Глава 7

Олександра, або просто Саша, прокинулася зранку з однією думкою: необхідно негайно йти до поліції. Після вчорашньої крадіжки сумки вона залишилася без паспорта, гаманця та всіх своїх документів. Це було жахливо.

Комісаріат поліції (le commissariat de police) знаходився недалеко від її будинку, на наступній вулиці. Підійшовши до великої цегляної будівлі, вона побачила, що перед входом стояло кілька поліцейських машин (des voitures de police) з миготливими синіми ліхтарями, хоча сирени вже були вимкнені. Біля входу курило кілька офіцерів, і загальна атмосфера була напруженою та діловою.

Вона зайшла всередину. Приймальня була заповнена людьми. Дехто сидів на пластикових лавках уздовж стін, знесилено сперши голову на руки, інші тихо розмовляли. У повітрі стояв густий запах міцної кави та офісної пилюги. Саші здалося, наче вона потрапила в клітку з різними персонажами: тут були й стурбовані містяни, й явно занепокоєні підлітки, й кілька осіб, які, схоже, чекали тут уже давно. Це було схоже на чекання в черзі в будь-якій держустанові, але з відтінком серйозності та безпеки.

Вона підійшла до реєстратури (l'accueil), де сиділа стурбована на вигляд жінка в цивільному. —«Вибачте, — почала Саша, намагаючись звучати впевнено. — У мене вчора вкрали сумку. Мені потрібно повідомити про це, s'il vous plaît?» Жінка кивнула і,не довго думаючи, попросила Сашу пройти за нею.

Її провели в невеликий кабінет. За столом сидів поліцейський (un flic, як неофіційно називають поліцію у Франції) літ сорока. Він був у стандартній синій формі (l'uniforme), але без піджака, лише у світлосиній сорочці з нашивками. Його вигляд був втомленим, але спостережливим. Він представився: «Лейтенант Дюбуа». Він запросив Сашу сісти.

— «Alors, mademoiselle, що трапилося?» — запитав він, взявши в руки блокнот. Він одразу помітив її злегка нерівномірний французький акцент. —«Ви іноземка?» — запитав він, але не суворо, а з цікавістю.

Саша зітхнула і почала розповідати. Вона розказала про крадіжку , про те, що втратила все. Лейтенант слухав уважно, а потім задав неминуче питання: —«Звідки ви? І чому ви в Парижі?»

Саша глянула йому прямо в очі. —«Я з України, — сказала вона. — Я приїхала сюди, тому що в моїй країні війна. Я втекла від війни (J'ai fui la guerre) і тепер намагаюся почати нове життя тут, у Парижі. Шукаю роботу. Нещодавно я працювала на ярмарку, продавала солодощі. А живу недалеко звідси, на rue de Belleville».

Лейтенант Дюбуа кивнув з розумінням. Він передав їй бланк звіту (une déclaration de vol). —«Ось, заповніть, будь ласка, все, що змогли пригадати. Деталі, що саме було в сумці, де і коли це сталося».

Саша уважно заповнила листок, описавши свою чорну шкіряну сумочку, паспорт, косметичку і невеликий гаманець з небагатою кількістю грошей. Вона віддала бланк лейтенанту. Він взяв його і сказав: —«Добре, ми внесемо це в базу. Якщо щось з'явиться, ми вам зателефонуємо. Але, чесно кажучи, шанси невеликі...»

Саша вже готова була подякувати і піти, коли раптом у двері постукали. Не чекаючи на відповідь, до кабінету увійшов молодий поліцейський. Він ніс у руках кілька прозорих пакунків із речами. —«Лейтенанте, — звернувся він до Дюбуа, — це речі з тієї справи зі станції Châtelet. Серед них є дамська сумка».

Саша миттєво впізнала свою сумочку! Вона аж підвелася зі стільця. —«Це моя!» — вигукнула вона.

Лейтенант відкрив пакунок. Так, це була її сумка. Все на місці: і паспорт (le passeport), і документи, і навіть косметика. Не вистачало лише гаманця. Але Саша анітрохи не засмутилася. Грошей там було зовсім небагато, а головне — знайшовся паспорт! Це було справжнє диво.

— «Merci infiniment!» — сказала вона, майже плачучи від радості. — «Дякую вам велике! Ви не уявляєте, як це для мене важливо!» Лейтенант Дюбуа посміхнувся. —«Вам пощастило, мадемуазель. Гарного дня!»

Вона вийшла з комісаріату з почуттям неймовірного полегшення. Сонце здавалося яскравішим, а життя — набагато добрішим. На знак подяки долі вона вирішила зробити собі маленьку розкіш і піти в кафе.

Вона знайла гарне невелике кафе з столиками на тротуарі, замовила каву та дві кульки морозива: ванільне (la vanille) і полуничне (la fraise). Вона сіла біля великого панорамного вікна всередині, щоб спостерігати за вулицею.

Поруч, за сусіднім столиком, сиділи дві яскраві та елегантні молоди́́ дівчини. Вони оживлено щось обговорювали. Саша нехтувала, але не могла не почути уривків розмови.

— «Це відео просто viral!» — говорила одна, з карими очима та коротким каре. — «Усі мої друзі з роботи про це говорять». —«Я знаю! — підхопила друга, блондинка з довгим хвостом. — Але ти ж працюєш у туризмі, Клер. Скажи, а що іноземці найбільше люблять у нашій кухні? Що їм найбільше подобається?»

Дівчина на ім'я Клер, яка виявилася перекладачем і гідом, з ентузіазмом почала перераховувати: —«Ну, звичайно, круасани (les croissants)! Їх обожнюють. Ще багет (la baguette), фуа-гра (le foie gras), рататуй (le ratatouille)... А з солодкого — безперечно, макаруни (les macarons) і еклери (les éclairs). А ще вони збожеволівають від нашого яблучного тарта (la tarte aux pommes)!»

Саша не могла пропустити таку цінну інформацію. Вона швидко дістала свій зошит і почала записувати назви страв. «Це все точно знадобиться для моєї роботи з тортами», — думала вона.

Набравшись сміливості, вона підійшла до столика дівчат. —«Вибачте, будь ласка, що я перерву, — сказала вона, посміхаючись. — Я випадково почула вашу розмову про їжу. Я кондитер з України, і мені це дуже цікаво. Мені дуже подобаються французькі десерти».

Дівчили охоче її привітали. Саша розказала, що вона в Парижі через війну, що шукає себе і що мріє створювати смачні торти. Вони розговорилися про смаки французької молоді: виявилося, що зараз у моді не надто солодкі десерти, з незвичайними смаками, як-от лемонграс, матча, солона карамель (caramel au beurre salé) та фісташка.