собою. Кожен з хранителів мав силу лише одного звуку з ім'я, щоб воно не потрапило в злі руки й не знищило світи. Все ім'я, силу та пам'ять Роду знав лише один обраний. Першого звали Родогор (сам Род дав йому це ім'я),  після того кожен,  хто ставав обраним, називався Родогором. Та з кожним століттям Явь слабшала — люди забували Правь і відверталися від свого коріння.
Між Яв’ю та Прав’ю постало  місто Сурія , а між Яв’ю та Нав’ю місто Морія.
Землі Сурії простягались від ріки Таніус на сході до спокійних вод Сану на заході.На півночі шуміло море, за яким лежала Склавія —країна ковалів, каменярів і будівельників. Про ці землі холодні вітри несли стародавні перекази, де люди жили застародавніми звичаями, зберігаючи пам’ять Роду.
На півдні плескалось інше тепле море,за яким починались землі Ірію —
край вічного літа, де люди,  спочивають під зоряним небом,серед садів, що ніколи не в’януть.Край рибалок, моряків, ремісників,митців.

А на сході –  там, де сходить сонце і тіні стають довшими, серед величних лісів та неосяжних боліт лежала Морія — тиха і спокійна земля.Там не чулися крики і не лунали співи пісень, бо то був край відпочинку і оновлення.
Поміж усіма цими світами простягався Великий Луг —живе серце світу,крізь яке текли сотні річок з півночі, сходу й заходу,що сходились воєдино у величну ріку Таніус.Її називали Артерією Життя,бо вона несла в собі воду всіх земель, пам’ять предків і подих життя. Саме Таніус єднав всі світи Яві, Праві й Наві.
Так тримався лад у світіі Явь, Правь і Навь жили в рівновазі,
доки люди пам’ятали ім’я Творця і не порушували законів Праві.
Морія  не належало ані світлу, ані тіні, бо жило з того, що давала земля.
Якщо Сурія жила силою Сонця і світла, то Морія жила подихом ґрунту і  тишею підземних вод.
Там не було зла, лише спокій.
Туди сходилися душі, людей та богів, аби спочити між життям і чекати часи спокою в Наві.
Богами називали не тих, хто панував над світом, а тих, чиї душі сягнули Сурії –  міста Світла.Там, у сяйві Сонця істинного, вони пізнавали Закони Роду, і збагнувши їх, піднімались до Праві — світу Вічного Розуму.
У Праві вони ставали стражами гармонії, спостерігали за Яв’ю і Нав’ю, берегли рівновагу трьох світів і вели душі, що скінчили свій шлях у тілі,з темної Наві — через живу Явь — до Світла Праві.
Та навіть вони не були вічними. Бо коли вичерпувалась сила їхнього сяйва, коли коло завершувалось – душі богів сходили на спочинок у Навь, де земля приймала їх у своє лоно, аби знову народити в Яві.
Так оберталось Коло Роду — без початку й без кінця, як кров у тілі світу, як ріка, що несе життя між Сурією і Морією, між світлом і тінню, між пробудженням і сном.
Морія була серцем циклу, тим місцем, де світло сходилось із тінню, де коріння Дерева Роду торкалося його стовбура.
Так існували три світи — Правь, Явь і Навь, і між ними текла гармонія, мов ріка часу.
Між трьома світами — Прав’ю, Яв’ю і Нав’ю, —були ті, хто з’єднує їх невидимими нитями— Рожаниці. Вони були не богинями і не людьми, а тими, хто стоїть на межі — між світлом і тінню, між життям і спокоєм.
Коли душа, втомлена від мандрів, спускалася до Наві, саме Рожаниці зустрічали її біля Джерела — місця, де вода пам’ятає усі імена, що колись жили в Яві.Вони клали долоню на серце душі, і якщо серце ще пам’ятало любов, то вода відкривала їй шлях до нового життя.
Так душа, що пройшла Навь, сходила знов у Явь — як проміння ранкової зорі, що повертається після ночі.
Кажуть, що Рожаниці з’являються там, де дитина робить свій перший подих.
Ніхто їх не бачить, але кожна мати чує їхній шепіт, коли народжує — шепіт, у якому звучить пам'ять про шлях, що душа вже пройшла.
Навколо все було залите світлом — м’яким, теплим, яке не змушувало примружувати очі. Світло тут здавалося живим, воно не просто освітлювало, а ніжно огортало, немов теплі руки матері.
Раптом Гунар пригадав історію, яку чув від Агрепіни того вечора, коли прощалися з прадідом. Стражислав сказав їй тоді: «Я був там лише мить, але такого не відчував за все життя…».
Тепер він сам відчував це — умиротворення, спокій, невимовну радість.
— Ти сюди привів Стражислава? Він тут? — запитав хлопчик.
— Він був тут, — відповів чоловік із легкою усмішкою.
— Це Ірій? Місце, куди, за легендами, потрапляють душі тих, хто жив правильно?
—Майже. —з усмішкою, ледь чутно  прошепотів чоловік.
— Місце, куди я тебе привів, зветься Сурія. Це означає зоря — символ початку чогось нового, того, що несе надію та пробудження.
— У мене бабуся робить сурію, — згадав Гунар. Це був напій із різних трав та ягід, який вистоювали на сонці.
— Тут її теж роблять, — відповів  чоловік. — Ходімо.
Вони вийшли на широку вулицю, вимощену світлим каменем, гладким і теплим на дотик. Будинки навколо були схожі на ті, що будували й у світі Гунара, але… інші. Вікна — високі, з арочними завершеннями, прикрашені різьбленими рамами. Фасади були світлі, майже білі, місцями з ніжними відтінками кремового та рожевого каменю. Багато з будівель мали по кілька поверхів, зі стрункими колонами та балконами, оповитими квітами.

