ГЛАВА 13: Після грози

Пізній вечір. Офіс Влада.

   Альберт, помічник Влада, завжди залишався в тіні, але завжди все знав. Цього вечора він перевіряв звіти, коли задзвонив захищений телефон. Його обличчя витягнулося, коли голос на тому кінці проводу прошепотів:

– Влад... зник. Це справа рук Платона.

   Він завмер, ніби на мить забув, як дихати. Потім різко підвівся.

– Ти впевнений? — голос затремтів, хоч він і намагався залишатися спокійним.

– Впевнений. Я бачив. Він буквально зник. Його ніде немає.

   Альберт вимкнув зв’язок, кинув погляд на сейф, відкрив його, обережно дістав документи, носії, гроші. Усе запакував у чорну сумку, глянув на портрет Влада на стіні й прошепотів:

– Тобі слід було послухати мене. Але ти вважав себе непереможним.

   Він натиснув сигнальну кнопку – не для виклику допомоги, а щоб розіслати приховане повідомлення всім людям Влада:

   «План «Обнулення». Розбігайтеся».

   За лічені хвилини офіс спорожнів. Люди в навушниках і чорній формі виходили з машин, прибирали особисті речі, знищували обладнання. Гроші зникали з віртуальних рахунків. Організація, яку будували роками, зникала за години – як міраж.

...

Ранок. Будинок Емілії. Просторий, але давно чужий.

   Емілія стояла посеред вітальні, босоніж, у простій сукні. Усе навколо нагадувало про нього. Про цей фальшивий сімейний затишок, підробку під життя. Стіни з його фотографіями. Меблі, які він обрав. Камери, замасковані під світильники. Все виявилося брехнею.

– Ось, – сказала вона, витягуючи один із передавачів із квіткового горщика й розбиваючи його об підлогу. – Мінус один.

   Платон стояв біля дверей, спостерігаючи. Він мовчав – вона мала зробити це сама.

– Допоможеш мені? – звернулася вона до нього, в голосі звучала втома, але й рішучість.

– Звісно, – кивнув він. – З чого почнемо?

– З кухні, – усміхнулася вона. – Там камера була в чайнику.

Разом вони почали розбирати кожен куток, кожну деталь. Витягували жучки, викидали його речі. У каміні спалахували документи, листи, його одяг. Платон приніс коробку.

– Тут його годинники. Дуже дорогі, до речі.

– Кинь у вогонь, – сказала Емі, не дивлячись.

   Коли все було завершено, вона сіла на диван. У будинку стало тихо. По-справжньому. Без нагляду, без страху.

– Не віриться, що все скінчилося, – прошепотіла вона. – Цей жах разом із Владом здавався вічним.

   Платон сів поруч, не торкаючись, просто поряд.

– Таких, як Влад, не шкодують, – тихо сказав він. – Я лише радий, що з тобою все гаразд. Це головне.

   Вона подивилася на нього, в очах ще стояли сльози – не від страху, а від того, що вона нарешті вільна.

– Дякую, що був поруч, Платон. Якби не ти...

   Він ніжно торкнувся її руки.

– Ти й сама сильна, Емі. Я просто був поруч, коли це було потрібно.

   Вони сиділи в тиші, а за вікном нарешті сходив справжній, живий ранок — їхній новий початок.

...

День. Будинок Емілії. Робочий кабінет.

   На екрані – палаючі очі Емілії. Вона сидить за столом, перед нею ноутбук, камера налаштована. У кімнаті тихо, але в її голосі – впевненість і сила.

– Привіт усім! Мене звати Емілія. Я проводжу власні журналістські розслідування, а також розповідаю про справді існуючих злочинців. Якщо ви дивитесь це відео, значить, правда все ж вийшла назовні. Сьогодні я розповім вам історію, за яку мене могли вбити. Історію злочинної організації, що багато років контролювала все в цьому місті – від бізнесу до місцевих жителів. Історію людини на ім’я Владислав Капонов.

   На екрані з’являються кадри: фотографії, уривки прихованих документів, зібрані матеріали.

– Влад – не просто злочинець. Він був обличчям фальшивого світу, де багатство – прикриття, а страх – валюта. Його організація викрадала, шантажувала, вбивала. Але якщо ви думаєте, що це кінець – ні. Він зник. Його помічник утік. У нього лишилися ресурси, зв’язки й люди. Він може повернутися… якщо ми дозволимо.

   Вона на мить замовкає, в очах – біль.

– Один чоловік, що довгий час був поруч, загинув... Він допоміг нам дійти до цього моменту. Його звали Давид. Цей випуск я присвячую йому. І всім, хто бореться за правду.

   Відео вимикається. Емілія мовчки сидить, вдивляючись у екран.

...

Середина дня. Поліція. Кабінет начальника.

   Платон стоїть у строгому костюмі, перед ним керівництво.

– Старший лейтенант Платон Юстовський, – говорить голова відділу. – За особливі заслуги, за мужність, проявлену під час ліквідації злочинної організації… ви підвищені до звання капітана. Ми пишаємося вами.

– Дякую, – коротко кивнув Платон, але думками був далеко.

...

Вечір. Будинок Емілії. Камін.

   Вони сидять на дивані з пледом, у руках бокали з вином. Камін потріскує.

– Він же знав, чим усе скінчиться, — тихо сказала Емі. – Давид. І все одно прийшов до нас, вирішив допомагати. До самого кінця.

– Він спокутував не тільки гнів за брата, – відповів Платон, дивлячись у вогонь. – Він хотів бути на боці добра. Ми помстилися за нього. За них обох.

– Ти завжди знав, що ми впораємося?

   Платон повільно повернувся до неї.

– Ні. Я боявся. Але я знав: якщо ти поруч – я впораюся з будь-чим.

   Він взяв її руку, торкнувся пальців.

– Я довго вважав тебе просто подругою. Намагався приховати, втекти… Але коли подумав, що можу тебе втратити – зрозумів усе. Я більше не хочу жити без тебе, Емі. Ніколи.

   Вона притиснулася до нього, і в ту ж мить між ними спалахнуло те, що зріло роками. Їхні поцілунки були нетерплячими, але наповненими почуттям. Вони розчинялися одне в одному – повільно, наче вперше. Це була не просто пристрасть – це було звільнення.

...

Пізній вечір. Будинок Емілії. Спальня.

   Тепла напівтемрява. Завіси зачинені, за вікном поодинокі вогники міста.