Частина 1: Магічний політ над озером

Олександр Петрович неспішно йшов алеєю міського парку. Смак кави з ромом ще приємно зігрівав горло — це була їхня давня традиція з товаришем, такий собі маленький ритуал вірності молодості. У свої сімдесят два він навчився цінувати ці хвилини спокою більше, ніж будь-які здобутки минулого. Вечірнє повітря було вологим і солодким. Він вийняв з кишені мобільний. Пальці ще добре слухалися і він впевнено гортав список треків, шукаючи саме те. Хіти дев’яностих, космічна електроніка, музика, під яку колись здавалося, що небо — це лише початок.

— Ось він, — прошепотів Олександр Петрович, натискаючи «Play».

Перші синтезаторні звуки «Magic Fly» гурту Space наповнили навушники. Ритм підхопив його кроки. Олександр Петрович підійшов до берега озера. Це було його улюблене місце. Тут панувало життя, зовсім не схоже на людську метушню. На плесі озера поважно плавали качки, час від часу перегукуючись між собою. Раптом з очерету виринула мордочка нутрії — вона на мить затримала погляд на вже не молодому чоловікові, а потім безшумно пірнула в темну воду, залишивши по собі лише кола. Десь у верховітті дерев влаштовували вечірній концерт пташки, їхній щебет дивним чином переплітався з космічними мелодіями Дідьє Маруані.

Олександр Петрович опустився на оновлену, недавно пофарбовану,  лавку з білими лебедями. Кожна дошка тут була знайома. Він відкинув голову на спинку, заплющив очі й дозволив музиці повністю заволодіти думками. «Ми так пишаємося своїми телефонами, літаками, двигунами... — думав він під пульсуючий ритм. — А пташкам не потрібні двигуни. Нутрія не знає, що таке креслення, але вона ідеальна в цій воді. Чому ми пішли іншим шляхом? Чому замість того, щоб розвивати свою душу, ми почали будувати залізні підпірки для свого безсилля?»

Музика ставала все гучнішою, вона ніби підіймала його над лавкою. Звуки «Magic Fly» розчинялися в шумі вітру, а парк почав танути. Сон накотився м'якою хвилею, теплою, як та кава з ромом, але глибокою, як саме озеро. Остання думка, яка промайнула перед тим, як свідомість остаточно пірнула в марево: «А що, якби ми просто... згадали, хто ми є?» Олександр Петрович заснув. І в ту ж мить він відчув, що падає не вниз, а вгору — у світ, де не було металу, але було світло.