Глава 8

Ранок на фабриці «Де-Амічіс» починався задовго до сходу сонця, але Франциско завжди приїжджав о восьмій, коли перші пармізани вже набували форми, а повітря було густим від запаху свіжого молока і сироватки. Його фабрика, найбільша в окрузі, була не просто підприємством, а його серцем і гордістю. Це було невеличке містечко у містечку: цегляні цехи з сучасною технікою, білосніжні лабораторії, високі визрівальні печери, де на полицях тисячі голівок сиру, наче скарб, набували свого неповторного смаку.

Його «Ауді» з тихим гуском зупинилася біля центрального входу з вивіскою стилізованою під старовинний шрифт. Шлях від машини до дверей був коротким, але кожен крок супроводжувався ввічливими уклонами та привітаннями: «Доброго ранку, пане Де-Амічіс!». Майстри в білих халатах, технологи, робітники — всі вітали свого боса з повагою, яка була зроблена не зі страху, а з щирої вдячності. Він був справедливим і мудрим керівником, який почав з невеликої ферми своїх батьків і створив цю імперію.

Секретарка, Марія, жінка років п'ятдесяти з досвідченим поглядом, вже чекала на нього з папкою паперів. —Доброго здоров'я, шефе. Кава вже на вас чекає. —Дякую, Маріє, — тепло відповів Франциско, проходячи у свій кабінет.

Його кабінет був таким же солідним, як і він сам: масивний дубовий стіл, стелажі з паперами та книгами з сироваріння, на стіні — старовинна карта регіону та фотографія його батька з матір'ю біля першого сироварного котла. Запах шкіри та дерева змішувався з ледь вловимим ароматом дорогої кави. На столі вже стояла чашка пахучого еспрессо. Він сів у крісло, з задоволенням ковтнув кілька ковтків гіркої та пінистої рідини, що дарувала бадьорість, і кивнув Марії: —Поїхали.

Марія розповіла про плани на день: нарада з майстрами-сироварами, перевірка партії горгонзоли, що дозрівала, зустріч з постачальником молока. Франциско уважно слухав, роблячи нотатки. Потім він сів за комп'ютер, щоб переглянути пошту. Листи від дистриб'юторів, запити від ресторанів, звіти про поставки — все це було частиною його звичного ритуалу.

Раптом у двері постукали. У кабінет знову заглянула Марія. На її обличчі був вираз легкого збентеження. —Пане Де-Амічіс, до вас завітала одна пані. Без запису. Каже, що це важливо. —Ім'я? — підняв брови Франциско. —Мадам Сюзанна Леблан.

Ім'я пролунало в повітрі, але не викликало в пам'яті Франциско жодного конкретного образу. Воно звучало витончено, по-французьки. Він пожертвував хвилиною часу і кивнув: —Прошу.

Двері відчинилися, і в кабінет увійшла жінка. Висока, струнка, з ідеальною поставою. На ній був елегантний костюм пастельного кольору, в руці — витончена сумка. Її світле волосся було забрано в строгий, але витончений пучок, відкриваючи шию, прикрашену перлинами. Вона усміхнулася ввічливою, але трохи відстороненою усмішкою.

Франциско підвівся, вітаючи гостю. Він намагався згадати, але безрезультатно. Його погляд сковувався на її ясних, зелених очах. Щось знайоме ковтнуло глибоко в пам'яті, але не могло прорватися назовні.

— Дякую, що прийняли мене без запису, — сказала вона, і її голос, низький і мелодійний, знову дзвенив чимось знайомим. Вона простягнула руку для вітання. — Дуже приємно. Сюзанна Леблан.

— Франциско Де-Амічіс. Вибачте, мадам, але чи ми знайомі? — чемно запитав він.

Жінка засміялася легко і непримушено. —Це було так давно, Франциско, що я не дивуюся. Але колись ви називали мене просто — Сюзі.

Сюзі. І раптом у пам'яті все перевернулося. Сюзі. Повненька, сором'язлива дівчина з немодним зараз каре рудого кольору, що безглуздо сміялася і мріяла втекти з цього провінційного містечка. Вони разом вчилися в університеті, разом мріяли. А потім її сім'я переїхала, і вони втратилися.

— Сюзі? — видихнув він, і його погляд змінився з ділового на здивовано-щасливий. — Не може бути! Це справді ти?

— У плоть і кров, — вона знову усміхнулася, і в цій усмішці вже проглядала та сама дівчина. — Вибач за раптовість. Я в місті у батьків, і не могла не зайти.

Вони сіли, і розмова полилася рікою спогадів. Згадували старих друзів, витівки молодості, викладачів. Франциско не міг надивитися. З тієї повненької, трохи невпевненої дівчинки виросла ця витончена, самовпевнена жінка. Він відчував, як щось давно забуте і тепле прокидається в ньому.

— А що ти тепер робиш? — запитав він. —У мене невеликий, але дуже свій ресторан у Парижі, — скромно, але з очевидною гордістю сказала вона. — «La Fleur». Спеціалізуємося на регіональній французькій кухні.

— Ресторан у Парижі! Сюзі, я захоплений! — Франциско був щиро вражений. Він бачив перед собою не просто колишню подругу, а успішну, цілеспрямовану жінку, яка досягла всього сама.

Він дізнався, що вона вдова і що дітей у неї немає. Що вона живе одна у своєму невеликому будинку в паризькому передмісті, віддаючи всю себе справі свого життя. Ця інформація викликала в ньому ще більше захоплення і легку, незрозумілу ніжність.

Тоді він згадав про свою справу. —Сюзі, а чи не хотіла б ти подивитися на мої сири? Якщо тобі потрібна якісна продукція для ресторану... — він запропонував з ентузіазмом.

— Я саме хотіла запропонувати тобі співпрацю! — перебила його вона. — Я вже чула про «Де-Амічіс» навіть у Парижі. Я хотіла б подивитися на виробництво і, звичайно, спробувати.

Вони покинули кабінет і спустилися в цехи. Франциско, як захоплена дитина, показував їй все: від величезних котлів, де згущувалося молоко, до тихих прохолодних печер, де вологий повітря був насичений ароматами тисяч різних сирів. Він розказував про технології, про витримку, про секрети смаку. Сюзанна була уважним слухачем. Вона сприймала все не лише як господар ресторану, але й як людина, що розуміється на прекрасному.