Глава 21

Ранок у «Зіруі» почався на диво спокійно. Аромат свіжо випеченого хліба та кави танцював у повітрі, а за вікном сонечко гралося з листям. Але, як відомо, спокій у цьому ресторані – явище тимчасове.

Інна, дівчина Артура, з'явилася на кухні з такою поважною міною, наче повідомляла про візит інспектора з санстанції.

– Стефані, – почала вона, важко дихаючи. – У залі... за столиком біля акваріума... сидить пара японців.

– Ну і що? – не зрозуміла Стефані, продовжуючи збивати соус. – Ми раді всім гостям.

– Так, але вони зробили дуже... е-е-е... специфічне замовлення! – Інна подивилася на зошит із замовленнями, ніби це був древній сувій із таємними знаннями. – Вони хочуть... «делікатес з глутаматом натрію п'ять тисяч років тому, але з французьким акцентом і українською душею».

На кухні настала тиша. Хтось невірно збив майонез.

– Що? – тільки й змогла вимовити Стефані.

– Ну, я не буквально. Але щось таке! Вони замовили щось, що звучало як азіатська страва, але з описом, що змусив би плакати від щастя будь-якого французького кулінара. Я ледь не записала «суфле з місо-пастою та борщевим консоме».

Віктор, який якраз зайшов на кухню, зацікавлено підняв брови. –Японці? Цікаво, чи зможуть вони оцінити ті торти, що готує Саша? Чи у них, як у аніме, солодощі тільки з червоної квасолі та рису?

– О, так! – підхопила жарт Інна. – Уявіть, подаєш йому «Наполеон», а він дивиться на нього і питає: «Де мої суші-торт? Де мої мочі? Це ж не рисове!»

Увесь куховий персонал дружньо засміявся, уявляючи собі японського ділового чоловіка в піджаку, який намагається з'їсти крихкий торт паличками.

Сміх раптом перервався, коли в кухню влетів Макс. Сьогодні він сяяв, наче лампочка в 100 ват.

– Добрий ранок, мої любі! – вигукнув він, розправляючи комір шеф-кухарського халата. – Сьогодні всесвіт прекрасний! Моя Матильда вивчила нове слово!

Всі завмерли в очікуванні. Попередніми словами папуги були «Соус густий!» і «Де сіль?», що вважалося на кухні добрим знаком.

– І... яке слово? – обережно поцікавилася Стефані.

– «Готую!» – з гордістю оголосив Макс. Всі видихнули з полегшенням. Але раптом з кутка, де стояла клітка Матильди, донесся хрипкий, але виразний оклик: «Готують катастрофу!»

Макс завмер із застиглою на обличчі блаженною посмішкою.

– Матильда! Ні! Ми вчили «Готують шедевр»! Ше-девр!

Папуга похваляла головою і прокричала ще гучніше: «Катастрофу!» – після чого почала сміятися точнісінько як сам Макс, коли він особливо задоволений собою.

На кухні стояв сміх. Віктор, схопившись за живіт, ледь не впав. Навіть суворий соусьє Жан, який зазвичай не схвалював таких безладів, відвернувся, щоб хтось не побачив його посмішку.

– Годі, годі! – нарешті вимовив Макс, червоніючи. – Жан, у нас екстрене замовлення. Потрібно приготувати щось японське, але таке, щоб вони ніколи не забули наш ресторан! Це твоє завдання!

Жан, який вважав соєвий соус єдиною гідною уваги рідиною з Азії, скривився. Але наказ є наказ. Він узявся до справи з виглядом алхіміка, що намагається відкрити філософський камінь. Проблема виявилася швидко: ключового інгредієнта для авторського соусу не було.

– Соусу Унагі немає! – оголосив Жан, розводячи руками.

– Що робити? – запанікувала Інна. – Вони вже дивляться на годинник!

– Інтернет! – вигукнув хтось із молодших поварів. – Шукаємо рецепт!

На кухні «Симфонії смаку», царства авторської кухні та найдорожчих продуктів, почався хаос. Всі, від підchef de partie до мийника посуду, дістали телефони і почали одночасно шукати: «як приготувати соус унагі вдома», «замінник соусу унагі», «унагі терміново рецепт».

– Мед, соєвий соус, цукор, мірин! – викрикував Віктор, читаючи з екрану. –У когось є мірин? Ні? Біле вино? Давайте швидше!

Через п'ятнадцять хвилин, після того як кухня вкрилася шаром цукрового піску та плямами соєвого соусу, соус був готов. Виглядав він... експериментально. Але Жан, зціпивши зуби, створив страву. Вона виглядала неймовірно елегантно: ідеально обсмажена риба, полита глянцевим темним соусом, з бездоганним акордом з сезонних овочів.

Інна, взявши таці, понесла цей кулінарний витвір у зал, мов священний дар богам. Японська пара – чоловік у безупречному костюмі та жінка в прекрасній кимоно-подібній сукні – сиділи із зацікавленим виглядом.

– О... – видихнула японка, побачивши страву. – Перфекто.

Вона не сказала «дякую», не поцікавилася інгредієнтами. Вона просто взяла палички, акуратно відокремила невеликий шматочок риби, обмакнула його у соус і піднесла до рота. У залі застигло повітря. Вона закрила очі. І тоді на її обличчі розлилася хвиля такого щирого, немовлячого задоволення, що Інна миттєво зрозуміла – успіх.

– Іййй... Оіші! – вимовила вона тихо, і це звучало краще за будь-яку похвалу Мішлен. Її чоловік,посміхнувшись, теж взявся за палички. Вони почали їсти, обмінюючись щасливими поглядами.

У цю саму мить у ресторан влетіла, запанікувавши, їхня сусідка, власниця крамниці антикваріату.

– Пожежа! – вигукнула вона, задихаючись. – На сусідній вулиці! Горить склад з тканинами! Полум'я – до самого неба!

У залі піднявся переполох. Гості, не розбираючи дороги, кинулися до вікон, а потім і на вулицю. Японська пара, яка ще хвилину тому насолоджувалася блюдом, в один момент перетворилася на зразок національної дисципліни. Вони синхронно кинули палички на стіл, схопили свої дорогі фотоапарати (бо хто ж відмовиться від такого кадру?) і стрімголов вимчали з ресторану разом з усіма.