Частина 4: Оманлива простота та уроки Осені.

Олександр ще деякий час прокидався на моху, автоматично шукаючи рукою телефон, щоб подивитися час, або чекаючи на свист чайника. Але в хатинці-коконі панувала абсолютна тиша. І він поступово почав звикати до цього ранкового спокою без переживань за прийдешній день.

Перші кілька днів Олександр почувався так, ніби потрапив у якесь дивне поселення хіпі. Тут не було доріг, ліхтарів, електрики. «Якісь дикуни... — думав він. — Жодної книжки, жодного верстата. Як вони взагалі виживають?» Але він вже починав розуміти, що ці люди, або якісь маги, або це і є та цивілізація, про яку він так часто думав і уявляв собі її можливе існування. Люди, які за допомогою свого розуму можуть вписуватись у всесвіт і вміють використовувати всі його блага для себе безпосередньо, а не через застосування якоїсь техніки.

Невже вони дійсно все те, що я собі фантазував, вміють обмінюватись думками на відстані, переміщуватись в просторі, переміщувати  предмети,  живитись космічною енергією і лікувати самі себе. Невже це дійсно можливо? Все це раптом промайнуло в його голові, але він швидко відкинув ці думки.

Одного разу він підійшов до чоловіка, який плів щось із довгих стебел трави.

— Слухай, друже, — звично почав він, — якщо ви хочете, щоб цей навіс тримався міцніше, треба використати принцип важеля. Або хоча б вузол інший...

Чоловік підняв голову. Його обличчя було абсолютно спокійним. В голові Олександра пролунав тихий сміх, схожий на дзвін гірського струмка. «Ми не тримаємо стіни вузлами, Олександре. Ми тримаємо їх любов'ю до цього місця. Спробуй не будувати, а відчути».

Олександр лише хмикнув. «Любов'ю стіни не втримаєш», — подумав він, згадуючи свій досвід ремонту на балконі. Але наступної миті він застиг: чоловік просто провів рукою над сплетінням трави — і стебла самі почали зростатися, перетворюючись на монолітну, міцну і водночас напівпрозору стіну, яка на дотик була міцнішою за будь-який пластик. Це був перший «дзвіночок».

Минули місяці. Коли настала осінь, листя на деревах стало яскраво-фіолетовим і почало світитися вночі, замінюючи вуличне освітлення — воно не вмирало, а ставало прозорим, як кришталь, заломлюючи світло на мільярди маленьких веселок. Олександр чекав на звичні холоди і дрова. Але одного вечора він відчув лише легкий озноб.

До нього підійшла дівчина з очима як небо. «Багаття — це зовнішня спроба зігріти холодну душу. Навіщо палити дерево, якщо сонце вже дало тобі достатньо тепла вдень? Твоє тіло — це і є вогонь. Ти просто забув, як відкрити заслінку. Закрий очі. Згадай сонце, яке ти бачив над озером у парку. Відчуй, як воно пульсує в твоїй крові. Ти не споживач тепла, Олександре. Ти — його джерело».

Він спробував. Спочатку нічого не виходило — логіка підказувала, що це неможливо. Але ритм музики Space, який досі тихо відлунював десь у глибині мозку, допоміг спіймати хвилю. Раптом по хребту пробігла гаряча хвиля. Пальці потеплішали. Озноб зник, а навколо нього з'явилося ледь помітне золотаве марево.

— Так ось як це працює... — прошепотів він. — Ви не пристосовуєте світ під себе. Ви пристосовуєте себе до світу.

Це було друге відкриття. Ці люди не «відсталі». Вони просто відкинули все зайве, щоб залишити головне.

Авторська примітка: Цю главу можна прослухати в озвучці з візуалізацією. Шукайте відео на YouTube-каналі: RA Анімації (Або введіть у пошук: youtube.com/watch?v=ZQppOk84rig