Землі Сурії

Землі Сурії простягались від ясних берегів ріки Танус на сході до повноводного Сану на заході.
На півночі шуміло холодне море, за яким лежала Склавія — країна ремісників, ковалів, каменярів. Там люди жили за давніми звичаями, берегли пам’ять Роду і силу слова, що лунало, наче сталь під ударами молота і пісня вітру водночас.
На півдні плескалось тепле море, і за його безкраїми хвилями простягалася Ірія — земля вічного літа, де сонце майже не ховалось за хмарами, а її мешканці, стомлені денною працею, відпочивали під теплим зоряним небом, серед садів, що ніколи не в’януть, де кожен подих — це пісня спокою, а кожен лист — нагадує про закон вічного кола життя.
А на сході, там, де народжується світло і тіні стають найдовшими, лежала Морія — тиха й спокійна земля. Там не чулось сміху, не лунали гучні звуки, бо то був край відпочинку й оновлення, де душі сходились чекаючи на спочинок в Наві, перед новим народженням, аби знову повернутись до Яві очищеними, сповненими тиші й пам’яті, щоб зрештою, пізнавши закон Роду, потрапити до світу Праві.
Поміж усіма цими землями розкинувся Великий Луг —серце світу, де сходились шляхи всіх народів. Сотні малих річок збігались сюди з півночі, сходу й заходу, вплітаючись у величну ріку Танус.
Танус ніс світло, пам’ять і воду життя — силу, що єднала всі світи: Явь, Правь і Навь.
Її називали Артерією Роду, бо з її течією пульсувало саме серце світу, вона несла життя усьому живому.
І доки тече Танус — триває коло життя. Із води постає буття, у воду воно вертає, щоб знову воскреснути, бо такий є вічний закон Роду.

Великі Луги нікому не належали.Та саме тут, посеред простору, де сходились усі вітри світу,і стікали сотні річок в одну, збиралися люди звідусіль, саме тут проходив шлях до усіх земель — Сурії, Морії, Склавії та Ірію.

Тут починалися подорожі, тут перепліталися шляхи й долі, тут народжувались союзи й великі знання. Склавіни спускалися своїми ріками до Ірію, везучи камінь для храмів, знаряддя для обробки землі, коване в горах півночі.
Ірійці ж поверталися з дарами південного сонця — з пахучим воском, оліями, одягом, зерном і плодами. Сурійці приносили найдорожче — знання які давали життя, світло розуміння, яке тримало світ у рівновазі. 
Кожен, хто ступав на трави цього лугу, приносив із собою дар — хліб, яблука, мед, жменю зерна чи грудочку сиру.
Люди клали їх на спільний стіл, який звався вівтар, просто під небом, і ніхто не питав, чиє це, звідки, чи кому належить. Бо те, що було принесене з вдячністю, ставало частиною Жертви — не як відкуп, а як подяка Роду, Творцеві всього живого. Кожен нужденний міг узяти те, що лежало на лузі, не питаючи дозволу. Бо, нагодувавши іншого, люди виявляли любов — до Роду, до землі, до самого життя. Це був Закон Роду: поділившись — множиш, віддавши — отримуєш, нагодувавши — освячуєш. Тоді земля була щедра, вода — чиста, і навіть вітер ніс запах хліба й меду. Бо там, де панує вдячність, зло не приживається.
Посеред Лугу, під розлогим, Дубом, стояв Вівтар.
Це був не кам’яний монумент, а просто великий, гладкий стіл із дикого граніту. До столу наблизився старий, худий чоловік у латаному одязі. Він був не з цих країв, бо мав смугляву шкіру і втомлений погляд, він був голодний.
Чоловік прийшов, підняв очі на Дуб, поклонився йому, як живому, і підійшов до Вівтаря. На столі лежали дари, принесені з різними людьми.
На краю — стояв глечик із медом від пасічника, густим, янтарним, із піною від свіжого наливу. Поруч — каравай чорного, важкого хліба, що пахнув зерном і піччю. Посеред столу — велика глиняна тарілка, на якій лежали стиглі плоди та в’ялене м’ясо. Чоловік простягнув руку до глечика з медом. Його долоня зависла над столом. У його землі, якщо ти береш, не питаючи, ти — злодій. Його вчили: чуже — це гріх.

