Розділ 5. Повернення

Тиша.

Спочатку — темрява.

Щільна, без форми.

Потім — спалах фар.

Біле світло ріже очі.

Дощ, що розмиває скло.

Вода стікає по лобовому склу, двірники скриплять у відчайдушному ритмі.

Метал, що рветься об метал.

Джек різко прокинувся.

Кімната була темною. Повітря — важким, застояним. Простирадло прилипло до спини.

Годинник на приліжковій тумбі світився холодним зеленим:

4:37.

Він важко вдихнув і провів долонею по обличчю. Шкіра була вологою від поту. Пальці ледь тремтіли.

У голові ще гримів той звук — глухий удар, який не зникає навіть після пробудження.

Він сів на край ліжка. Підлога під ногами була прохолодною.

За вікном — легкий дощ. Уже не гроза. Просто тихий, рівний шум, ніби хтось обережно перебирає пальцями по склу.

Надто схожий.

В іншому кінці міста Адріан Кроу теж розплющив очі.

Стеля над ним була високою, ідеально білою. Панорамні вікна займали всю стіну спальні. Крізь них просочувалося раннє сіре світло.

Поруч спала дівчина, її дихання було рівним і спокійним. Простирадла — дорогі, гладкі, із запахом чистоти.

Адріан лежав, дивлячись у стелю.

Йому снилося те саме.

Дощ.

Розмиті вогні.

І власні руки, що допомагають завантажувати коробки в багажник машини.

Картон розмокав під пальцями. Вода стікала по зап’ястях, забираючись під рукави.

— Це лише документи, — сказав він тоді.
— І кілька зразків. Нічого складного.

Він пам’ятав, як тримав одну з капсул трохи довше, ніж потрібно.

Як дивився на дощ.

Як сказав: “Будьте обережні”.

Він пам’ятає цей запах.

Різкий. Солодкувато-їдкий.

Металевий, густий.

Він ніби осідав у горлі, залишаючи сухий присмак.

На руках тоді залишилося дивне відчуття — тонка слизька плівка, ніби шкіра стала чужою. Дощ лив без зупину, але не змивав цього повністю.

Він машинально витер долоні об постіль.

Знову провів пальцями один об одного.

Відчуття не зникло.

Він не штовхав.

Не керував.

Не торкався керма.

Але він знав, що робив.

Адріан сів у ліжку. Тиша спальні була надто акуратною.

З панорамного вікна відкривався вид на мегаполіс. Вогні хмарочосів іще не згасли, але горизонт починав світлішати. Місто виглядало майже бездоганним — скло, сталь, порядок.

Великий дім.

Приватний рівень в елітному комплексі.

Меблі, які обирали дизайнери.

Картини, яких він не запам’ятовував.

Він отримав усе, про що мріяв.

Окрім сну.

Дівчина поруч ворухнулася, перевернулася на інший бік.

— Ти знову не спиш? — сонно запитала вона.

— Просто рано прокинувся, — спокійно відповів він.

Він підвівся і підійшов до вікна. Скло було холодним під долонею.

Дощ залишав тонкі доріжки на поверхні, витягуючи віддзеркалення міста вниз.

Адріан дивився на розмиті вогні — і знову відчув це.

Не думкою.

Тілом.

Пальці мимоволі стиснулися.

Секунда — і він різко відсмикнув руку, наче скло обпекло.

Він розвернувся й пішов у ванну.

Світло ввімкнулося автоматично — м’яке, біле.

Він відкрив кран. Вода зашуміла. Спершу холодна, потім тепла.

Адріан намилив руки. Надто ретельно. Пальці ковзали по шкірі, по долонях, по зап’ястях.

Піна стікала в раковину.

Він змив її.

І знову намилив.

Ніби намагався стерти не бруд — пам’ять.

Коли він нарешті вимкнув воду, руки були чистими. Сухими. І все одно чужими.

Він витер їх рушником, повільно, зосереджено.

Іноді йому здавалося, що він досі стоїть під тим дощем.

З відчуттям примарно солодкувато-їдкого, густуватого запаху.

Ранок.

Фасад PHARMASY LABS відбивав світло сонця, мов величезний скляний щит. Будівля здавалася надто гладкою, надто точною — жодного зайвого елемента.

Автомобіль зупинився біля входу. Шини м’яко зашурхотіли по чистому асфальту.

Анна вийшла першою. У руках — ноутбук. Обличчя зібране, але спокійне. Вітер ледь торкнувся її волосся.

За секунду поруч з’явився Джек із папкою документів. Його крок був трохи повільнішим, ніж раніше, але погляд — зосередженим.

Вони зустрілися поглядами.

— Готові? — запитав він.

— Завжди, — відповіла вона.

Це “завжди” прозвучало не як упевненість.

Швидше як вибір.

У холі їх уже чекав Адріан.

Ідеальний костюм. Ідеальна усмішка. Жодної зайвої складки.

— Ласкаво прошу додому, — сказав він. — Або, точніше, в майбутнє.

Його голос був рівним.

Ні натяку на безсонну ніч.

Він повів їх довгим коридором. Під ногами — гладка підлога, що відбивала силуети. Стіни — скляні. За ними — лабораторії, резервуари, співробітники в білих халатах.

У капсулах повільно рухалися наніти. Світло всередині було м’яким, зеленкуватим, як глибина води.

— Те, що ви побачите, — результат наших спільних зусиль, — сказав Адріан. — Хоч дехто цього й не пам’ятає.

Джек не відповів.

Він дивився на резервуари.

Усередині зелена рідина рухалася плавно, спокійно. Майже красиво.

Надто спокійно.

Вони увійшли до основної лабораторії.

Обладнання було новим. Чистішим. Дорожчим. Металеві поверхні блищали, екрани світилися бездоганно чітко.

Повітря пахло стерильністю й легким озоном від працюючої техніки.

— Ми доопрацювали систему стабілізації, — сказав Адріан. — Вони реагують на тепло. Але є цікавий побічний ефект.

Він підніс руку до скла одного з резервуарів.

Рідина трохи змістилася, ніби відчула його наближення.