Глава 2

Матіа провожав поглядом пару – Олександру і Віктора, які щезли за рогом. Він мав їхні телефони, але цього було замало. Він бережно поклав свій телефон у сумку, сів у машину й поїхав.

Дорога була довгою, а думки кружляли навколо однієї точки – дівчини з України. Йому сподобалася Олександра. Він закрив очі на мить, намагаючись згадати її в деталях. Її ніжність проявлялася не в словах, а в діях: у тому, як вона тримала олівець, коли щось заносила у блокнот, зосереджено нахилившись над аркушем. У витончених рухах, коли вона сервірувала стіл, наче створюючи не сервіз, а полотно. Вона була працьовитою і простою, без прикрас, і від цієї простоти й щирості йому ставало тепло. Вона так багато знала про кухню, її очі палали захопленням, коли вона розповідала про страви. Він навіть подумав, що, можливо, вже закохується.

Але потім його охопили сумніви. Вона не дивилася на нього із захопленням, її погляд був зацікавленим, але не сповненим того трепету, який він відчував сам. «Може, я їй не сподобався?» – подумав він і миттєво кинув погляд у дзеркало заднього виду. Бездоганний вигляд: ідеально підібраний костюм, безумовно дорогий, до речі, ідеально укладене волосся. Йому завжди подобався його власний вигляд, своє відображення. Але зараз чомусь здалося, що все це зайве, неправильне. Може, потрібно одягатися простіше? Чи зробити іншу зачіску? Щоб Олександра в майбутньому звернула на нього увагу.

А може, їй сподобається не його вигляд, а його блюдо? Він уявив, як готує для неї. Таємнича вечеря при свічках: він, вона і його фірмова страва – французький сырный суфле, повітряне, ніжне, з хрусткою скоринкою та різними сортами сиру, кожен з яких розкривається по-своєму, створюючи справжню симфонію смаків. Він так захопився цими мріями, що ледь не пропустив момент, коли з протилежного боку, виїхавши на його смугу, мчала вантажівка.

Серце зупинилося, а потім закалатало, наче скажене. Матіа миттєвим рухом вивернув кермо, і його машина зіскользнула на узбіччя, пройшовшись по краю густою травою. Він вийшов, щоб перепочити, і сперся об капот, відчуваючи, як тремтять коліна.

Навколо розгортався класичний французький пейзаж. Літо було в самому розпалі. Величезні лавандові поля, лилові та фіолетові, ніби оксані морем, простягалися до самого обрію, їхній гострий, пряний аромат змішувався з запахом сухої землі та трав. Десь далеко, на пагорбі, виднівся старовинний кам'яний маєток з червоними черепичними дахами. Небо було ясним, майже безхмарним, блакитним-блакитним. Краса, яка заспокоювала. І в цій красі його думки знову повернулися до неї. До Саші.

Він зітхнув, сів назад у машину й поїхав далі.

Незабаром він під'їжджав до великого родинного будинку – справжнього шато з білими кам'яними стінами, високими вікнами та акуратно підстриженими живими огорожами. Вартовий біля кованих воріт, усміхнувшись, визнавши машину, відчинив їх. Матіа заїхав на територію і побачив, що на порозі головного входу вже стоїть його батько, Огюстен, наче чекав на сина.

Вони обмінялися стислими, але щирими обіймами.

— Сину, — привітався батько.

— Батьку.

Вони зайшли всередину прохолодного холу й сіли на великому оксамитовому дивані.

— Ну, як твоя ярмарка? — запитав Огюстен. — Сири сподобалися? Були успіхи?

Матіа ледве чув питання. У голові, на тлі втоми, звучав сміх Олександри, і він бачив її зосереджене обличчя.

— Так, — відповів він розсіяно. — Все було добре.

Батько, пронизливий і уважний, одразу помітив стан сина. Він усміхнувся в свої довгі вусі.

— Схоже, ярмарка сирів була не єдиною, що захопила тебе сьогодні, — пошуткував він. — Чи не закоханий вигляд у мого сина?

Матіа зніяковів, відводячи погляд.

— Та ні, що ти, батьку.

— Не хочеш говорити? — Огюстен не наполягав. — Тоді скажи, де ж твоя мати? Чому не стрічає свого єдиного сина?

— Вона пішла до церкви, — відповів батько. — Молитися. Часто ходить останнім часом. Може, навіть зайшла до подруги, вони живуть недалеко.

Матіа кивнув. Потім набрався сміливості. Він хотів обговорити з батьком те, що визрівало в ньому весь останній місяць.

— Батьку, я хотів би поговорити. Ми з друзями... Ми думаємо про один проект. Можливо, викупити старий ресторан біля ринку. Відреставрувати його. А кухню там зробити особливою – українсько-французькою.

Огюстен підніс брови. Увійшла служниця, поставила перед ними порцеляновий чайник із свіжим м'ятним чаєм і дві чашки. Батько налив собі чаю, довго і повільно заварював його, куняючи над паруючою чашкою. Повітря наповнилося запахом м'яти. Він пив, не кваплячись, даючи синові зрозуміти, що обдумує.

— Ніколи такого не бачив, — нарешті промовив він. — Це... сміливо. Потрібні хороші спеціалісти. І відвідувачі. Ти впевнений, що в нашому невеликому місті це сподобається?

Потім він глянув на завзяте обличчя сина і його очі зморщилися в усмішці.

— Але знаєш що? Хто не ризикує... Може, саме там ти знайдеш собі хорошу дівчину, — він підморгнув, — яка народить нам багато онуків. Це ж непогана мета, так?

Матіа усміхнувся, і в його душі засяяла маленька надія. Мрія про ресторан і мрія про Олександру почали переплітатися в одну, прекрасну і смачну мрію.

Так і закінчився цей день для Матіа – з ароматом лаванди, смаком м'ятного чаю та солодким присмаком майбутніх змін.