Глава 15

Кімната була затишна, але пройнята тихою печаллю. Вікно завішене світлою шторами, через яке пробивалося м'яке післяобідде світло, освітлюючи пилинки, що танцювали у повітрі. На полицях стояли книги та старі фотографії у рамках — усміхнуті обличчя на тлі сонячних пейзажів, які тепер здавалися такими далекими. Повітря пахло ліками та ледь вловимим ароматом лавану, що намагався створити відчуття домашнього затишку.

На інвалідному кріслі сиділа Марина. Вона була схожа на тендітну порцелянову ляльку, втрачену серед великих подушок, що підтримували її тіло. Її довге темне волосся, колосся, було акуратно укладене на плечі, а на обличчі, блідому від довгого перебування в приміщенні, лежав відбиток глибокої задуми. Заплющені очі, довгі вії яких кидали тіні на щоки, робили її схожою на сплячу принцесу з казки, яка чекає на пробудження. Її руки, тонкі й з виразними жилками, лежали на колінах, нерухомі.Вона згадала чому вона опинилася в такому положенні...

Все почалося як у казці. Випускний вечір. Палац культури сяяв яскравими вогнями, а дівчина у сукні кольору ранкової зорі, Марина, відчувала себе принцесою. Її життя тільки починалося: усміхнений майбутній чоловік, з яким вони таємно одружувались всього тиждень тому, звалистий конверт із запрошенням до університету в іншому місті, найкращі подруги, готові сміятися до сліз. Музика грала, і весь світ крутився навколо неї у вихорі щастя та надії.

Вони вибігли на вулицу, щоб перевести подих. Ніч була теплою, зоряною. Біля входу тусувалася ватага інших випускників, хтось сміявся, хтось фотографувався. Раптом у натовпі почулися крики, лайка, брязкіт розбитого пляшками скла. Сварка між двома компаніями, що зайшла занадто далеко, переросла в бійку.

Марина на мить відволуклася, щоб знайти очима свого хлопця. І в цю мить хтось із бійків, відступаючи, штовхнув її під спину. Вона не втримала рівноваги і з розмаху впала з високого бордюра прямо на проїжджу частину.

Глухий удар. Різкий виск гум. Світ з казки миттєво перетворився на пекло. Вона не відчувала болю, лише неймовірний шок і холод асфальту за щокою. Над нею зігнувся переляканий обличчя водія, який не міг уникнути зіткнення. Потім до неї пробився її хлопець, його руки, голос, повний жаху. Крики натовпу раптово стали глухими, ніби хтось занурив її голову під воду. Єдине, що вона чітко пам'ятає з того моменту — яскраве сяйво ліхтарів і темне небо над головою.

Потім — розрив. Світло світлої палати, металевий запах, чужа голос лікаря, що звучала здалеку: «...перелом хребта... тиск на спинний мозок... операція негайно...». Вона не розуміла майже нічого, лише відчувала, що її тіло більше не слухається. Ноги стали чужими, важкими, як з свинцю.

Лікарня стала її новим світом. Світом, де були лише білі стіни, краплі з обезболюючим, нескінченні процедури та тиша, яку час від часу переривав плач її матері. Операція пройшла, але надія повернутися до колишнього життя танула з кожним днем. Лікарі говорили обережно, використовуючи слова «можливо», «постараємося», «потрібен час». Але в її очах вона читала жорстоку правду.

Настав день, коли її вперше посадили в інвалідне крісло. Ця холодна, незграбна конструкція з металу та пластику мала стати її новими ногами. Вона дивилася на своє відображення у вікні, на цю дівчину в кріслі, і не могла впізнати себе. Колишня Марина, повна сил та мрій, залишилася на тому асфальті біля Палацу культури.

Потім почалася реабілітація. Довгі, виснажливі місяці, біль від яких міг зламати будь-хого. ЛФК, масажі, ерготерапія. Спроби рухнути хоча б пальцем на нозі, які закінчувалися лише нервовим виснаженням. Дні зливалися в один безкінечний марафон болю, розпачу та злості на весь світ. Вона ламалася, кричала, просила всіх піти геть, закривалась у собі.

Але повільно, дуже повільно, нова реальність почала входити в звичку. Її хлопець, тепер уже чоловік, не відійшов. Він був поруч що дня, вчасячи бути її опікуном, другом і опорою. Мати навчилася сміятися знову. Марина відкрила для себе світ без бар'єрів, навчилася керувати кріслом з неймовірною спритністю, знайшла онлайн-спільноту людей з подібними долями.

Вона не пройшла через це. Вона виросла через це. Трагедія на випускному вкрала в неї легкість кроку, але подарувала неймовірну силу духу. Інвалідне крісло перестало бути в'язницею і стало символом її стійкості. Це був не кінець історії. Це було дуже болюче початок зовсім нового життя де був Маріо.

Маріо, на противагу, був вихором живої енергії. Він увірвався в кімнату, як теплий вітер з вулиці. Молодий чоловік із заплутаним кучерявим волоссям, засмаглим обличчям та широкою, щирою посмішкою, яка, здавалося, освітлювала всю кімнату. Він був одягнений просто — светр із джемпером і джинси, але на ньому ледь вловимо пахло вулицею, свіжим повітрям та спеціями. У його руках парувала коробка від піци, з якої йшов божественний аромат.

— Привіт, Марі! Привіт, тітонько Сузано! — голос його був гучним і теплим, розганяючи важку атмосферу. — Завітав на швидкість із смачнющим трофеєм!

Піца, яку він поставив на столик біля крісла, була справжнім шедевром: тонке, рум'яне тісто з золотавою облямівкою, густо вкрите справжнім моцарелою, що тягнулася апетитними нитками. На поверхні, немов коштовності, сяяли червоні кружечки салямі, свіжі базилік, скибочки сочного помідора та краплі оливкової олії, що створювали мальовничий хаос. Аромат часнику, печеної пшениці та орегано миттєво наповнив кімнату, створюючи різкий, але приємний контраст із медичними запахами.

Маріо, присунувши собі стілець, сів напроти Марини і, не зважаючи на її стан, почав розповідати зі знавчим ентузіазмомом. Він розповідав не просто про роботу, а про своє мистецтво. Про те, як пече тісто в старій дров'яній печі ресторану «Зірка», яке набуває того самого неповторного смаку. Про секрет соусу, в який додають трохи меду, щоб збалансувати кислоту помідорів. Про шефа-напарника, італійця, який лається трьома мовами одночасно, коли у них горять замовлення, а потім частують усіх домашнім лімончелло.