Розділ 4. Розпізнавання

Світло софітів било в очі — різке, біле, майже холодне. Воно випалювало тіні й робило обличчя в залі пласкими, неприродно яскравими.

Адріан стояв на сцені впевнено, спокійно, як людина, яка давно чекала на цей момент. Його силует був чітким на тлі величезного екрана.

За його спиною оберталася голографічна модель — знайома архітектура, знайомі зв’язки, знайома структура саморегульованого каркаса. Тонкі лінії перетиналися, спалахували вузли, імпульси бігли по схемі.

Надто знайома.

— Ці наніти здатні розпізнавати людину, — говорив Адріан. Його голос звучав рівно, посилений динаміками. — Вони адаптуються до біологічних показників. Реагують на тепло, гормональні коливання, нейроімпульси. Вони навчаються.

Слово «навчаються» луною вдарило в голові Джека.

Це було його формулювання.

На екрані з’явився наступний слайд.

Формула.

Його формула.

Навіть не переписана — майже без змін. Ті самі позначення. Та сама послідовність.

Джек відчув, як усередині щось різко стиснулося. Ніби грудну клітку стягнули ременем.

Він не був повністю здивований.

Десь глибоко він завжди знав, що Адріан здатний на багато що.

Але не на це.

Поруч хтось захоплено прошепотів:

— Геніально…

Оплески посилилися, глухі й щільні, як хвиля.

Адріан усміхався. Світло відбивалося в його очах.

— Ми довго йшли до цього результату.

Ми.

Джек відвів погляд. На секунду стеля зали здалася надто низькою.

Він зрозумів дві речі одночасно:

Перше — проєкт живий.

Друге — він йому більше не належить.

Анна стояла за кілька кроків, спостерігаючи за його обличчям. Навколо неї люди перешіптувалися, робили фотографії, світло екранів відбивалося у склі стенда.

Вона не знала деталей, але відчувала — щось не так. У напрузі його плечей, у тому, як він дивиться на екран.

У цей момент завібрував телефон.

Ім’я на екрані.

Її колишній чоловік.

Серце неприємно стиснулося.

Вона заплющила очі на секунду й відповіла, відходячи вбік, ближче до сходів, де звук зали був приглушенішим.

— Тобі не соромно? — голос був різким, надто гучним у слухавці. — Ти на виставках, а син із чужими людьми.

— Він із моєю сестрою, — тихо відповіла вона, дивлячись на блискучу підлогу під ногами.

— Ти граєшся в науку. А я розгрібаю наслідки.

У грудях знову піднявся той самий тиск — важкий, липкий. Ніби повітря стало густішим.

— Я роблю це заради нього, — сказала вона.

— Ти завжди робиш усе “заради нього”. А насправді — заради себе.

Зв’язок обірвався.

Анна опустила телефон.

Світ на секунду став надто гучним — кроки, голоси, оплески, музика з колонок.

Вона розвернулася і попрямувала до сходів, що вели в хол, де було менше світла і менше людей.

— Усе гаразд?

Голос Джека наздогнав її раніше, ніж він сам.

Вона зупинилася. Сходова зона була освітлена м’якше, бетонні стіни приглушували шум.

Очі блищали, але сльози не падали.

— Іноді здається, ніби я все роблю даремно, — сказала вона чесно. — Ніби я біжу за чимось, чого вже не наздогнати.

Джек дивився на неї й бачив знайомий стан.

Ту межу, де втома майже сильніша за віру.

— Не даремно, — тихо відповів він. — Якщо ти відчуваєш, що це правильно — значить, не даремно.

Він говорив це більше собі, ніж їй.

Вона вдихнула. Глибше.

І в цей момент із її кишені вислизнув кулон.

Він ударився об сходинку, видавши легкий скляний дзвін.

Маленька скляна капсула з металевими пазлами всередині. Деталі повільно перекотилися, тихо брязнувши.

Джек нахилився і підняв його. Скло було теплим від її тіла.

— Це…?

— Для Сема. Він любить роботів і механізми. Коли нервує — перебирає деталі всередині.

Капсула ледь брязнула, коли Джек передав її назад.

— А моя Діана любить магію, — сказав він.

Вони обоє на секунду усміхнулися.

Не як науковці.

Як батьки.

— Міллер.

Голос змусив їх озирнутися.

До них підійшов Адріан разом із високим чоловіком у темному костюмі. Від нього пахло дорогим парфумом і холодною впевненістю.

— Доктор Міллер, — представився той. — Я представляю PHARMASY. Ми раді, що ви все ж прийшли.

Адріан дивився спокійно. Надто спокійно.

— Ви повернулися вчасно. Нам потрібно об’єднати зусилля.

— Нам? — повторив Джек.

— Проєкт потребує завершення. А ви… — Адріан трохи нахилив голову, — усе ще його творець.

Пауза повисла між ними.

Чоловік із PHARMASY перевів погляд на Анну.

— Нам також потрібні сильні спеціалісти у сфері нейроархітектури.
— Майкл мені про вас говорив.

Анна завмерла. У повітрі знову стало прохолодніше.

— Я не працюю в компанії, — сказала вона.

— Поки що, — м’яко відповів чоловік.

Джек відчув, як усередині знову зіштовхуються два бажання:

Відмовитися.

Або повернутися.

Він згадав крапельницю.

Монітор.

Слова «кома».

Запах лікарні.

— Якщо це допоможе врятувати життя… — сказав він повільно. — Я згоден.

Анна подивилася на нього.

У її погляді була суміш страху й рішучості.

— Я теж.

Адріан усміхнувся. Майже щиро. Майже.

Він поплескав Джека по плечу.

— Радий, що ми знову разом.

Але його очі залишалися холодними.

У залі знову ввімкнулося світло.

Люди поверталися до стендів, перемовлялися, сміялися. Музика змінилася фоновим гулом.

Скляний куб із нанорідиною тихо світився.

Усередині частинки рухалися інакше, ніж раніше.