Час коли світ завмирає

Вечірнє сонце поволі хилиться до обрію і його червоно-золотий диск ось-ось торкнеться синіх вод ріки, хвилі якої ревуть, розбиваючись об велике каміння,  що здіймається над водою. Небо заливається вогняним світлом, а вдалині за рікою степ розливається хвилею — безкрайній, укритий густою високою травою, що колихається від подиху вітру. Той вітер підхоплює духмяний запах польових квітів і розносить його далеко, змішуючи із терпким ароматом нагрітої землі.
На широкій галявині здіймається пил від дитячих ніг. Хлопці, мов молоді жеребці, не знаючи втоми, бігають, вигукують, міряються силою. Дехто тримає в руках дерев’яні мечі, інші — довгі палиці, що правлять їм за списи. Гучні удари деревини відгукуються у степу, ніби відлуння давніх боїв, яких не було чути на цих землях вже багато поколінь.
Неподалік сиділи дівчата. Їхні руки вправно вплітали у вінки запашні трави й квіти, а очі із захватом стежили за хлопчачими двобоями. Їхній сміх зливався з шелестом трав і дзвоном комах, створюючи відчуття живого, сповненого радості літа. Що хлопці, що дівчата були вдіті в схоже вбрання.Одяг того часу був простим, але зповненій гідністю та символізмом.
Жінки та дівчата носили довгі світлі сорочки, що спадали до землі. Тканина була лляною або вовняною, м’якою на дотик, проте міцною. По краях рукавів, подолу й коміру проходила вишивка червоним орнаментом — кожен узор мав своє значення та слугував оберегом. Це був своєрідний код нації, що передавався ще з незапам’ятних часів, та нагадував про те, хто вони  є. Талію вони підперізували широкими поясами. Через плечі часто накидали хутряні жилетки — і як прикрасу, і як захист від холоду. На шиї носили підвіски або обереги і вірили, що в них живе сила предків. Волосся довге та світле заплітали у коси або вплітали в нього стрічки, іноді прикрашали тонкими металевими обручами.
Чоловіки та молоді хлопці одягали сорочки подібного крою — світлі, вишиті червоним узором по коміру та манжетах. Поверх сорочки носили шкіряні або вовняні пояси з металевими пряжками. На плечах — важкі накидки з каптуром, що символізувало мужність і готовність до випробувань. На ногах — штани з грубої тканини, заправлені у високі чоботи. Багато хто мав на одязі знак воїна та захисника, але не завойовника. Це був закручений у рух символ сонця, подібний до свастики, але з м’якими лініями.Символ життєвої сили, перемоги світла над темрявою.Часто його вишивали червоним по коміру чи рукавах, щоб “згортати” зло. Проте не кожен міг носити такий символ.
Вбрання загалом поєднувало простоту, практичність і глибокий зміст: кожна нитка, кожен орнамент, кожен колір, нагадував про зв’язок людини з землею, родом і світлом Сонця.Серед дівчат була найменша, на перший погляд така ж, як усі: ніжне обличчя з м’якими рисами, біла шкіра з легким рум’янцем, великі зелені очі, в яких проблискує ледь помітний карий відтінок. Але саме її погляд вирізнявся з-поміж інших: м’який і таємничий, він не відривався від одного з хлопців. Той був трохи старший за неї, проте молодший серед своєї компанії. Світла шкіра з відтінком засмаги, струнка постать, густе русяве волосся — він намагався приховати почуття, відводив очі, та крадькома знову поглядав на неї. І коли їхні очі зустрічались, його обличчя розквітало.
Один за одним хлопці отримували свої вінки. Нарешті і струнка висока дівчина з хвилястим русявим волоссям підійшла до Арея. Зніяковіло усміхнувшись і не зводячи погляду з трави, вона наділа йому на голову вінок із синіх квітів, що нагадували колір її очей. Засміявшись, вона хутко побігла назад, залишаючи Арея з легкою розгубленістю й теплою радістю.
— Не переймайся, Валей, — сказав він до товариша, який стояв осторонь. — Наступного разу й ти отримаєш.
Валей мовчав. Його руки стискали палицю так, що кісточки побіліли. Він був не найстарший, але вправніший за всіх: його довга палиця, схожа на спис, робила його непереможним у дитячих іграх.
— Легія ще не подарувала свій вінок, — нарешті промовив Валей, поглянувши у бік дівчини з зеленими очима.
— Ти ж знаєш, він не для тебе, — тихо відповів Арей.
— Зараз ми перевіримо, — відрубав Валей.
Він звернувся до наймолодшого з хлопців, що тримав у руках дерев’яний меч, розмахуючи ним у повітрі:
— Ходімо, позмагаємось.
Молодший знітився. Він розумів, що суперник сильніший, та серце не дозволяло відступити — адже дівочі очі, сповнені очікування, не відпускали його.
— Валей, це не чесно, — спробував зупинити його Арей. — Ти ж знаєш, що він слабший.
— Відчепись, — сердито буркнув Валей. — Ну що, підходь!
Молодший ступив уперед, міцніше стиснувши меч. Він тільки почав замах, коли Валей блискавично вдарив палицею по руків’ю. Меч вилетів з рук, а наступним рухом Валей вибив йому ногу. Хлопець похитнувся й упав на коліно.
Прокрутивши палицю в повітрі, Валей з силою вдарив його в груди пласким кінцем. У хлопця перехопило подих, він схопився за груди, закашляв, насилу вдихаючи повітря.
— Ти що робиш?! — вигукнув Арей, вхопивши палицю, намагаючись зупинити.
— Відійди! — гаркнув Валей, відштовхнувши його.