Архітектура нагадувала дивовижний сплав античного величного стилю й вишуканості бароко, але з ледь відчутним подихом чогось нового — тонких форм і плавних обрисів, що нагадували лінії живої природи. Ніби будинки дихали й росли разом із садом, у якому стояли.
Поміж дахів виднілися куполи: деякі вкриті золотом, інші оздоблені візерунками з білого каменю, схожими на мереживо. В окремих місцях здіймалися невеликі піраміди та дивні витончені конструкції, схожі на антени, що вловлювали щось невидиме. І золото завжди було нагорі, наче тут вважали, що воно має ловити світло неба.

Поміж будівлями текли вузенькі канали з чистою водою, через які перекидали кам’яні містки. Усюди росли сади, квіти, кущі, високі дерева з розлогою кроною. У гіллі стрибали білки, а над головою літали птахи, звичайні птахи, такі ж як і вдома.
І тут Гунар побачив щось, що збентежило його — велике, схоже на металевого птаха, що плавно пролітало в небі. З вікон будинків лилося м’яке світло, але воно було не від полум’я…

Невдовзі вони вийшли на величезну площу, прикрашену фонтанами, квітниками та рядами дерев. Люди навколо ходили спокійно, у світлих одежах із вишивкою, і всі вітали один одного лагідними посмішками. На площі людей ставало все більше.
Посередині височіла дивовижна споруда з невеликими вежами, розташованими по колу. Вона нагадувала водночас і стародавню фортецю, і палац, але тут не було ні високих мурів, ні парканів. Усе було відкрите, світле.
— Що тут відбувається? — тихо запитав Гунар.
— Віче, — відповів чоловік.
Вони перетнули площу, і перед ними постала та дивна споруда, яку Гунар досі не міг правильно назвати. Вона не була схожа ані на замок, ані на храм, ані на палац, але все ж мала риси кожного з них.
Це було схоже на окреме місто посеред міста.
— Що це? — не витримав він і запитав у свого супутника.
— Тезора, — пролунала відповідь. — Місце, де зберігаються знання віків і таємниці буття.
Вони швидко пішли далі, минаючи вже не такі широкі вулиці, а вузькі вулички, що петляли між високими фасадами та рядами колон. Камінь під ногами був теплим і трохи вологим, ніби щойно після дощу, хоча дощу тут не було. Навколо здіймалися будівлі з різьбленими арками, між якими перекидалися легкі кам’яні містки на кілька рівнів. Тут, у самому серці Тезори, відчувалося щось особливе — повітря ніби дзвеніло від зосередженості.
Нарешті вони зупинилися перед величною круглою баштою, увінчаною величезним золотим куполом. З його верхівки виривався білий, густий, майже молочний пар, і вітер швидко розносив його у небо. Башта не мала звичайних вікон, замість них були гігантські відкриті арки, крізь які можна було побачити щось неймовірне: всередині працювали дивні блискучі механізми, схожі на поєднання стародавніх водяних коліс, астрономічних інструментів і металевих конструкцій, які самі рухалися, оберталися, піднімали й опускали незрозумілі деталі.
Важкі шестерні повільно зчіплювалися одна з одною, блискучі сфери оберталися навколо осей, ланцюги тягли вгору щось схоже на велике прямокутне каміння , а потім опускали їх у кам’яні ванни, звідки підіймався пар, наповнюючи простір дивним , але приємним, легким запахом.
Чоловік, який вів Гунара, раптово пришвидшив крок, міцніше взяв хлопця за руку, і вже за мить вони опинилися на балконі всередині башти. Звідси відкривався вигляд на величезний внутрішній зал.

