Нащадок пам'яті

Ранок у маленькій кухні. Кухня наповнювалася запахом свіжої випічки, що ніби огортала все приміщення теплим, знайомим затишком. Через велике вікно, обрамлене білосніжними фіранками, м’яко і лагідно лився сонячний промінь. Він торкався старого дерев’яного столу, вкритого лляною скатертиною в тонку червоно-білу клітинку — візерунок, що передавався в родині з покоління в покоління. На столі парувала гаряча їжа: смажена картопля з золотистою скоринкою та свіжі яйця.
За столом сидів хлопчик, маленький, п’яти років, із густим світло-русявим волоссям, трохи довгим і злегка розтріпаним, як у всіх дітей, що щойно прокинулись. Його сіро-блакитні очі, схожі на спокійне небо після весняного дощу, уважно дивилися на маму. Обличчя широке, з правильними рисами, ніс з ледь помітною горбинкою — усе здавалося якимось особливо рідним і чесним. Хлопчик був одягнений просто: сіра лляна сорочка з трохи розстебнутим комірцем, штани з грубої тканини.

Мама — молода жінка трохи більше двадцятироків, струнка, середнього зросту. Русяве волосся було акуратно зібране в пучок, а на голові лежала світла вишита хустка, що надавала їй вигляду, нагадуючи традиційний український стрій. Її довга сукня з льону була прикрашена акуратною вишивкою у світлих тонах — квіткові мотиви перепліталися тонкими нитками, ніби нагадували про зв’язок із землею та природою. Очі сіро-зелені, глибокі, м’яко дивилися на сина.
Вона усміхалась, тихо розповідаючи казку, намагаючись між рядками нагодувати сина:
— Коли змій летить, каже: «Людським духом пахне. А що, хлопці, битися чи миритися?»
Хлопчик радісно підскочив і вигукнув:
— Ні, битися!
Мама, усміхаючись, продовжила:
— Ходіть же на залізний тік! Пішли на залізний тік битися.
Хлопчик, збуджено стискаючи кулачки:
— Мам, а я теж буду битися з двоголовим змієм!
Мама злегка усміхнулася, намагаючись розвіяти його тривогу:
— Вони вже всі вимерли.
Та хлопчик наполягав, його очі палали рішучістю:
— Ні! Я буду битися з тими, у кого на гербі двоголовий змій.
Її погляд пом’якшав, в очах з’явилася тривога, голос став тихішим:
— Але ж цей герб — у людей звідти, звідки походить твоя прабабуся Ольга.
— І що з того? — хлопчик не здавався. — Ти хочеш битися проти бабусі?
— Не проти бабусі, — твердо відповів він. — Проти воїнів.
— Яких воїнів? — тихо спитала вона.
— Тих, що носять цей герб і забирають чуже. Хіба я маю стояти й дивитися, коли вони забирають чуже?
Мати сіла ближче; у неї в голосі з’явився гострий сум:
— Вони нам не вороги. У нас багато спільного, одна історія, ми стільки років жили разом у мирі, ми як один народ. І взагалі, ти звідки взяв усе це? Хто тобі таке навіяв? — вона намагалася зрозуміти, де зародилася ця думка.
Я просто знаю, але якось ще  бачив це уві сні, — відповів він. — І ще — дід розповідав, що були часи, коли вони  брали чужі поля й хати. Я не хочу, щоб таке стало знову. Тим більше що на нашому гербі  сокіл, ми вже різні.
Мати відвела очі, пальці машинально торкнулися столу. Довго мовчала. У думках вона бачила обличчя прабабусі Зоряни— жінки з великим даром, що його колись мала та берегла, але яка й сама зазнала втрат і страху. Частина тієї сили перейшла до Юстини, та вона майже не розвинула її — ховала від світу, боялася наслідків. І ось тепер у її сина пробуджується щось давнє, щось, чого вона найбільше боялася. Довгі роки життя під імперською владою і розповіді про «одну країну» та чутки, що їх нація буцімто походить із тієї імперії — усе це ще більше підживлювало її страшні передчуття щодо майбутнього. Десь усередині вона відчувала, що цього не уникнути, але щоразу гнала ці думки від себе. З самого дитинства вона уявляла свого сина воїном, захисником, та зараз це здавалося їй найбільшим страхом.
