Розділ 20. Остання нота

Анна вбігла у приймальне відділення, майже не відчуваючи підлоги під ногами. Двері розчинилися з глухим ударом, і її голос зірвався ще до того, як вона встигла зупинитися:

— Він не дихає! Допоможіть!

Сем лежав у неї на руках нерухомо, надто легкий, надто тихий. Його голова безвольно звисала, і це було найстрашніше. Медсестри й лікарі зреагували миттєво — руки, команди, каталка, швидкі рухи. Його забрали, а Анна залишилася стояти посеред коридору, важко дихаючи, ніби лише зараз наздогнала реальність.

Біле світло било в очі, повітря пахло антисептиком і металом. Усе було надто чистим, надто правильним — і абсолютно недоречним.

За кілька хвилин медсестра, що схилилася над мікроскопом, раптово завмерла.

— Зачекайте…

Лікар насупився:

— Що там?

Вона трохи відсторонилася.

— Тут… якісь частинки.

Анна підійшла ближче.

Кров під склом не була нерухомою.

Усередині неї щось рухалося.

Повільно. Спрямовано.

Вона одразу зрозуміла.

Наніти.

Лабораторія. Поріз Джека. Купол. Чорна миша. Усе зійшлося в одну точку.

Анна подивилася на сина.

Під його шкірою пройшла ледь помітна срібляста хвиля. Не по венах. Глибше. Кулон на грудях тьмяно мерехтів, ніби відбиваючи щось не від ламп, а зсередини.

— Що з ним? — запитала вона.

Ніхто не відповів.

Сем лежав нерухомо, але під шкірою тривало рухання. Воно не було схоже ні на хворобу, ні на вмирання.

Це був початок.

Анна різко вдихнула.

— Мені потрібно в лабораторію.

Вона підняла сина, не слухаючи протестів, і побігла. Через коридори, через людей, через автоматичні двері — на вулицю, де повітря здавалося щільнішим, ніж мало бути. Вона посадила Сема на заднє сидіння і різко рушила, майже не відчуваючи дороги.

Джек відчув це раніше, ніж зрозумів.

Повітря раптом стало важким, ніби насиченим електрикою. Телефон втратив мережу, але одне повідомлення все ж встигло завантажитися — від Адріана. І кілька пропущених дзвінків від Анни.

Він насупився.

Небо попереду виглядало дивно: в хмарах мелькали тонкі спалахи, ніби в повітрі накопичувався заряд.

— Тату… дивись, — тихо сказала Діана.

Попереду підіймався дим. Машини почали зупинятися, люди виходили на дорогу. Одна з машин горіла, але полум’я поводилося неправильно — воно вигиналося, оминаючи щось невидиме.

Поруч стояла дитина.

Вогонь не торкався її.

Язики полум’я ніби натикалися на невидиму межу, відхилялися, ковзали вбік. Повітря іскрилося.

І в цей момент на капот найближчої машини стрибнула чорна миша.

Вона завмерла, дивлячись прямо на них. Очі тьмяно світилися зеленим. Маленьке тіло було нерухоме, але в цій нерухомості було надто багато усвідомленості.

Джек відчув холод.

— Це не пожежа…

Він різко розвернув машину.

— Ми їдемо в лабораторію.

У HelixBio все вже виходило з-під контролю.

Собаки більше не гарчали. Вони стояли нерухомо, очі світилися рівним зеленим світлом.

— Вимкнути живлення! — крикнув офіцер.

Світло згасло.

Але це нічого не змінило.

На екрані з’явився рядок:

Виявлено вторинне ядро

Автономна синхронізація активна

— Це неможливо… — прошепотів технік.

Система продовжувала працювати.

Без них.

Собаки почали рухатися — синхронно, точно, як єдина структура.

Анна майже не бачила дороги. Машини сигналили, хтось намагався її зупинити, але вона знову і знову озиралася назад.

Сем лежав нерухомо.

Пульс — рівний.

Температура падала.

Шкіра повільно вкривалася тонкою сріблястою плівкою. Не кров’ю, не опіком — чимось іншим. Плівка ставала щільнішою, збиралася, як структура.

Анна більше не сумнівалася.

Це та сама реакція.

Як у мишей.

У лабораторії світло почало блимати.

Сервери перегрівалися, повітря наповнилося різким запахом електроніки. На центральному екрані з’явилося повідомлення:

Помилка компіляції

Автовиправлення активовано