Глава 1 – Посланець

400 років після катастрофи

Глухий тупіт копит розносився пустельною дорогою біля самої кромки лісу. Праворуч тягнулося поле, всипане важкими золотистими кулями. Вони нагадували кульбаби, але були куди більші, а їхні стебла здавалися жорсткими, майже дерев’яними. Варто було вітру торкнутися поля, як у повітря підіймалися щільні жовті парасольки, огортаючи дорогу сухим пилком.
 

Важкий ранковий туман неохоче відступав, пропускаючи перші промені сонця. Світло лягало на землю плямами, чіпляючись за вологу траву і розбиту дорогу. Старий віз скрипів на кожній вибоїні, тримався з останніх сил. Дерево потемніло і потріскалося, залізні скоби вкрилися іржею. Здавалося, ще трохи — і він розвалиться на ходу.

— Еххх… Холодрига… — процідив погонич, скидаючи вологий капюшон.

Під ним показалися руді кучері й густа борода. Обличчя втомлене, з глибокими складками і слідами недосипу — людини, звиклої до дороги.

— Подивимось… чи не проспав чого… чи не обікрали… — пробурмотів він.

Біля його ніг лежав саморобний арбалет — грубий, але надійний. Повозка була накрита рваною тканиною, з-під якої виглядали шкури тварин. На боці воза теліпався шмат щільної матерії з вишитим символом — птах із розправленими крилами, потьмянілий, але все ще помітний.

— Прр… — він натягнув віжки. — Ледь не врізалися…

Кінь зупинився біля масивних дерев’яних воріт.

Поселення.

Стіни зібрали з усього, що знайшли: дошки, уламки металу, старі знаки, капоти, двері. Усе це трималося абияк — і все ж стояло.
 

У напівмороку туману й світанку місце здавалося майже мертвим.

Майкл повільно потягнувся до арбалета і підвівся у повозці. Коліна мимоволі затремтіли.

І раптом — дитячий сміх. Живий.

За воротами почулися голоси.

— Агов! — крикнув він. — Гостя зустрічати будете з милістю… чи з вилами?

Тиша, за якою послідував — рух.

На укріпленнях з’явилися обличчя. Люди визирали зі щілин і зазорів, розглядаючи його насторожено, наче перевіряли, чи не привіз він із собою біду.

Один із вартових ляснув роззяву по плечу:

— Розійшлися. І Сару поклич — схоже, торговець із Воронів.

Ворота повільно розчинилися, скриплячи на ходу.

— Та туди попав, не бійся. Зброю опусти! — сказав вартовий, підходячи ближче.

Майкл видихнув і обережно опустився назад.

— Давно в дорозі? — спитав вартовий. Його багатошаровий одяг зі шматків тканини та шкур виглядав зношеним, але надійним.

— Не так давно… — усміхнувся Майкл. — Але задниця вже проти. По вибоїнах знаєш як воно.

Вартовий хмикнув.

За його спиною відкривався інший світ. Дим кузень підіймався в ранкове повітря. Дерев’яні будинки — перекошені, з різними дахами — стояли то впритул, то з зазорами. Між ними тягнулися вулиці: люди з кошиками, ринок, діти, що бігли босоніж по пилюці.

Біля самих воріт стояла стара дощечка з нацарапаними значками — ряд кольорових кружків: спершу прості зелені, потім білі, сині, і в кінці — темно-червоні, що траплялися рідше за інші. Поруч — грубі малюнки.

— А це що? — неголосно спитав Майкл.

Вартовий глянув через плече і коротко видихнув.

— А… табличка! Увесь час забуваю про неї сказати. Для торговців. Щоб одразу бачили, що в нас почім і чого не вистачає.

Майкл на секунду примружився, піднімаючи погляд. Сонце било з-за стін, вихоплюючи з імли сосновий ліс… а далі — руїни. Гострі, як кістки.

— Хто там? — пролунав жіночий голос.

До воріт підійшла Сара. Висока, струнка, з серйозним поглядом. Світле волосся зібране недбало, рухи — точні, впевнені. У її ході відчувалася влада.

— Майкл. Торговець із Воронів, — відповів він, кивнувши. — Чув, у вас є лікувальні трави. Обміняю на шкури і м’ясо.

Сара оглянула його, оцінюючи.

— Пропустити.

Майкл зліз із повозки, взяв коня за повід і зайшов усередину.

— Іди за мною, — сказала Сара і пішла, не чекаючи.

Вулиці стали тіснішими. Городи за будинками, дим, запах деревини і чогось квіткового. Уздовж дороги тягнулися намети.

— Шкури! Чисті шкури — по чотири зелених!

— Овочі! Свіжі! По одному!

Люди перекрикували одне одного, не звертаючи на нього уваги.

— Нам не сюди, — кинула Сара і звернула вбік від ринку, до центру табору, на тиху площу.

У центрі височів дивний пам’ятник. Кам’яний силует чоловіка стояв на колінах, стискаючи голову руками. За його спиною тягнулися тонкі, скляні нитки. Вони сходилися до голови, що ширяла окремо від тіла. Її обриси були розмиті — фігура в капюшоні, людська… але чужа. Світло ковзало по поверхні — і на мить здавалося, що вона жива.

Біля самої основи, біля колін фігури, із землі стирчав зламаний скляний ріг. Один край був трохи сколотий, гострі грані потемніли від часу, але всередині все ще жевріло розсіяне світло. Усередині щось лежало — маленький непрозорий згорток, майже нерозрізнений, — і він наче підживлював це тьмяне світіння.
 

— Хто це? — спитав Майкл, не відриваючи погляду.

Сара йшла поруч, не сповільнюючи крок.

— Мій дід зробив. Один із засновників табору.

Вона на секунду затримала погляд на статуї.

— Казав, це… покарання Удгалли. Так пояснював, коли я була малою.

Сара привела його до свого дому. Це був не просто дім — радше центр поселення. Тут приймалися рішення, велися розмови, укладалися угоди. На другому поверсі вона жила сама.

— Ну, заходь. Чого завмер?

У її голосі вже не було жорсткості, що біля воріт — він став м’якшим, майже дружнім.

Усередині відкрився просторий хол. Стіни були заставлені книжковими полицями — потерті корінці, вицвілі написи, уривки минулого.
 

У центрі стояв широкий стіл, завалений паперами, згортками і простими інструментами. Праворуч був камін. Над ним — роги. Незвичайні — слабо світяться, ніби всередині тлів залишок світла.