— Я знаю, що ти хочеш захищати правду, — промовила нарешті Юстина тихо, але твердо. — Але війна — це не лицарські поєдинки з дерев’яними мечами. Вона руйнує людей, навіть тих, хто вважає себе правим. Наші дідусі й бабусі пережили занадто багато, щоб шукати помсту як відповідь. Обіцяй мені одне: перед тим як братися до зброї, слухай і думай.

— Я не буду битися за герб, а буду за людей, яких вони гноблять. І якщо хтось носить той знак і забирає чуже — я проти нього.
Юстина ще довго дивилася на сина. Вона поклала йому руку на голову, відчуваючи під долонею легкий тремор, неначе відповідь від якоїсь спадщини, що жила в їхній крові. Вона хотіла вірити, що зможе вберегти його від вогню, який пам’ять і сила можуть підпалити, та знала, що іноді пам’ять — це саме те, що тримає людину людиною.
— Добре. Тоді вивчи спочатку, що таке справжній захист, — її голос став м’якшим, та твердість його залишалася. — Справжній захист — це не тільки меч. Це знання, рішучість і пам’ять про тих, хто страждав. І пам’ять має тримати нас людьми.
Її слова повільно розчинялися в ранковому повітрі, наповненому запахом вологої землі і свіжоскошеної трави за вікном. 
Імперія, що поневолювала народи, нарешті розпалася, здавалось часи війн лишились в минулому. Світ почав дихати, здавалось що в цей період розвиток цивілізації досяг піку. Землю обробляли вже не в ручну, а за допомогою механічного приладдя , так було в усьому, механічні млини самі молотили борошно, з країни що була за морем, надходили різні прилади, які самі подавали воду, різали дерево...В людей з'явилось більше вільного часу. Почало розвиватись мистецтво, освіту міг отримати кожен, знання швидко поширювалось в усі куточки світу. Здавалось все що можна було вигадати вже існує. Всі, хто хотів — отримали свободу, то ж не було жодних причин для війн. Та що  робити далі, з тією ж свободою, багатьом поки що було не зрозуміло. Після піднесення настала пора пригнічення. Здавалося, боротьба завершилася, а що далі?
Гунар , так звали хлопчика, народився вже у вільному суспільстві, у самому розпалі часу, коли кожен вдих ставав важким, а кожен день — однаковим. Хлопчик повернув голову до світла, і в його уяві почало виникати видіння.
Перед ним стояв чоловік, не молодий і не старий. На ньому був накинутий темно-сірий кабеняк з каптуром, що затіняв обличчя. Страху не було. Його голос був спокійним, він простягнув руку …
Дзвін мечів і тупіт, наче тисячі копит б'ють по залізу. Поле бою тяглося до самого горизонту, де небо зливалося з землею в легкій димці. Воїни в сталевих обладунках, не схожих на звичні, боролися під синіми прапорами, на яких золотими нитками був вишитий птах схожий на сокола.  Навпроти розвіювалися чорні полотнища з червоним двоголовим драконом — символ чужої сили і небезпеки. Було схоже, що воїни під чорними прапорами виграють бій.
Один з воїнів із гербом сокола раптом зупинився, його очі, що не були сховані за забралом, зустрілися з очима хлопчика. З шиї,  з-під одежіу нього випала  монета, прикрашена з одного боку зображенням дівчини в діадемі та написом:
Semper te inveniam — «Я завжди знайду тебе».
Воїн почав ховати монету у піддоспішний мішечок. На звороті було зображено рубіжник — давній символ сили що означав межу між світами, з написом:
Ad astra, per te — «Дозірокчерезтебе».
Далеко пролунав крик: «Симболон!» Воїн впав — і видіння раптово обірвалося.
Хлопчик здригнувся і почув голос матері:
— Ти чуєш мене? Гунар!
Хлопець не помітив як за емоційною розмовою вдавився їжею, і почав втрачати свідомість, перелякана мати почала стукати сина по спині, намагаючись допомогти йому звільнитись від їжї, що стала у горлі.
На цьому видіння урвалося. Він знову почув голос мами і ніби виринув із глибин власних думок. Перед очима постала знайома картина — кухонне вікно, свіже повітря з двору, але в серці залишився тягар побаченого. І хлопець згадав: я вже бачив цю монету.
Схожа монета належить моєму прадідові Стражиславу. У родині всі знали, що в нього є якась особлива реліквія — монета, яку він беріг, наче найдорожчий скарб. Він майже ніколи не показував її стороннім, лише своїм. Одного разу він дав і мені потримати її в руках, але я тоді був зовсім малим і не пам’ятаю, що саме він розповідав про неї.
