Частина 2: Пробудження в Ефірії та Перша оселя.

Сон не був забуттям. Це був перехід. Ритм «Magic Fly» ще відлунював у підсвідомості, коли Олександр Петрович відчув, що лавка під ним зникла. Замість твердого дерева була м'яка, пружна поверхня, що пахла польовими квітами. Він розплющив очі й різко підвівся. Жодного хрускоту в суглобах, жодної задишки. Він глянув на свої руки — засмаглі, сильні, з міцними м'язами юнака, але з тією самою ледь помітною родимкою, що нагадувала про його особистість. Він стояв на пагорбі. Позаду залишилося озеро, але воно тепер виглядало інакше: вода в ньому була настільки прозорою, що здавалося, ніби качки плавають у повітрі.

— Неймовірно... — промовив він уголос. Голос був чистим і дзвінким.

Він пішов уперед. Його кроки були пружинистими. Попереду, в долині, розкинулося поселення. Жодного асфальту — лише доглянуті стежки, що в'юнилися між деревами, які за формою нагадували велетенські папороті. Будинки були невеликими, але надзвичайно гарними: вони нагадували живі альтанки, сплетені з гнучких гілок та широкого листя, що захищало від негоди, але пропускало світло.

Олександр побачив жінку. Вона стояла біля одного з таких будиночків. На ній не було складного одягу — лише легка накидка з тканини, що нагадувала пелюстки квітів. Вона не шила її голкою; здавалося, тканина просто трималася на тілі силою її волі. «Ти там, де думка має вагу, а серце — голос», — почув він відповідь у своїй голові. Вона підняла руку, вказуючи на сонце, що стояло в зеніті. Олександр відчув, як через верхівку голови в тіло вливається потік енергії. Йому не хотілося їсти. Він відчував таку ситість і силу, ніби щойно з'їв найкращий обід у своєму житті, хоча просто вдихнув сонячне світло.

Дівчина з очима кольору передсвітнього неба підійшла ближче. «Ходімо, Олександре. Твоєму тілу треба звикнути до нової густини світла», — пролунало в голові. Вона підвела його до споруди, що нагадувала величезну перевернуту лілію, пелюстки якої щільно прилягали до землі. Коли вони наблизилися, пелюстки самі повільно розійшлися в сторони, відкриваючи прохід.

— Це... само відкрилося? — запитав Олександр Петрович, шукаючи очима датчики руху чи фотоелементи. — Пневматика?

Дівчина тихо засміялася. «Це жива істота, Олександре. Вона знає, що ми прийшли. Вона хоче нас прийняти».

Всередині підлога була встелена товстим шаром моху, який підлаштовувався під форму стопи. Замість люстри зі стелі звисали грона квітів, що випромінювали м'яке бурштинове світло. Тієї ж миті до оселі зайшли ще двоє — чоловік з обличчям античного атлета та жінка похилого віку з неймовірно глибокими очима, хоча шкіра її була гладкою.

Старша жінка підійшла до Олександра Петровича. Вона поклала долоні йому на скроні. Олександр Петрович напружився — спрацював інстинкт захисту, — але від її рук пішла така потужна хвиля спокою, що він мимоволі розслабився.

— Ти приніс із собою багато шуму, сину, — промовила вона м'яко. — Твої думки гудуть, як ваші заводи. Але серце твоє чисте. Ти завжди шукав нас, навіть коли тримав у руках креслення машин.

Вона піднесла до його вуст невелику чашу з прозорою рідиною. «Пий. Це пам'ять цієї землі. Вона допоможе тобі не боятися того, що ти побачиш». Олександр Петрович зробив ковток. Вода на смак була як ранкова роса, але через секунду він відчув кожну клітинку свого нового тіла, як дерево й хатки дихають разом із ним, як під землею пульсують соки рослин.

— Я Олександр, — Інженер... — нарешті вимовив він. Тобто був ним.

Чоловік-атлет усміхнувся: «Тут ти будеш Творцем. Але спочатку навчися просто бути. Твоя оселя чекала на тебе. Спи. Сон тут — це теж навчання». Вони вийшли тихо. Пелюстки зімкнулися. Олександр ліг на мох, який миттєво обійняв його, зігріваючи. Вперше за багато років він заснув без жодної тривожної думки про завтрашній день.