Знизу, на рівні кам’яної підлоги, стояли одинадцять людей у білих, бездоганно чистих шатах. Їхні обличчя були прикриті тонкими прозорими тканинами, а на одязі вишиті символи, схожі на руни. Окремо серед них було ще двоє— чоловік і жінка, які мали одяг іншого крою.
Жінку було видно лише зі спини, її волосся було не прикрите і складено в гарну зачіску. М’яке густе волосся, зібране високо на потилиці, утворювало витончену спіраль, немов колись на мозаїках еллінських майстрів. Локони не були туго зафіксовані і кілька неслухняних завитків свідомо спадали на скроні, надаючи образу м’якості й природної чарівності. 
Вони оточили величезний круглий циліндр із металу та каменю, у центрі якого була кришка зі скляним віконечком. Один із білих відкрив кришкуі зсередини вдарило яскраве голубе світло, мов спалах блискавки, але без грому.
Спеціальними щипцями він витягнув з циліндра невеликий предмет і одразу опустив його у кам’яну чашу, наповнену рідиною, з якої здіймався густий пар, подібний до туману. Усі присутні схилилися, закриваючи собою те, що відбувалося всередині. Через кілька секунд один із них — мабуть, головний — підняв предмет, взявши у руки, покрутив його, і через декілька секунд в його долонях  лежало вже дві монети.
Чоловік у відмінному від інших одязі вийшов уперед, щоб забрати їх. І саме в цю мить Гунар, глянувши на нього, побачив його обличчя. Очі. Цей погляд він уже бачив.
— Тобі пора, — тихо сказав супутник хлопцю.
Гунар обернувся до нього… і не встиг нічого запитати. Чоловік різко штовхнув його з балкона. Світ перевернувся, і він каменем полетів униз, назустріч яскравому сяйву та гуркоту механізмів…
***
У сильних руках Гонора лежав молоток, а в іншій — гостро відточене зубило. Рухи, відшліфовані роками праці, легко й точно знімали зайві частини з великої, важкої кам’яної брили. Кожен удар лунав глухо, немов у ньому бриніла не лише сила майстра, а й пам’ять про тих, кого вже немає.
Його майстерня знаходилася просто перед домом, у якому жило не одне покоління його роду. За давньою родинною легендою, що передавалася з вуст у вуста, ще пра-пра-прадід, ім’я якого давно загубилося в часі, збудував тут дім і привів свою молоду дружину. Так і жили вони та їхні нащадки, доки не прийшли поганці. 
Склавинів, та  тих хто зрікся Роду, хто відвернувся від Прави й продав свою душу за силу та владу, відтоді почали називати зрадженими.
Народи Склавинів  з незапам’ятних часів попросили в наших предків допомоги. І коли їх прийняли, пустили на землі, дали їжу й урятували від голоду, вони побачили, як добре тут живуть люди і забажали забрати це собі. Але сили були нерівні, тож вони вдалися до підступу.
Спершу вони намагалися зіпсувати дітей, вселяючи в їхні голови єресь і пусті, шкідливі думки, що відбирали розум та волю. Молодь під їхнім впливом усе більше занурювалась у розпусту. Наш рід уперше зіткнувся з такою загрозою. Доброта обернулася для нашого народу довгими століттями страждань.
Тих склавинів вигнали. Невелика ж частина нашого народу пішла з ними, піддавшись марним сподіванням. Вони оселилися на болотистих, непридатних для життя землях на північний схід і там вигадали собі нового “обраного” — колишнього нашого земляка, який відрікся свого справжнього імені й назвали його на свій лад, Всеволодом. У нас їх відтоді іменували одним словом — поганці.
Саме ті поганці через сотні років й позбавили предка Гонора його власного дому. Та час минув і вже кілька поколінь на цьому ж місці знов живуть нащадки того безіменного пращура, зберігаючи лише родове прізвище — Тезорук. Кажуть, колись хтось із роду був причетний до роботи в Тезорі — великому сховищі, де берегли таємниці й різні знання.
Тепер же Гонор — нащадок славних, але забутих предків, котрий не знає всієї історії свого роду, — був звичайним каменярем. І сьогодні він завершував роботу над пам’ятним надгробком, який поставлять на місце спочинку його родича. Камінь під його руками ставав не просто формою, він набував значення, перетворюючись на німого свідка історії, що тягнулася крізь роки.
***
Біля майстерно обробленої кам’яної плити, завершеної власноруч, Гонор залишив свій інструмент: зубила, скарпелі, шліфувальні та полірувальні камені, різці для гравіювання. Ще кілька годин тому вони дзвеніли під його руками, а тепер лежали в тиші, поруч із уламками каменю.
Перед ним стояло готове надгроб’я. Посередині — вирізьблений коловрат, а по краях — тонка мереживна різьба гілок із листям. Майстерність роботи була такою, що на кожному листочку проступав малюнок тонких жилок. Під коловратом — ім’я Стражислав і дві дати, що відміряли людське життя від першого до останнього дня.
Надворі панувала темна ніч новолуння. Вітер стих і все навколо здавалося нерухомим. Гонор узяв до рук лампу, у якій живий вогник жадібно тягнувся вгору, немов хотів вирватися з-під скла, і повільно рушив до невеликої окремої будівлі неподалік дому. Тут стояли бочки з водою, маленька кам’яна піч і все необхідне, щоб змити з себе втому, яка осіла в м’язах за день.
Гонор, молодий чоловік, якому скоро мало виповнитися тридцять, був високим і струнким. Його міцне, загартоване тіло відображало і добру спадковість, і роки важкої роботи з каменем. Густе русе волосся, коли відростало, бралося м’якими хвилями.
Після купання він повернувся до дому, де вся родина вже відпочивала. Лада, його мати, та батько Сигурд жили разом із молодою сім’єю, але в окремій кімнаті. У Гонора та Юстини була простора спальня з дитячим ліжечком для їхньої маленької доньки. У Гунара, сина, була власна кімната. Посеред дому розташовувалася велика зала з каміном, де в холодні вечори збиралися обидва покоління — розмовляли, згадували, ділилися новинами.
Гонор тихо зайшов у свою спальню. Юстина й донька спали міцно. Він уже збирався лягти, коли раптом його спинило гостре відчуття тривоги — холодний, невидимий подих небезпеки торкнувся спини. Не роздумуючи, він розвернувся й пішов до кімнати сина.

