Глава 17

Ранкове сонце Франції лагідно зазирало у великі вікна його кімнати, але на душі у Хуана було похмуро й важко. Він сидів у глибокому кріслі, затиснувши між долонями чашку з кавою, що вже давно вистигла. Погляд його був спрямований у вікно, на зелені простори його фінки, але бачив він зовсім інше.

Тут пройшли його роки, його дитинство. Земля, що пахне не просто травою та морем, а спогадами. Вчорашній візит на кладовище розворушив у ньому все, що він намагався забути у своїй американській метушні. Дві могили поряд. Мати і батько. Він довго сидів біля холодного каменю, розповідаючи їм про своє життя, немов вони справді могли почути. Про успіхи, про зростаючу мережу ресторанів, про гроші, які вже не мали для нього того смаку, що колись.

Перед його очима оживали картини минулого. Як мати, стомлено витираючи чоло біля кухонної плити, навчала його розрізняти аромати прованських трав. Як батько, невисокий, але дужий чоловік, зранку йшов до винних льохів, запрошуючи його з собою. Вони тяжко працювали, але завжди знаходили час для нього. Потім була школа, університет, перші успіхи в бізнесі. Вони піднялися, стали багатими. І найбільшою їхньою інвестицією, найбільшою гордістю, був він. Послали його вчитися в Штати — найкраще, що можна було собі уявити. І він залишився.

«На жаль, я самотній», — з гіркотою подумав Хуан.

У нього були можливості. Багато жінок пройшло повз нього, красивих, успішних. Але щось не складалося. Він був іншим. Його душа, вихована на цих пагорбах, у запаху моря і винограду, не знаходила спільної мови з тими, хто мріяв лише про гламур та статус. Він шукав щось більше. Щось справжнє.

А потім з'явилася Софія. Проста, тепла, з тими самими очима, що бачать красу не в ціні страви, а в її душі. Вона сподобалася йому з першого погляду. Але тепер його гризли сумніви. Чи підійде вона йому? Чи зможе він, уже звиклий до самотності, відкрити своє серце? Його критерії були високі: не вигляд, не статус, а щось невловиме, що йде від серця.

Він відштовхнув від себе чашку і взяв ноутбук. Час з'єднатися зі Штатами. Дзвінок із завідуючим його рестораном «Великий» пройшов звично: звіти, цифри, проблеми, які швидко вирішувалися. Бізнес йшов добре, як завжди. Але навіть успіх не приніс сьогодні звичного задоволення.

Закінчивши справу, Хуан вийшов з будинку і пішов до моря. Тією самою стежкою, що й тоді, коли вони гуляли із Софією. Він несвідомо шукав її серед скель і піску. Надіявся побачити знайому постать, почути легкі кроки. Але пляж був пустинним. Лише шепіт хвиль і крики чайок.

Він зупинився біля води, дивлячись на безкрайню блакить. І знову спогади нахлинули на нього. Ось тут, на цьому самому пляжі, вони з батьками влаштовували невеличкі пікніки. Мати діставала з кошика домашній хліб і сир, а батько розповідав історії про старовинних мореплавців. Тоді все було набагато простіше і щиріше.

Його погляд затримався на молодій парі, що сиділа поодаль. Вони сміялися, дивилися одне одному в очі, і в їхніх рухах була та легкість, яку він так давно не відчував. Щось змусило його підійти.

— Вибачте, — ввічливо почав він. — Я помітив, що ви не місцеві. Чи не звідси ви?

Молоді люди підняли на нього погляд без тіні здивування чи неприязні. —Ні, ми працюємо тут неподалік, — відповів хлопець. — У ресторані «Зірка». Шеф Матіас сьогодні відпустив нас раніше.

Слова «шеф Матіас» миттєво зацікавили Хуана. —«Зірка»? Я чув про цей ресторан. Говорять, дуже перспективний. А ви ким працюєте?

Вони оживилися, почали розповідати про свою роботу, про кухню, про те, який Матіас вимогливий, але геніальний шеф. Хуан слухав уважно, задавав професійні питання, і вони, відчуваючи в ньому свого, розговорилися.

— Так, у шефа сьогодні важлива нарада, тому ми і встигли на пляж, — додала дівчина. — З мадемуазель Софією та її батьком, містером Коргі.

Серце Хуана завмерло. —Із Софією? — перепитав він, намагаючись, щоб голос не видав хвилювання.

— Так! Вона ж дочка містера Коргі, того, що володіє великою винною фабрикою. Дуже мила пані. Всі знають, що вона… ну… дуже захоплюється нашим шефом. Вони часто проводять час разом.

Ця новина вдарила Хуана, наче підступний удар. Він ледве стримав зітхання. Так от воно що. Софія мріє про Матіаса. Він відчув гострий присмак розчарування і самотності, ще гіршої, ніж раніше. Але він був досвідченим бізнесменом і вмів ховати емоції.

— Ясно… Дякую, що розповіли, — він сказав майже бездимно. — Було приємно поспілкуватися з колегами.

Вони обмінялися контактами — раптові знайомства в гастрономічному світі часто бувають корисними — і Хуан пішов назад додому, навіть не озираючись на море.

Додому його вже чекав управляючий фінкою — стриманий, елегантний чоловік у років. —Сеньйор Хуан, все гаразд? Ви виглядаєте стомленим.

— Все гаразд, Антуан, — відповів Хуан, проходячи у вітальню. Він зняв піджак і знесилено сів. Замовк на хвилину, а потім раптом сказав те, що сам не очікував почути від себе: — Антуан, а я думаю… Можливо, я хочу одружитися. Ось тут. Повернутися додому.

Управляючий підняв брови, але залишився спокійним. —Це чудова новина, сеньйор.

— Але я не знаю, — продовжив Хуан, дивлячись у порожнечу. — Що робити з усім цим? Продавати фінку? Чи залишити все, як є?..

Його питання зависло у повітрі, залишившись без відповіді. Таке просте і таке складне одночасно. За вікном почав накрапати дощ, заливаючи сльозами скло, за яким залишилося його дитинство, могили батьків і мить щастя біля моря, що так швидко згасло.