Розділ 14. Перша мутація

Глава 14. Перша мутація

Переговорна була надто світлою. Сонячне світло відбивалося у скляних стінах і стільниці, роблячи простір холодним і майже стерильним. У повітрі стояв запах кави, паперу і дорогого парфуму. Мітч стояв біля вікна, спостерігаючи, як машини повільно рухаються вулицею, залишаючи довгі смуги світла на асфальті. Поруч стояв Джек.

— Я радий, що ти мислиш так само, як і я, — сказав Мітч. — І, чесно кажучи, це багато що пояснює.

— Що саме? — запитав Джек.

Мітч витримав паузу.

— Це пояснює, що джерело витоку — не ти.

Джек насупився.

— Не я?

— Коли ми почали розмову з інвесторами, стало ясно, що вони знають надто багато. Надто детально. Ніби хтось передає їм дані.

Тиша стала щільнішою.

— Джек, будь обережний, — тихо додав Мітч. — Такі люди не приймають відмову просто так.

— Тому ви хотіли поговорити наодинці?

— Так. І ще раз — будь обережний.

У цей час Адріан проводжав гостей. Коридор був тихим, килим глушив кроки, але він чітко чув власне дихання. Його насторожило, що розмова пройшла без нього. Знову. Те саме відчуття — ніби він зайвий у власному проєкті. Один із інвесторів сповільнив крок, підійшов ближче і майже непомітно торкнувся його долоні. У пальцях залишилася візитка — без логотипа, лише номер і короткий рядок: «Коли будеш готовий іти далі». Адріан не подивився на неї, просто стиснув пальці.

— Офіційно неможливо, — сказав один із гостей біля ліфта. — Керівник надто емоційний.

— Він не керівник, — тихо відповів Адріан, відходячи.

Двері ліфта дзенькнули, голоси приглушилися.

— Тоді інший шлях.

— Через кого?

Короткий погляд назад, на спину Адріана.

— Він уже сумнівається.

Двері зачинилися, і звук металу відрізав розмову.

У лабораторії миші почали поводитися неспокійно. Тонкий писк відбивався від скляних стін. Анна перевіряла звіти, екран освітлював її обличчя холодним світлом. Джек повернувся і переглядав графіки. На склі клітки з’явилася тонка тріщина. Спочатку її прийняли за подряпину.

— Тиск у нормі? — запитав він.

— У нормі, — відповіла Анна.

Але графік пульсації став нерівним, а миші смикалися, ніби реагували на невидимий імпульс. Тріщина поглибилася, кріплення трохи змістилося. Анну відволік дзвінок, телефон завібрував. Джек вийшов у коридор — зустріти доньку. Лабораторія залишилася без уваги на кілька хвилин.

Хрускіт пролунав майже непомітно. Скло не витримало. Маленька біла миша вислизнула з клітки і завмерла. Її очі відбивали зелене світіння резервуара. Вона рухалася не хаотично, а ніби за заданим маршрутом — уздовж стіни, до вентиляційної решітки. Кігті тихо шкребли метал. Решітка піддалася, і миша зникла всередині каналу.

Зовні повітря було теплим, пахло нагрітим асфальтом і травою. Технічний люк за будівлею був погано закріплений. Кришка піднялася, і миша вибралася назовні. Західне світло вдарило в очі. Вона зупинилася, ніби оцінюючи нове середовище. Шерсть поступово темніла, зливаючись із тінню.

Біля входу стояла машина. Діану привезли раніше звичайного. Бабуся поспішала і поїхала майже одразу. Дівчинка залишилася одна, сіла на бордюр, притискаючи до себе іграшку. Поруч майнула тінь. Вона помітила мишу.

— Привіт… — тихо сказала вона і простягнула руку.

Миша не втекла. Вона дивилася. Голова трохи нахилилася, ніби прислухаючись. У її очах відбивалося зелене мерехтіння. Секунда, друга — і різкий стрибок.

— Ай!

Діана відсмикнула руку. На шкірі виступила кров. Миша відскочила, завмерла і сховалася під машиною.

У лабораторії монітор спалахнув.

Новий носій виявлений.

ID_0004 підтверджено

Світіння в резервуарі посилилося, графіки різко зросли. Система зафіксувала імпульс і
перейшла в режим аналізу.

Джек вибіг назовні.

— Ти чого тут одна?..

Він побачив кров і зблід.

— Що сталося?!

— Сіра мишка… — тихо відповіла Діана.

Він підхопив її на руки.

— Анна!

Двері лабораторії розчинилися, але тривожний сигнал ще не спрацював. Будівля відбивала західне світло, а у вентиляційній решітці ледь помітно мерехтіла зелена точка. Мережа вже вийшла за межі лабораторії.