Відчинивши двері, на мить завмер… а тоді, зібравшись, кинувся вперед, схопив хлопчика на руки й вигукнув:
— Гунар!
— Гунар! — крикнув батько.
Малий судомно кашляв, а потім почав хрипіти, ніби повітря в кімнаті раптово зникло. По щоках покотилися сльози, але він так і не приходив до тями. Його груди судомно здіймалися і було видно, що він задихається.
Гонор, не роздумуючи, перевернув сина на живіт, обережно підтримуючи голову, і кілька разів різко, але не сильно вдарив долонею між лопаток. Щось випало з рота — суха скоринка хліба, яку хлопчик після вечері, мабуть, непомітно прихопив із собою до кімнати. Вочевидь, він заснув, і окраєць став йому на заваді дихання.
Гунар закашляв ще раз, уже вільно, й нарешті розплющив очі.
На його крик до спальні збіглася вся сім’я.
— Що сталося? — перелякано запитала Юстина. Вона, мабуть, ще не встигла повністю прокинутися — волосся було розкуйовджене, очі напівзаплющені, а на плечах ковзала нічна накидка.
— Гунар подавився хлібом, — коротко відповів Гонор, не відпускаючи сина.
— Я ж скільки разів тобі казала — їсти тільки за столом! — з охами й стурбованими жестами заговорила бабуся Лада.
— Досить причитати, — буркнув Сигурд, який теж стояв у дверях.
Поки всі метушилися біля малого, який щойно міг піти слідом за предками, Сигурд спокійно підійшов до відра з колодязною водою, відкинув кришку, набрав повну глиняну чашу і повернувся в кімнату.
— Пий, — сухо мовив він, простягаючи посудину.
Гунар слухняно ковтнув кілька разів,  кашель остаточно вщух і в грудях знову з’явилася легкість. Юстина сіла на край ліжка, обійняла його й м’яко притулила губи до густого волосся на маківці.
Лада й далі тихо зітхала, але Сигурд узяв її за руку:
— Ну годі, розбудиш Ілларію. Ходімо.
І повів дружину до їхньої кімнати.
— Гонор, залишся з Гунаром, — сказала Юстина, підводячись.
— Не треба, — заперечив хлопець, — все добре.
— Ну ти й налякав нас… — видихнула мати.
— Я тепер тільки за столом буду їсти, — винувато, напівпошепки проговорив він.

Поступово всі розійшлися по своїх кімнатах, і в домі знову запанувала тиша. Та сон до Гунара не приходив. Не через страх, він уже відчував себе нормально. Його мучили інші думки: що це було? Хто був той чоловік? Що за дивні люди були внизу у вежі? І чому той в каптурі штовхнув його вниз?
В темряві, лежачи під важкою ковдрою, він намагався знайти відповіді, але відчуття, що все це було чимось більшим, ніж просто сон, не відпускало його.