У цю ж мить до переможеного кинулася Лігія. Її вінок вислизнув із рук і впав у траву поруч. Вона впала на коліна, нахилилась над хлопцем, притискаючи його до себе.
— Ти живий?.. — прошепотіла вона, її голос зривався, ніби від холоду, хоча день був теплий.
Хлопець відчув на обличчі її долоні — маленькі, теплі, що тремтіли від страху. Він почув, як вона тихо схлипує, як її сльоза впала йому на щоку. У грудях щось стислося, і біль від подряпин зник, наче його й не було.
Він дивився на неї заплакану, з розтріпаними пасмами волосся, з очима, у яких блищав цілий світ. І раптом у його серці стало тихо-тихо. Він не міг пояснити цього, але знав напевно — відтепер він завжди буде її захищати. Навіть якщо доведеться стати між нею і самим світом.
Легія міцніше притиснулась до нього, схлипнула ще раз і прошепотіла майже беззвучно:
— Я боялась, що він скаліче тебе.
Хлопець невпевнено поклав руку їй на плече.
— Я ніколи не дозволю, щоб ти боялась, — відповів він тихо, але так щиро, що навіть вітер стих на мить.
Їхні дитячі серця билися поруч, у такт, і світ навколо здався добрішим.
Того літнього дня, серед пилу, сміху й дитячих ігор між ними зародилося щось, що не зникне навіть через віки — найчистіше з почуттів.
Валей мовчки дивився на них. Його погляд потемнів. Він підняв палицею вінок, глянув на дівчину й хлопця, і різко жбурнув його вбік.
— Тримайте свій дарунок, — кинув він, розвернувшись і пішовши геть. Його кроки здіймали пил, що тягнувся за ним, наче тінь гніву.
Степ завмер. Вітер більше не здавався легким, він приносив тривогу. Арей стиснув кулаки, дивлячись услід товаришеві, та відчув у його постаті щось нове: холод, темряву, яка не мала бути в очах юнака.

Пробачте його, — сказав Арей, дивлячись услід Валею, який ішов, низько опустивши голову. —
Останнім часом він сам не свій. Я гадаю, все це через матір.
Після того як вони з батьком повернулися зі сходу, він ніби став іншою людиною. Арей замовк, ніби зважував, чи варто говорити далі. 
Над рікою здіймався вітер, шелестіли трави, і вечірнє небо ставало все темніше.
— Ти знаєш, — нарешті продовжив він, — його батьки не були звичайними людьми. Вони належали до учнів кола Хранителів. Вважалося, що саме вони колись мали стати на місце своїх наставників. Його мати була ученицею Мокоші — берегині життя, що навчала жінок лікувати. А батько — учнем Сварога.
Вони були парою не лише в житті, мов дві стихії, що поєдналися, аби нести знання іншим.
Та замість того, щоб залишитися тут, вони вирушили на схід.
Ви ж чули легенди про ті землі — край, де небо червоніє від диму, а ріки тягнуть у собі чорну воду. Казали, що там мешкають народи, які поклоняються тіні і черпають силу не з життя, а з крові самої землі.
Схід завжди вважався проклятим, місцем, де навіть вітер несе страх.
Але вони... Вони вірили, що зможуть запалити світло навіть там, де панує морок.
Легія слухала мовчки. У її очах світився холодний інтерес, змішаний з тривогою.
— І вони пішли? — тихо спитала вона.
— Так, — кивнув Арей. — Валей тоді був ще зовсім юним. Його взяли з собою, щоб він навчався. Я пам’ятаю той день, коли вони вирушали: на обрії горіло сонце і його мати співала стару пісню про подорож у край вітрів. Її голос був чистий, як джерело. Вона вірила, що кожне слово може змінити долю.
Арей на мить замовк, наче бачив перед собою ту картину.
— Але коли вони повернулися... її вже не було.
Легія підвела брови.
— Вона загинула?
— Так, — тихо відповів Арей. — Ходять чутки, що її вбили місцеві, але ніхто не знає правди. Валей мовчить. Іноді здається, що він сам не пам’ятає, чи, може, просто не хоче згадувати.
— А його батько? — запитала вона після короткої паузи.
— Він змінився, — відповів Арей. — Мовчазний став, чужий. Кажуть, він бачив те, чого не повинен був бачити. Відтоді він замкнувся у своїй хаті, серед сувоїв і старих книжок, що привіз зі сходу. А Валей… він наче носить у собі тінь того сходу. І ще — колись, там, серед чужих, він покохав дівчину. Але вона обрала іншого. З того часу в його очах оселилась темрява. Не зла, а глибока, мов безодня.
— Тепер, мені здається, він шукає винного, — додав Арей після паузи. — І, здається, знайшов. Він вважає, що головний Хранитель, той, хто мав бачити майбутнє, нічого не зробив, щоб врятувати його матір.
Легія стисло зітхнула.
— І ти віриш у це?
— Я не знаю, — зізнався Арей. — Але бачу, як змінився його погляд. У ньому тепер щось горить — холодно, тихо, як жар під попелом.
Так дивляться ті, хто вже обрав шлях і не може з нього зійти.
— Мені він не подобається, — промовила вона нарешті. — Його очі, як у тих, хто бачить не людину, а лише мету. Так дивляться ті, кого вже торкнулася тінь.
Арей зітхнув і глянув у бік горизонту.
— Може, ти й права. Але я знаю його з дитинства. Валей завжди був кращим, сильнішим, розумнішим, але упертим. Він мріяв колись зайняти місце Перуна. І, можливо, якби не той похід, усе було б інакше.
У небі проступали перші зірки — холодні, але чисті.
Всі мовчали і дивились вдалечінь, туди, де за горами сірів обрій, за яким лежав той самий “схід”.