Глава 3

Третя частина симфонії смаків почалася як солодка соната, а закінчилася раптовим дисонансом. Олександра стояла перед важкими дверима своєї парадної, відчуваючи, як теплий присмак вечора раптово змінився гіркотою розгубленості та страху.

"Що ж робити?" — билася думка в такт ще бешкетньо стукотучому серцю. Нічний Париж навколо раптово втратив своє казкове обличчя. Тіні здавалися глибшими, звуки — грізнішими. Вона машинально почухала руку, якою зловмисник вирвав сумочку, — там паліла смуга від ременя.

Вона озирнулася навколо, шукаючи втіхи в освітлених вікнах, але за ними кипіло чуже життя. Дзвонити подрузі? Але телефон був у сумці. Стукати в двері сусідів? Година була пізня, а вона не знала їх навіть в обличчя. Віктор... Він залишив її номер? Вона не могла пригадати. Ця думка здалася їй єдиною соломинкою.

Раптом з темряви поруч із під'їздом почувся ласкавий голос:

— Мадемуазель? У вас проблеми?

Олександра аж підскочила. З тіні вийшла літня жінка, її сусідка з першого поверху, мадам Клер, з якою вони іноді обмінювалися ввічливими посмішками в коридорі. Вона була в халаті і, схоже, просто вийшла викурити сигаретку перед сном.

— Мою сумку... вкрали... — ледь вимовила Олександра, відчуваючи, як від щирості незнайомої людини у горлі стоїть ком. — Ключі... все там.

— Ах, цей район! Ці негідники! — скрикнула мадам Клер, немов це було особистою образу. — Не хвилюйтеся, дитинко. Заходьте до мене. Вип'єте чаю з коньяком, це допоможе прийти до тями. А там і голова свіжіша працюватиме.

Сльози вдячності навернулися Олександрі на очі. Вона кивнула, не знаючи французьких слів для подяки, але її погляд говорив усе.

За п'ять хвилин вона сиділа в крихітній, але неймовірно затишній вітальні мадам Клер, притиснувши долонями гріючу чашку чаю. Стара француженка, не довго думаючи, подзвонила в поліцію, щоб повідомити про крадіжку, потім знайшла номер телефону господаря будинку, щоб той привіз запасні ключі.

— А зараз, — сказала мадам Клер, ставлячи на стіл тарілку з домашнім печивом, — розкажіть, як ваша ніч? Ви були така гарна, коли виходили. Побачення?

Олександра не встояла і розповіла. Про нічну прогулянку, про розмову про Україну, про ті саморобні вареники, яким так здивувався Віктор, про коктейлі і троянду. Її слова, спочатку сумні, поступово набували кольорів знову.

— О, троянда від нього і троянда від долі! — задумливо сказала мадам Клер. — Це добрий знак, повірте. Хлопці, які дармають квіти під місяцем, не бувають поганими. А пограбування... — вона махнула рукою. — Це лише маленька перешкода, щоб перевірити вашу силу. Ви сильна, я бачу.

Коли через годину приїхав господар з ключами, Олександра вже сміялася над жартами мадам Клер. Вона попрощалася зі своєю рятівницею, пообіцявши наступного дня спекти для неї невеликий торт на подяку.

Повернувшись у свою дев'яту загальну кімнату, де вже спала її подруга, Олександра тихенько підійшла до вікна. Париж спав. Десь там, в іншому районі, спав і Віктор. Вона взяла з столу ту саму троянду, яку він їй подарував, і притулила до серця.

Так, вечір закінчився не так, як вона собі уявляла. Але він показав їй ще щось важливе: навіть у найчарівнішому місті світу буває холодно і страшно, але завжди знайдеться хтось, хто простягне руку допомоги. І ця теплота людяності гріла набагато сильніше, ніж сором від пограбування.

Вона поклала троянду в склянку з водою, усміхнулася і вийняла блокнот. Потрібно було скласти список: завтра — новий день. Поліція, банк, новий телефон, початок пошуків нової роботи. А ще — не забути подякувати мадам Клер. І, можливо, знайти спосіб подякувати Віктору за ту ніч, що почалася як казка і закінчилася уроком мужності.

Симфонія ще не закінчена. Вона лише набрала новий, несподіваний темп.