Але Вівтар мовчав. Не було ані сторожі, ані господаря. Навіть птахи на гілках поводилися тихо, ніби чекаючи. Він згадав слова, які чув у поселеннях: «Люди клали їх на спільний стіл, і ніхто не питав, чиє це, звідки, чи кому належить. Бо те, що було принесене з вдячністю, ставало частиною Жертви — не як відкуп, а як подяка Роду, Творцеві всього живого». Він затремтів, його очі зволожилися. Він узяв шматочок хліба, потім налив собі півчашки води, що стояла у глиняній мисці, а потім, набравшись сміливості, намастив хліб густим, солодким медом. Сів під Дубом і почав їсти.
І щойно він проковтнув перший шматок, небо стало яснішим, а вітер, що до того був колючим, ніс тепер запах хліба й меду. Земля, на якій сидів чоловік, здавалася теплішою, а його втома відступила.
Бо це був Закон Роду: Він нагодував себе їжею, принесеною з любов’ю. Він не скоїв крадіжки, бо взяв те, що було віддане. І в цю мить, нагодувавши себе, він освятив Вівтар.
Адже там, де панує вдячність, зло не приживається. Він підвівся, його плечі випросталися. Він зробив маленький вузлик із залишками хліба, поклонився Вівтарю ще раз — уже не з поваги, а з глибокої вдячності. І рушив далі, сповнений сили, отриманої не від їжі, а від усвідомлення: він став частиною Вічного Кола Життя, частиною Роду.
Так Великий Луг був серцем світу, де ріки сходилися, а люди — єдналися. Та сталося одне, що зруйнувало гармонію й поклало початок великій трагедії.
Серед мандрівників жив юнак на ім’я Артан. Він закохався до безтями в молоду, мов світанок прекрасну дівчину,чий час у Яві спливав —вона мала відійти до Наві, аби спочити перед новим життям.
Артан не встиг промовити їй про своє кохання. І коли вона залишила цей світ, його серце розірвалось між любов’ю і розпачем. Бажання побачити її знову переросло у жагу, що палала всередині, неначе вогонь, замкнений у людському тілі.
Під час своїх мандрів він зустрів волхвів, учнів хранителів із Сурії. Розповівши їм свою історію, він розчулив і зворушив молодих дівчат.
Дівчата, сповнені співчуття, вирішили допомогти йому знайти шлях до міста Наві, щоб Артан міг востаннє побачити свою кохану і промовити те, що не встиг за життя. Та хлопці волхви — юні хранителі — застерігали:
«Не можна людині, яка не готова, ступати на землі Наві. Бо те, що спочиває, не терпить порушення тиші…»
Проте дівчата не послухали. Вони таємно поділилися з Артаном часткою сили Сурії —вогнем, що світив шлях і давав владу над темрявою. Та серце Артана, сповнене пристрасті й болю, не було готове прийняти цю силу. Коли він увійшов у Морію, місто тіней і спокою, він знайшов свою кохану серед білих садів і мовчазних рік. Та дівчина лише сумно посміхнулася. Її голос звучав, мов вітер серед листя:
— Ти запізнився, Артане. Мій шлях завершено. Не руш спокою. Але Артан не зміг прийняти цього. Його любов і відчай сплелися в єдиний спалах, і сила, дарована йому, вирвалась назовні. Полум’я його душі прорвало межу між світами —і тиша Наві здригнулася.
Так уперше за віки людина зруйнувала спокій мертвих і пробудила те, що мало спочивати.

