Частина 5: День, коли зникла відстань.

Олександр швидко збагнув: час тут плине інакше. Він не вимірювався цоканням годинника чи цифрами на екрані смартфона. Час був як пісня — він просто тривав, поки в ньому був сенс.

Він жив у невеликій «хатці», яка більше нагадувала живий кокон. Вона не мала обігрівачів чи кондиціонерів. Коли Олександру ставало прохолодно, він просто фокусував увагу на центрі своїх грудей, і внутрішнє тепло розливалося тілом, створюючи навколо нього невидиму захисну оболонку.

Одного разу він побачив, як група молодих людей збиралася «в дорогу». Вони не пакували валізи, не викликали таксі й не купували квитків.

— Куди ви? — запитав Олександр.

«На інший край континенту, до Великого Океану. Там зараз час тиші», — пролунало в його голові. «Просто уяви шум хвилі. Відчуй сіль на губах. Не думай про відстань — відстань це вигадка розуму, який боїться простору».

Олександр заплющив очі. Він уявив безкрайню синяву, запах йоду і крик білих птахів. Секундний поштовх — і під босими ногами він відчув не м'яку траву пагорба, а прохолодний мокрий пісок. Він розплющив очі. Перед ним вигравав на сонці Океан. І все це, - без літаків. Без затримок рейсів. Тільки він і його воля.

Невже це сталося? Невже це все насправді?  Невже збулися його найфантастичніші  сни, про здійснення яких він і не мріяв?

— Ми на Землі витрачали роки життя, щоб збудувати машини, які возять наші тіла, замість того, щоб навчити літати свій дух.

Авторська примітка: Цю главу можна прослухати в озвучці з візуалізацією. Шукайте відео на YouTube-каналі: RA Анімації (Або введіть у пошук: youtube.com/watch?v=mvrLokFFQR8