ГЛАВА 12: Час вирішального вибору

   Емілія та Платон стояли в порожній кімнаті, в якій не було меблів, окрім столу й кількох стільців. Здавалося, мить застигла, а час плинув повільно, як густий пісок у годиннику. Давид не виходив на зв’язок. Платон, дивлячись на екран свого телефона, знову набрав номер, але почув лише гудки. Серце дівчини стиснулося. Вона знала – Давида більше немає. Влад прибрав його з дороги, і тепер їм доведеться діяти без його допомоги. Це лише підтверджувало їхні найгірші побоювання.

   Платон підійшов до вікна й подивився на темне місто. Він розумів, що прийшов час діяти рішуче, не озираючись на наслідки.

– Ми більше не можемо чекати, – сказав поліцейський, повертаючись до Емі. – Влад знає, що ми готуємо план. Він зробив свій хід, і тепер наша черга.

– Але що ми можемо зробити, Платон? — запитала Емі, і її голос тремтів від тривоги. – Він знищив Давида. Ми більше не можемо довіряти нікому.

– Я знаю, – відповів Платон, і його очі блищали рішучістю. – Але я впевнений у одному: ми можемо виманити його. Він вийде, щойно відчує загрозу для себе. Ми витягнемо його з тіні, і я з ним розберуся.

   Емілія зітхнула, але розуміла: іншого шляху немає.

   В офісі Влада панувала напружена атмосфера. Він сидів за столом, його погляд був зосередженим, а на обличчі – жодного натяку на хвилювання, попри те, що він знав: якщо Платон та Емілія активізуються, він більше не зможе залишатися в тіні. Платон був десь поруч, а отже, спокою не буде.

Телефон Влада задзвонив. Він підніс його до вуха.

– Думаєш, я так просто дозволю тобі піти? – голос поліцейського звучав спокійно, але в ньому вчувалася загроза.

   Влад посміхнувся. Він усвідомлював наближення моменту і передкушав це.

– Де ти? – запитав Влад, не приховуючи готовності до сутички.

– Десь поруч, – відповів Платон. – Можеш спробувати сховатись, але від мене тобі не втекти. Я хочу, щоб ми зустрілись. Ти і я. Віч-на-віч.

   Влад кинув погляд на двері, і його вираз обличчя змінився. Він розумів – це буде фінальна сутичка. Його погляд став жорстким, сповненим впевненості.

– Якщо ти цього хочеш, Платон, ми зустрінемось. Але знай одне: я не залишу живим того, хто посмів кинути мені виклик.

   На екрані телефона з’явилося повідомлення з геолокацією. Платон. Координати вели до закинутого складу на околиці міста. Влад скривився. Це було надто очевидно, надто небезпечно.

   «Невже Платон справді вирішив так просто потрапити в пастку?» – подумав він. Але внутрішнє занепокоєння не відпускало. Влад давно навчився відчувати пастки. Усе, що відбувалося останніми тижнями, здавалося частиною якоїсь гри. Гри, в якій Платон, вочевидь, хотів витягти його назовні. Але чому він тепер так явно дає знати про своє місцезнаходження?

   Влад насупився й набрав номер свого помічника.

– Альберте, – промовив він, не приховуючи роздратування. – Мені щойно прийшло повідомлення з геолокацією. Це Платон. Як думаєш, це не виглядає підозріло?

   Помічник був зайнятий якимись паперами, але відповів стримано:

– Це цілком може бути пастка, бос. Ви ж розумієте – Платон не наївний. Він завжди діє з розрахунком. Можливо, саме цього він і хоче – щоб ви туди поїхали. Ваша безпека під загрозою. Може, не варто ризикувати? Відправте когось із охорони.

   Влад сперся на стіл, намагаючись зібрати думки. Він знав, що Альберт має рацію – його підозри були обґрунтованими. Але щось йому підказувало: це може бути шансом нарешті позбутися Платона. Він чекав на цю мить давно.

– Я не можу відправити охоронців, Альберт, – сказав Влад повільно й упевнено. – Я повинен побачити його особисто. Якщо це пастка – я сам із цим розберуся. Якщо Платон хоче зіштовхнутися, він отримає це. Я поїду туди.

   Помічник на мить замовк, наче обмірковуючи, але в голосі залишалася тривожність:

— Якщо ви наполягаєте, босе. Але будьте обережні. Цей Платон надто розумний, щоб просто так ризикувати. Ви не знаєте, що там може чекати на вас.

   Влад вимкнув телефон і подивився у вікно. Він розумів, що Альберт має рацію – Платон справді небезпечний, і такі ігри рідко закінчуються добре. Але він також знав: якщо не зробить цього зараз, більше ніколи не отримає шансу зупинити його. Йому потрібно зустрітись із ним, щоб зрозуміти, як він мислить, та раз і назавжди все завершити.

   Він озирнувся, взяв телефон і набрав ще один номер – начальника охорони.

– Зберіть команду, за 20 хвилин виїжджаємо, – сказав він, не чекаючи заперечень. – Я їду на склад. Підготуйтесь.

   Коли Влад з командою охорони прибув на місце, його відчуття небезпеки лише посилилося. Навколишній пейзаж – напівзруйновані будівлі, пусті території – все здавалося вирваним із якогось кошмару. Але він був впевнений у своєму рішенні. Він мав бути першим, хто увійде.

   Охоронці розійшлися по периметру. Влад пішов уперед, відчуваючи хвилювання й розчарування. Було надто тихо. Він зупинився біля дверей складу, готуючись до того, що його можуть зустріти не як переможця, а як жертву. У цей момент його внутрішнє чуття підказувало, що Платон знає, як зіграти на його страхах і слабкостях.

– Швидко, сюди! – наказав Влад одному з охоронців. – Ми повинні зайти, не втрачаючи часу.

   Платон стояв за кутком приміщення, уважно стежачи за наближенням охоронців, які, як він і очікував, розділилися на дві групи, оглядаючи територію. Він знав, що потрібно діяти швидко. Охоронців було лише п’ятеро, але їхній досвід і настороженість могли стати проблемою. Платон був підготовлений: його знання з бойових тактик, психології та зброї зробили його небезпечним супротивником.

   Він стягнув капюшон і рушив у тінь, вибираючи момент для удару. Спершу він знешкодив першого – стрімко наблизившись і завдавши точного удару в шию. Охоронець упав без звуку. Потім Платон одним рухом роззброїв другого, використавши його ж зброю, щоб застосувати техніку, яку давно опанував. Кожен його крок був відточений, він знав, що часу обмаль. Троє, що залишилися, намагалися дати відсіч, але Платон, не втрачаючи ані секунди, пройшов через них одного за одним, позбавляючи зброї й контролю.