-  Мені треба побачити прадіда—  промовив Гунар.

Минув день, другий і нав’язлива ідея Гунара побачити Стражислава поступово стихла. Мати казала, що через тиждень вони всі разом підуть до нього у гості, тим більше що не так давно вся родина була в нього у гостях, всі  зібрались за одним столом у найстаршого родича. Прадіду виповнилось 79років. 
Хлопчика зайняли інші справи. Разом з дітьми він грався на вулиці у воїв : вирвавши з паркану палиці, уявляли, що то спати - так в їхньому народі називали довгий меч. Дітлахи хоробро билися зі своїми уявними ворогами, які «оселилися» на чужих городах. Під соняшниками та поміж високих стебел кукурудзи точилися бої, але сусіди, на чиїх полях відбувалися ці «битви», не дуже тішилися дитячими  перемогами.
Розваг у хлопчаків того часу було небагато: битися на палицях, ганятися в доганялки чи ховатися у хованки. Дівчатка ж, від найменшої до нареченої, зазвичай сиділи на вулиці й цілі дні вишивали або в’язали, створюючи різноманітні прикраси.
У поселенні, де жив Гуннар, він був одним із наймолодших серед дітей. Тож серед хлопчачих забав найбільше любив хованки — для швидких і виснажливих доганялок йому ще бракувало спритності, а для боїв на палицях, хоч хоробрості в ньому вистачало, різниця у віці давалася взнаки. Він часто програвав і повертався додому в синцях.
Ось і цього разу, коли день, сповнений пригод, наближався до завершення, над подвір’ям пролунав голос:
— Гунар, додому! — гукнула бабуся.
Це означало, що вечеря вже готова.
Бабусю звали Лада — мати батька Гуннара. Висока, міцна жінка, яку рідко хто бачив у поганому настрої. Вона була душею компанії — весела, усміхнена, доброзичлива. Завжди носила довгу сукню, волосся акуратно вкладене і сховане під очіпок. Готувала вона смачно,  обід та вечеря завжди були її турботою.
Ситий і вмитий хлопчик швидко вкладався у своє ліжко й майже одразу засинав.
Крізь темряву Гуннар побачив постать Стражислава. Між обома його руками була намотана нитка, так, як це роблять дівчата, коли в’яжуть. Поряд із прадідом стояв чоловік — не молодий і не старий, але обличчя його губилося у тіні, й розгледіти його було неможливо. Він тримав у руках ножиці та обережно відмотував нитку з рук Стражислава. Зупинившись, промовив:
— 79
— Дай ще, — тихо відповів Стражислав.
Чоловік нахилив голову й сказав:
— Quod faciendum erat, fecisti. — «Що повинно було бути зроблено — ти зробив».
Він підніс ножиці й перерізав нитку.
У ту ж мить обидва чоловіки подивилися прямо на Гуннара. Хлопчик спробував закричати, та з вуст не вирвався жоден звук. Лише від власного крику він прокинувся й, тремтячи, побіг у спальню до батьків. У ліжечку поруч із ними спала його маленька сестра.
— Мамо! Тату! Стражислав помирає! — закричав він.
Батьки різко підвелися з ліжка.
— Тихо, тихо, — мати пригорнула його, — усе добре, тобі наснився страшний сон.
Батько взяв сина за руку, повів у його кімнату, ліг поруч і притиснув до себе. І незабаром вони обидва заснули, хоча тривога, що затаїлася в дитячому серці, нікуди не зникла.
***
— Стражислав завжди здавався мені мовчазним, але його погляд приховував історії, яких не знайдеш у жодній книзі.У народів, що живуть за морем від нас, — сказав Витобор, кремезний чоловік середнього зросту, трохи за п’ятдесят, — ритуал зовсім інший. Вони спалюють тих, хто залишає цей світ.
Витобор був дідом Гунара, батьком його матері. Міцне тіло, широкі плечі, впевнений крок — здоров’я в ньому було стільки, що йому могли позаздрити молодші. У їхньому роді всі відзначалися силою та витривалістю. Він був одружений із дочкою покійного Стражислава.

