ГЛАВА 9: Втікати чи здатися

   Коридор був темним і вузьким. Сигналізація завила, щойно Платон вивів Емілію зі спальні. Червоні лампи миготіли на стелі, ніби відраховували останні секунди до біди.

– Тримайся за мене, не відставай! – кинув він, перевіряючи магазин.

– Платон… – Емі ледве дихала, а серце шалено калатало. – Їх тут десятки. Ми не виберемося…

– Виберемося, – чітко відповів він. – Я прийшов за тобою – і виведу, чуєш?

  З-за кутка вибігли двоє охоронців. Платон різко став перед Еммою, прицілився й двічі вистрелив. Один впав одразу, другий похитнувся, спробував піднятись – третя куля добила його.

– Швидше! – Платон потягнув Емму за собою вниз по сходах.

   На протилежному боці почувся гуркіт кроків – з обох боків.

– Вони перекривають вихід, – прошепотіла Емі. – Платон, якщо тебе схоплять…

– Тоді ти підеш сама. Я залишуся і…

– Ні! – різко зупинилася вона. – Ми йдемо разом. Або ніяк.

   Він на мить подивився їй в очі і кивнув. Потім знову повів її вперед, ніби запам’ятовуючи кожен поворот, кожен коридор.

   Вони добігли до технічного виходу у двір, де стояли службові машини. Платон вистрелив у замок, розчахнув двері й штовхнув Емі назовні.

– Ота машина, чорний позашляховик. Біжи туди й сідай за кермо!

– А ти?..

– Я прикрию. Швидко!

   Емілія кинулася до авто, ухиляючись, коли куля вдарила в стіну поруч. Її ноги тремтіли, руки були в крові – не її, здається, а того охоронця, якого раніше поранив Платон. Вона вскочила в машину, завела її – і водночас почула нові постріли позаду.

   Платон відстрілювався на ходу, відступаючи до машини. Один охоронець вибіг збоку – Платон стрибнув, ударив його ліктем і вгатив ножа в руку.

– Поїхали! – крикнув він, стрибаючи в салон і захлопуючи двері. – Тисни на газ, Емі!

   Вона завела машину, не дивлячись у дзеркала. У задньому склі промайнув Влад – босоногий, з окривавленою рукою та люттю в очах.

   Почалося переслідування.

– Вони за нами, – озирнувся Платон. – Спокійно, я їх відволічу.

– Тільки не вмирай, – прошепотіла Емі, – я щойно знайшла тебе.

   Він глянув на неї, вперше за весь цей час, усміхнувшись – виснажено, трохи винувато.

– І не збирався.

   Позаду загудів мотор – щонайменше дві машини охорони.

– Є план? – спитала вона.

– Тільки один. Відірватися. Потім знайти місце, де ми зможемо перевести подих. А далі... далі вирішимо.

Вона кивнула, міцніше стиснувши кермо.

– Тоді тримайся, Платон. Я повезу нас до свободи.

   Вони мчали по шосе за місто. В боковому дзеркалі – дві машини людей Влада. Платон стискав пістолет, не зводячи очей з дороги.

– У нас мало часу, – сказав він. – Як звернемо на просілок, кидаємо машину й тікаємо пішки через ліс. Інакше шансів немає.

– Ти впевнений, що це спрацює? – кинула Емі, поглянувши в дзеркало.

– Ні… — він замовчав.

   Зліва з лісу виринула ще одна машина. Вона перегородила дорогу.

– Лягай! — закричав Платон.

   Вікна розлетілися від куль. Емілія пригнулася, Платон вистрелив у переднє колесо машини-перешкоди. Їхній позашляховик промчав повз, майже зачепивши бампером, і врізався в дуб. За секунду Платон вибив ногою двері, витягнув Емілію. Вони кинулися в ліс.

— За дерева, швидко!

   Втікачі ледве встигли сховатися, як із машини показався знайомий силует. Широкі плечі, впевнена хода, сталевий погляд.

– Давид?.. – Емі стисла руку Платона. – Він був поряд зі мною… увесь цей час.

– Сюрприз, – промовив той, повільно витягуючи пістолет. – Думала, я весь цей час був просто водієм?

   Платон вийшов уперед, затуляючи дівчину.

– Емі, тримайся за мною.

   Давид повільно наблизився.

– Заспокойся, я не нашкоджу їй. Я не з Владом. Але і не з вами.

– То за кого ти, чорт забирай?

Давид гірко посміхнувся.

– За тих, кого він убив. Мого брата.

Емілія завмерла. Платон насупився.

– Влад убив твого брата? – перепитав поліцейський.

– Так. Він був усього лиш бухгалтером. Знав, куди зникають гроші. Ставив занадто багато питань, а потім зник. Влад стер його з лиця землі, навіть не пошкодувавши часу.

– І ти пішов до нього в охорону?

– Три роки я чекав шансу. Він думав, що я його пес. Я був його тінню. І був поруч із нею… – він кивнув на Емі. – Бо знав: рано чи пізно вона стане ключем.

– Тоді чому зараз ти з пістолетом? – Платон прицілився. – Чому не дав нам утекти?

Давид злегка хитнув головою.

– Тому що ви обоє зараз небезпечні. Ви розворушили вулик. І тепер, щоб завершити почате, я маю знати – ви хочете добити Влада? Чи просто втекти й заховатися?

– Ми це закінчимо! – жорстко відповів Платон. – Ти хочеш його знищити? Тоді допоможи нам.

   Давид помовчав кілька секунд, потім опустив зброю.

– У мене є доступ до внутрішньої системи. Камери, коди, логістика. Але ви обоє не доживете до ранку, якщо не сховаєтесь.

– Значить, у нас спільний ворог, – сказав Платон.

– Поки що, – тихо відповів Давид. — Але якщо звернете не туди, я сам вас зупиню.

   Він підійшов ближче й простяг Платону невеликий пристрій – накопичувач із кодами доступу.

– Це вхід до офісу Влада. Підземний рівень. Усе, що ви шукаєте, – там. І, Платон… якщо підведеш, я тебе знайду.

– Зрозумів, – кивнув поліцейський.

    Давид озирнувся – вже було чути сирени.

– Тікайте. Я їх затримаю.

   Він зник у лісі. А Платон повернувся до Емілії.

– Ти в порядку?

– Ні, – прошепотіла вона. – Але головне, що я з тобою.

   Він стиснув її руку.

– Ми ще не закінчили. Це лише початок.