**** 
На тій самій горі, звідки відкривалася панорама всього міста — величної Сурії, що навіть уночі світилося денним сяйвом без жодного вогню, — сиділи двоє. Ті, від кого залежало майбутнє всіх трьох світів — Яві, Наві й Праві, Легія та Лейдан

Вони сиділи на пагорбі, місто тремтіло внизу, мов світлячок у долоні. Ніч дихала холодом і димом, з далекого сходу вже тягнуло чадом війни.
— Ти чуєш? — тихо сказала Легія, притискаючи коліна руками. — Вітер… він не такий. Наче земля стогне.
— Це не вітер, — відповів Лейдан. — То місто не спить. Люди готуються, моляться. Хтось пакує зброю, хтось — спогади.
Вона подивилася на нього.
— Ти не боїшся?
Він на мить усміхнувся, але очі лишились серйозними.
— Якщо скажу, що ні — збрешу.
— Я теж боюся, — вона зітхнула. — Але не смерті. Того, що тебе не побачу більше. Що не знатиму, чи ти десь там…
— Я буду, — сказав він просто. — У вітрі, у траві, у кожному кроці, який зробиш потім.
Вона усміхнулась крізь сльози.
— Говориш, наче старий волхв.
— Ні, — він підсунувся ближче. — Просто не хочу, щоб останнє, що ти почуєш від мене, було мовчання.
Вона притулилась до нього, вдихнула запах диму, поту й заліза — запах війни, який тепер був запахом його тіла.
— Пообіцяй мені, — прошепотіла вона. — Якщо все згорить, якщо нас не стане — ти все одно прийдеш сюди. На цей пагорб.
— Обіцяю, — відповів Лейдан. — Тут, де земля торкається неба, я чекатиму тебе — хоч у тисячному житті, хоч у тіні забуття, навіть якщо забуду, хто я, навіть якщо світ буде іншим.
— І я прийду, — прошепотіла вона. — Навіть якщо не згадаю твого обличчя. Серце само приведе.
Він усміхнувся, торкнувшись чолом до її скроні.
— Дивись, щоб я не запізнився.
— Запізнишся, — тихо засміялась вона крізь сльози. — Ти завжди запізнюєшся.
Вони сиділи так довго, поки ніч не стала схожа на попіл, а перші відблиски полум’я не заблимали на обрії.
Лейдан глянув униз — десь у місті гули дзвони, важкі, передсмертні.
— Тут усе почалося, — сказав він. — І, мабуть, тут і закінчиться.
Вона стиснула його руку.
— А потім знову почнеться, — відповіла.
Він нахилився й прошепотів просто біля її вуха:
— Тоді… чекатиму. 
— І я, — сказала вона. — Завжди.
— Пообіцяй що житимеш, що б не сталось.
Очі Легії наповнилися сльозами — повільно, без ридання, просто так, ніби серце саме не витримало тиші. Вона дивилася на нього довго, наче намагалась запам’ятати не обличчя, а відчуття — тепло його рук, подих, тінь посмішки.
Їхні губи торкнулися — тихо, обережно, як дотик двох світів, що вже ніколи не зійдуться знову. У тому поцілунку не було пристрасті — лише безмежна ніжність, подяка за кожну мить, за кожен подих, за те, що вони були.
— Якби можна було зупинити час… — прошепотіла вона крізь дотик.
Вона провела пальцями по його щоці, намагаючись запам’ятати кожну рису, ніби малювала його обличчя у своїй душі.
— Коли прийде ранок, я знову тебе шукатиму. Навіть якщо не знатиму, кого шукаю.
Він усміхнувся — втомлено, але щиро.
— А я все одно впізнаю тебе. Навіть якщо не залишиться ні імен, ні світів, я знайду тебе — за цим дотиком.
Їхні чола зійшлися, і в тиші, що огорнула пагорб, чулося тільки, як серце б’ється в унісон.
— Чуєш? — прошепотіла вона. — Це світ прощається з нами.
— Ні, — тихо сказав він. — Це світ запам’ятовує нас.
Вітер піднявся, торкнувся їхніх облич, наче хотів забрати із собою їхнє тепло, понести його над містом.
І коли вони нарешті розімкнули обійми, місяць сховався за хмари, залишивши їх у м’якій темряві — як у спогаді, що ніколи не зникне.
— Чекатиму.