— У нашій культурі не збереглися традиції тих часів, коли наші предки жили від моря на півночі до моря на півдні, а зі сходу — від річки Таніс, до заходу — до річки Сан, — продовжив він. — Поховальний обряд у предків був складним і складався з кількох етапів, що відображали їхню віру в життя після смерті.Вони знали те, чого зараз ми не знаємо.Тіло залишали в домі на кілька днів, щоб кожен міг востаннє сказати те, що не встиг, і попрощатися. Потім його ховали в землю, а над місцем поховання саджали дерево. Витобор не був надто говірким, але любив розповідати онукові різні історії, особливо ті що передавалися від пращурів, а Гунар завжди слухав його уважно, зосереджено, ніби боявся пропустити бодай слово.
— Не багато що нам вдалося зберегти з тих віків, — сказав дід. — Багато чого змінилося, але обряд переходу в інший світ ми зберегли— А що далі? — запитав Гуннар.
— Потім. — відповів Витобор. — А зараз треба віддати шану пам’яті, підійти востаннє до Стражислава.  
— Не боїшся?
— Ні, — впевнено сказав хлопчик. 
Витобор усміхнувся, провів рукою по густому волоссю онука й повільно попрямував у бік місця церемонії.
Хата стояла наприкінці вулиці, але не крайня, серед  молодого вишневого садка. Стіни були світлі, товсті, з глини та соломи, свіжо побілені, а дах укритий червоною глиняною черепицею, яка встигла вигоріти під сонячним промінням.Всередині було просторо й світло. У великій залі, де проходила церемонія, стояли добротні дерев’яні меблі: масивний стіл, різьблені скрині, широкі лави вздовж стін. Широкі вікна, прикрашені легкими мереживними завісами, пропускали вдосталь денного світла, наповнюючи кімнату теплом і спокоєм.
Зібралося багато людей: уся родина, сусіди, друзі та навіть ті, хто знав Стражислава лише здалеку. Хтось сидів на лавках, хтось стояв, але всі говорили тихо й з повагою. Біля стін були розставлені глиняні глечики з водою та квасом, на окремому столі — хліб, мед, яблука, горщики з кашею та великий казан з борщем.
Посеред зали, на застеленому вишитим рушником столі, в дерев'яній домовині з липи лежав Стражислав. Він був одягнений у святкову білу сорочку з тонкого льону з вишивкою на грудях у старовинному стилі. Обличчя його було спокійнимі світло з вікна падало так, що здавалося — він просто відпочиває.
Діти тулилися ближче до дверей, спостерігаючи за всім із цікавістю, але без галасу. Жінки в іншій частині зали ділилися спогадами, згадували добрі вчинки та слова покійного.
Гуннар ще трохи постояв, але швидко занудьгував і побіг гратися в доганялки з сусідськими хлопчаками. Йому кортіло, щоб дід повернувся і продовжив свою розповідь.
День, на диво, видався не надто спекотним. Сонце, вже схилившись до обрію, заливало двір м’яким, трохи втомленим світлом, а на небі поволі з’являлися легкі смуги вечірніх хмар. Здавалося, навіть повітря, тепле й трохи вологе після денної спеки, затихло, ніби вшанувало пам’ять того, кого сьогодні проводжали в останню путь.
Церемонія завершилася. У світлій хаті Стражислава залишилися тільки найближчі. Дерев’яні меблі вже повернули на місця, лави зі світлої зали, де зранку стояла тиша й пахло восковими свічками, внесли назад. У коморі хтось ще переставляв глечики, у кухні глухо дзвеніла вимита глиняна миска. Запах свіжого хліба, яким частували гостей, ще тримався в повітрі.
Коли все було прибрано, у хаті лишилися Юстина — мати Гунара, Гонор — батько, Ольга — прабабуся, дружина покійного, Витобор і його дружина Агрепина.
— Діду, а що було далі? — смикаючи за рукав, тихо спитав Гунар, у чиїх очах світилася нетерпляча цікавість.
Витобор уже хотів відповісти, але раптом заговорила Агрепина, ніби боялася, що її думки вислизнуть.
Агрепина була жінка невисокого зросту, з теплим смуглявим обличчям і великими карими очима. Її темно-русяве волосся, трохи хвилясте, спадало майже до плечей, а голос мав особливу м’якість, наче в ньому жила і ніжність, і смуток водночас.
— Мені здається, він знав, що скоро покине нас… — промовила вона, поглянувши у вікно
— Останнім часом він був… інший.
Вона на мить замовкла, підбираючи слова.

