ГЛАВА 8: Погляд у прірву

   Влад стояв у центрі кабінету, його погляд був холодним і продуманим. Емілія, навпроти, стиснула пальці на столі, намагаючись стримати тремтіння. Вона усвідомлювала, що все буде саме так, як він запланував. Влад грав нею, як шаховою фігурою, і тепер вона нічого не могла зробити, щоб уникнути того, що повинно було статися.

– Ти ж знаєш, я завжди добиваюся свого, – сказав Влад, стоячи просто перед нею. Він усміхнувся, оглянув її, потім його погляд опустився на її руки, які нервово чіплялися ха край столу. — Ти виконаєш свою роль, як ми і домовлялися. Ти відкриєш мені доступ до BRIO і віддаси все, що накопала на мене і мою злочинну організацію.

   Емі мовчки кивнула. Вона знала, що спротив марний. Дівчина не мала дозволити, щоб Влад і далі маніпулював нею через Платона. Не мала дозволити йому знищити все, за що боролася. Але цей останній крок був смертельною пасткою. Вона не могла йому заперечити, та й не могла вибратися з цієї павутини.

— Звісно, Влад, — погодилася вона.

— Ти впевнена, що хочеш це зробити? — запитав він, наче бажаючи ще раз переконатися в її слабкості. — Ти ж знаєш, якщо ти відмовишся, Платон може не пережити цього.

   Емілія підняла голову і зустрілася з його чорними очима.

— Я відкрию доступ і віддам увесь компромат, — сказала вона здавлено, розуміючи, що іншого виходу немає. — Тільки не чіпай його.

   Влад усміхнувся, але в його очах було лише вкушання перемоги.

— Звісно. Я ж завжди дотримуюсь своїх обіцянок. Тож... — він зробив крок до неї, — давай, покажи мені той архів.

   Влад знав, що Емілія не буде суперечити йому. Він відчував, як її сили зникають з кожним днем, і тепер вона була майже повністю під його контролем.

   Після сніданку вони одразу поїхали до BRIO. Емі провела Влада до цифрового архіву, відкрила зашифрований сейф, а потім дістала звідти знімний носій, на якому зберігалися всі секрети. Влад із переможною усмішкою прийняв його. У душі дівчини кипіла лють, але на обличчі залишалася маска спокою.

— Чудово, — його пальці міцно стиснули знімний носій, але погляд не відривався від неї. — Ти зробила все правильно, Емі.

   Вона стояла в дверях, ніби поза межами всього, що відбувається, ніби не була частиною цього хаосу. Але серце билося швидше з кожною секундою. Все, чого вона хотіла, – знайти вихід. Але тепер вона розуміла: навіть якщо врятує Платона, сама вона не вийде неушкодженою.

   Коли Влад закінчив оглядати знімний носій, він обернувся і знову подивився на неї. Але тепер в його очах було не лише холод – щось темне, що провіщало її долю.

– Ти знаєш, що тепер я можу зробити з тобою? – мовив він, підходячи ближче. — Ти виконала все, що я хотів. Але мені потрібно від тебе ще дещо.

   Емі відчула, як її тіло напружилося, але вона не могла заперечити. Вона знала, що Влад не зупиниться, поки не отримає бажаного.

– Ти хочеш мене. Хочеш, щоб я була з тобою, – її голос був тихим, але твердим.

   Влад нахилився до неї, його подих став гарячим, а руки повільно потягнулися до її щоки.

– Я хочу тебе, так, — сказав він, а його голос був низьким і сповненим загрози. – І ти будеш зі мною. Це єдиний спосіб захистити Платона.

   Емілія заплющила очі, її руки почали тремтіти, але вона не могла зупинити те, на що вже була приречена. Вона шукала шлях до втечі, але кожен її крок був передбачений. Дівчина знову була в пастці, і тепер вороття не було.

– Якщо ти не будеш зі мною, Платон зникне, – продовжив Влад, а його рука, ковзаючи по її шиї, м’яко торкалася шкіри. – Ти ж не хочеш, щоб він постраждав, правда?

   Її серце стиснулося. Емі знала, що він маніпулює її почуттями, але що вона могла зробити? Вона не могла втратити Платона. І попри все, що було між нею та Владом, попри його жорстокість, дівчина знала, що не зможе його зрадити.

   Емілія тихо видихнула, її голос тремтів, коли вона сказала:

— Я зроблю це. Але лише заради нього.

   Влад ледь усміхнувся, його обличчя знову стало холодним. Він повільно наблизився і обійняв її, його долоня лягла на її спину.

— Добре. Тоді ти будеш моєю, — прошепотів він. — І пам’ятай, Емі, я завжди отримую те, чого хочу.

   Платон стояв біля вікна в темній кімнаті старої будівлі, де переховувався з моменту останнього контакту з Емілією. У руці він тримав датчик, який блимав червоним світлом. Це означало, що вона відкрила зашифрований сейф у BRIO – і, найімовірніше, не з власної волі.

– Вона все зробила… – тихо прошепотів він, стискаючи кулак. – Отже, Влад більше не триматиме її біля себе. Вона йому більше не потрібна… От чорт!

   Хлопець різко жбурнув датчик на стіл, ніби той його обпік. Голосно вилаявся і схопився за телефон. Жодного сигналу. Жодного дзвінка. Жодного шансу дізнатись, що з нею. Глибоко зітхнувши, він почав швидко переодягатись – одягнув бронежилет під одяг, застебнув кобуру з пістолетом. Його обличчя стало жорстким, як сталь.

– Я йду по тебе, Емі. Навіть якщо доведеться перестріляти всіх, хто стане між нами.

   Будинок був занурений у тишу. Лише м’який шелест дощу за вікнами та важкі кроки по дерев’яній підлозі. Влад мовчав, але його присутність тиснула на Емілію, мов глуха загроза. Вона знала – цієї ночі він не мав наміру відпустити її. Усе, чого він хотів, – це повний контроль. Не лише над її діями, а й над тілом. І він добре знав, чим тиснути.

– Ти впоралась, – сказав він, зачиняючи за собою двері в спальню. – Носій у мене. І Платон поки що живий.

   Емі стояла біля вікна, обхопивши себе руками. Вона не оберталась.

– Я зробила те, що ти просив, – тихо відповіла вона. – Залиш його в спокої.

   Влад підійшов ближче, його голос став тихим, небезпечним:

– Звісно, залишу. Але ж ти розумієш, що все має свою ціну, Емі?

   Вона повільно повернулась. У її очах не було страху – лише втома і ненависть, глибоко схована під маскою покори.

– Чого ти хочеш від мене?