В просторій кімнаті біля дитячого ліжечка, в якому спочивало немовля, схилив голову він, той, від кого залежало майбутнє. Сам він ще не розумів, який великий задум розгортається навколо нього — задум самого Роду.
Світло місяця падало у вікно, торкаючись його обличчя і сяючи на золотавому волосі дитини. Він сидів мовчки, дивився на донечку — і сльози, важкі, теплі, падали на біле полотно, накриваючи його тихим блиском.
Він, воїн, чиє серце пройшло крізь битви й бурі, лишалось живим, він стояв перед смертю і не раз кидав виклик стихіям, — зараз плакав, мов дитина.
— Арею... — тихо промовила його дружина.
Він повільно звів голову, витер сльози рукавом, так що б не побачила кохана і глянув на неї. У м’якому світлі вона здавалася майже нереальною — вродливою, спокійною, мов тінь світанку перед бурею. У її очах відбивалася вся ніжність світу, і саме це робило біль ще гострішим.
Його серце стискали почуття — любов, розпач, тривога й страх, не перед ворогом — перед невідворотнім.
Він бачив у ній не лише свою дружину — бачив ту саму дівчину, що колись підійшла до нього, несміливо опустивши погляд. Її русе волосся колихалось на вітрі, а в руках вона тримала вінок із синіх квітів — таких, як колір її очей. Вона сором’язливо наділа квіти на його голову, і тоді він, уперше в житті, відчув, як любов торкається душі, мов промінь ранкового сонця.
Ті почуття не згасли. З роками вони стали лише глибшими, сильнішими, наповненими спільним болем, радістю, очікуванням і тишею, в якій билися два серця.
— Не йди, — прошепотіла вона, — не йди, я тебе прошу… Давай підемо з міста разом.
Він поглянув на неї довго, наче намагався запам’ятати кожну рису, кожен відблиск у її очах.
— Кохана, не край мого серця, — відповів він тихо, — я мушу, ти знаєш це. І знаєш, як я тебе кохаю.

Вона підійшла, обійняла його зі спини, торкнулась вустами його волосся і поклала голову йому на плече. Її дихання було теплим, спокійним, майже беззвучним.
Він обійняв іі руками — сильні, загартовані битвами але сповнені ніжності та любові. І так вони сиділи вдвох, мовчки, дивлячись, як солодко спить творіння їхнього кохання — їхня донечка, світла, як перший ранок після бурі.
— Якщо ми зустрінемось в наступному житті, як я впізнаю тебе?.. — прошепотіла дружина, порушивши мовчання. — Якщо наші душі загубляться поміж світами й не впізнають одна одну?
Арей подивився на неї, поглядом сповненим ніжності та болю. Торкнувся її обличчя, ніби боявся, що вона розтане в теплому світлі. Трохи нахилив голову, поцілував її в чоло — потім у кінчик носа, і, нарешті, в уста.
— Ось так ти впізнаєш мене, — тихо промовив він. — Навіть якщо світ зникне, навіть якщо впадуть зорі, ти згадаєш це відчуття — і знайдеш мене знову.
— Моє кохання до тебе навіть в темряві не згасне. Як прийде час я зіркою спалахну на небі і впаду на землю. Пообіцяй що знайдеш мене.
— Я пройду крізь роки, крізь простір і час. І нехай зникне в темряві світ, я все одно знайду тебе, мій вогонь до тебе не згасне ніколи.
Вона усміхнулася крізь сльози — тихо, майже не помітно. Її пальці торкнулись його руки, ковзнули вниз і переплелися з його пальцями, зітхнула, заплющила очі, слухаючи, як у темряві рівно б’ється його серце — то було серце, у якому жила і її частинка.
Вона притиснулася ближче, і в ту мить здавалось, що навіть ніч затамувала подих. Їхня донечка тихо ворухнулася уві сні, усміхнувшись, немов відчула тепло двох душ, що пообіцяли одна одній вічність.
Арей повільно зняв із шиї тонкий шнурок. На ньому висіла невелика кругла дощечка. Він затримав її в долоні, провів пальцем по вирізьбленому знаку — тому самому, що був зображений на його щиті.Обережно поклав дощечку біля подушки.
— Бережи її, — ледь чутно прошепотів він, не знаючи, до кого звертається більше — до знака, до долі чи до самого себе.
І небо, темне й безмежне, спалахнуло єдиною зіркою — так яскраво, ніби сама любов залишила на ньому свій знак.