Глава 11

Сонячне проміння ще лише торкалося дахів будинків, коли Рубен уже відмикав задні двері ресторану «Зірка». Завжди перший. Це був його ритуал, його година спокою, коли кухня належала лише йому.

Його кабінет, розташований прямо на межі з виробничою зоною, був немовби відбитком його душі. Це не була стерильна кімната менеджера. Це була творча майстерня. На стінах – естампи з видами Парижа та Києва, старовинні рекламні плакати французьких сирів та українського меду, дипломи та фотографії з знаменитими шефами. На полицях мирно сусідили томи з історії французької кухні Ескоф'є та зшита вручну збірка рецептів української бабусі. Прямо на столі, поряд з потужним монітором, стояла невелика статуетка Ейфелевої вежі, обвита березовим лозоям.

Сам Рубен не був схожий на класичного «шефа-ведмедя». У 38 років він виглядав енергійно і стильно. Високий, стрункий, з гордою поставою. Його яскраво-русяве волосся, що спадало на плечі, було зібране в акуратний невеликий пучок ззаду, що відкривало різкі, але приємні риси обличчя та ясні, пронизливі блакитні очі. За спокійним, трохи відстороненим виразом обличчя крилися вогонь і фанатична відданість справі. Він був одягнений у ідеально білий шефський халат, ще не вкритий плямами від соусів.

Його характер був таким же виваженим, як і його страви: зовні – спокійна гладь, глибоко всередині – інтенсивний смак і темперамент. Він ненавидів безлад і неповагу до продуктів, але завжди вислуховував свою команду. Він навчався не просто готувати, а відчувати їжу. Спершу – у Львівському училищі, де отримав базову техніку, а потім – у Франції, в Бордо та Ліоні, де з нього збили пиху і навчили, що справжня кулінарія починається не з трюфелів, а з ідеально очищеної морквини. Ті роки зробили з нього не лише шефа, але й лідера.

Саме зараз, переглядаючи меню дня на моніторі, він почув знайомі кроки. Це був Макс, його права рука, су-шеф. Хлопець із щирим запалом і руками золотаря, якому Рубен безмежно довіряв.

«Доброго ранку, бос. Як плани?» – Макс уже був у халаті, готовий до роботи. «Макс,вітаю. Сьогодні акцент на сніданки. Перевір, чи все прийшло з ринку, особливо зелень та ягоди. І скажи Олегу та Жану, щоб готувалися до м'ясної лінії. Очікуємо велике замовлення на біф Веллінгтон та печене стегно по-гуцульськи з молодим картоплею». «Зрозумів.З м'ясом все ясно?» «Так.Але перевірити кожен шматок – твоя справа. Без компромісів». «Я вже там»,– кивнув Макс і пішов на склад, а Рубен вийшов на саму кухню.

Простір ожив. Металеві столи для нарізки блищали під яскравими лампами. Величезні батареї професійних плит – газових та індукційних – чекали на своїх поварів. Ряд сучасних пароконвектоматів, серце будь-якої ресторанної кухні, готові запекти, приготувати на пару або обсмажити будь-який продукт з точністю до градуса. Повітря ще пахло чистотою, але ось-ось мав запанувати аромат бульйонів та свіжої випічки.

Біля м'ясних столів уже працювала двійка: Жан, емоційний француз, і Олег, кремезний українець із Закарпаття.

«Олег, дивись, який яловичий край!» – Жан майже співав, розпаковуючи відруб. «Як шовк. Для Веллінгтона – ідеально. Готуємо дюксель?» «Готуємо,– похмуро кивнув Олег, розглядаючи величезне стегно ягняти. – А от це – моє. За моїм рецептом. Часник, розмарин, трохи паприки... Пектимешся шість годин, мій красеню. А потім розплачешся від щастя». «Від щастя чи від цибулі?»– пожартував Жан, і обидва засміялися.

Тим часом у жіночій роздягальні двоє офіціанток, Ліана та Стефані, приводили себе до ладу. Ліана, брюнетка з сміливим поглядом, зав'язувала краватку.

«Боже, нігті... Дивись, я все вчора відмивала, а вони все одно в маслі та від крему», – вона з розпачем показала на руки. Стефані,білява та спокійніша, дозирала макіяж у дзеркалі. «А ти думала, це «Кафе де Флер»? Тут робота, а не побачення. До речі, ти не чула, коли ці зарплати? Вже середина тижня, а авансу немає. Мені ще за комуналку платити». «Та знаю,знаю, – зітхнула Ліана. – Але вчора чаєві були непогані. Той столик біля фонтану сидів до закриття. Напилися, як не знаю що, але залишили щедро». «Ну,хоч щось. Пішли, а то перші гості вже на терасі», – підвела підсумок Стефані.

Вони вийшли в зал, де вже сидів перший відвідувач, діловий чоловік з ноутбуком. Тераса була справжнім оазисом: дерев'яні столики з білосніжними серветками, у скляних вазах – соняшники та гілки лаванди, що створювали неймовірний контраст та аромат. Легкий вітерець дмув через ажурні перила.

«Bonjour, monsieur! Ça va?» – усміхнулася Стефані, підходячи. «Доброго ранку,– відірвавшись від екрана, усміхнувся клієнт. – Що у вас сьогодні на сніданок рекомендуєте?» «З французького– омлет з трюфелем або круасани з мигдалевим кремом. А з українського – сирники з малиновим соусом або деруни з лососем і сметаною», – злегка похвалившись, перерахувала Ліана. «Чудово.Буду сирники та каву по-французьки. Дякую».

У цей момент у ресторан увійшов старий господар закладу, Матіа. Чоловік із виглядом аристократа, він обійшов зал, кивнувши клієнту, і зайшов до Рубена на кухню.

«Рубен, добрий ранку! Як початок?» – привітався він. «Спокійно, Матіа. Все за планом. Продукти свіжі, команда на місці», – заспокоїв шеф. «Чудово.Вчора був непоганий вечір, але...»

Його речення перервав різкий, обурений голос із залу. Голос переходив на крик. Рубен і Матіа переглянулися і одним рухом попрямували на виклик.

Біля одного з столиків на терасі стояла червона від лютості жінка. Поруч із нею блідий чоловік. «Це що таке?!Я замовила круасани, а мені принесли щось сухе та холодне! Це безобразія!» – кричала вона, вказуючи на тарілку.

Ліана та Стефані метушилися поруч, намагаючись щось пояснити. Рубен підійшов спокійно, жестом відіславши дівчат у бік.