— Перед своїм днем народження він попросив мене зібрати всіх наших родичів. Я здивувалася й кажу: "Ти ж не любиш гучних свят" А він тільки всміхнувся і тихо відповів: "Дитинко… ми так рідко бачимося і так мало часу приділяємо одне одному. В дитинстві я думав, що все встигну, коли подорослішаю. У молодості залишав справи на потім, думав: от доб’юся чогось, вийду на спокій і тоді вже робитиму, як хочу. Але так усе життя ми виконуємо те, чого чекають від нас інші, а не те, чого прагнемо самі. Моє життя було цікавим, та я нічого не встиг… Як же мало у нас часу, і як безглуздо ми ним розпоряджаємося…"
Агрепина зітхнула, її погляд став далеким.
— "Дитинко, виконай моє останнє прохання", — сказав він тоді. Я не надала цим словам значення, але прохання його виконала…
Її голос затих, і в хаті запанувала тиха, майже священна пауза. За вікном чулися лише кроки когось, хто йшов повз двір, і легке шелестіння вітру в кронах дерев.
— Так, — підтвердила Ольга, дружина Стражислава. Тепер вона була найстаршою в родині й займала почесне місце на чолі столу. — Майже стільки людей було й на нашому весіллі… Багатьох із тих, що тоді сміялися й танцювали поруч з нами, вже давно немає серед живих.
Стражислав був чотирнадцятою дитиною в родині, наймолодшим серед дванадцяти синів і однієї доньки. Дев’ятеро братів і сестра, яку, як і дружину Витобора, звали Агрепина, загинули під час останньої війни імперій, що вирувала трохи більше шістидесяти років тому. Після того страшного часу в живих залишилося тільки троє: старший — Тодор, середній — Тарас і наймолодший — Стражислав. У кожного з братів було по троє дітей, тільки в Стражислава — одна донька.

До сімдесяти дев’яти років він залишився без братів: першим пішов Тарас, а на дев’яносто сьомому році — і Тодор.
— На його день народження зібралися навіть племінники, що за віком майже не відрізнялися від нього самого, — продовжувала Ольга, — вони ж росли разом, були одне одному, як брати. Прийшли й діти племінників, а деякі були зі своїми онуками, їм майже стільки років як і Гунару.
Тоді, на святі, у хаті панував сміх, а на подвір’ї, серед молодого вишневого саду, бігали й галасували дітлахи. Стражислав  розповідав, що кожне дерево в тому саду він посадив на згадку про когось дорогого його серцю. І сьогодні, в день прощання, діти знову бігали поміж молодих дерев, немов життя вперто нагадувало, що воно завжди продовжується.
— Після дня народження, — підхопила Агрепина, — ми з батьком розглядали подарунки, які принесли гості. Наручний годинник, маленька складна бритва з візерунком на руків’ї, срібний ланцюжок, гарне взуття з м’якої чорної шкіри, біла льняна сорочка з вишивкою на грудях у старовинному стилі… Він узяв сорочку й взуття, поклав їх осторонь і сказав: “Оце надягнеш на мене, дитинко.”
— Тату, що ви таке говорите? — здивувалась я.
А він тільки подивився на мене з сумом і тихою усмішкою… і промовчав.
Він змінився. Більше розмовляв, ніж зазвичай. Наводив лад у сараї з худобою. Завжди був працьовитим, але небагатослівним. А тут, ніби намагався все встигнути, говорив про важливе зі мною, з мамою… Ви ж пам’ятаєте той день народження — він хотів приділити увагу кожному, з кожним поговорити.
Навіть Гунар запам’ятав, як того вечора, коли всі гості розійшлися, Стражислав покликав його, ліг поруч на своє велике дерев’яне ліжко і почав розповідати історії зі свого життя, починаючи з самого дитинства, немов боявся щось упустити, але щось не складалось, було відчуття що він про шось не хоче говорити , а можливо просто забув.
Через кілька днів я сіла поруч із ним на край ліжка й спитала:
— Тату, ви щось знаєте?
Він відповів:
— Дитинко, мені не можна розповідати про це.
Я почала розпитувати, що саме, та він не хотів про це говорити , але...
— Це було не уві сні й не наяву, — сказав він. — Час наче зупинився. Я бачив, як усі довкола займаються своїми справами, але в одну мить… в одну мить я прожив кілька годин.
Він замовк на мить, а потім продовжив:

— Я побачив, як до мене наближається чоловік. Не молодий і не старий. На ньому був накинутий темно-сірий кабеняк з каптуром, що затіняв обличчя. Я не відчував страху. Його голос був спокійним. Він простягнув мені руку, і ми пішли…