Розділ 4. Розпізнавання

Світло софітів било в очі — різке, холодне. Воно випалювало тіні й робило обличчя в залі неприродно яскравими. Адріан стояв на сцені впевнено, як людина, яка давно чекала на цей момент. За його спиною оберталася голографічна модель — знайома архітектура, знайомі зв’язки, структура саморегульованого каркаса. Тонкі лінії перетиналися, спалахували вузли, імпульси бігли по схемі. Надто знайомій.

— Ці наніти здатні розпізнавати людину, — говорив Адріан. — Вони адаптуються до біологічних показників. Реагують на тепло, гормональні коливання, нейроімпульси. Вони навчаються.

Слово «навчаються» вдарило в голові Джека. Це було його формулювання.

На екрані з’явився наступний слайд. Формула. Його формула. Майже без змін — ті ж позначення, та ж послідовність. Джек відчув, як усередині все стиснулося, ніби грудну клітку стягнули ременем. Він не був повністю здивований. Десь глибоко він знав, на що здатен Адріан. Але не на це.

Поруч хтось прошепотів:

— Генiально…

Оплески посилилися. Адріан усміхався, світло відбивалося в його очах.

— Ми довго йшли до цього результату.

Ми.

Джек відвів погляд. На секунду стеля здалася надто низькою. Він зрозумів дві речі одночасно: проєкт живий, і він більше йому не належить.

Анна стояла за кілька кроків, спостерігаючи за його обличчям. Навколо люди перемовлялися, робили фотографії. Вона не знала деталей, але відчувала: щось не так — у його погляді, у напруженні плечей. У цей момент завібрував телефон. Ім’я на екрані — колишній чоловік.

Вона заплющила очі на секунду і відповіла, відходячи вбік, до сходів, де було тихіше.

— Тобі не соромно? — голос у слухавці був різким. — Ти на виставках, а син із чужими людьми.

— Він із моєю сестрою, — тихо відповіла вона.

— Ти граєшся в науку. А я розгрібаю наслідки.

У грудях піднявся знайомий тиск.

— Я роблю це заради нього.

— Ти завжди все робиш «заради нього». А насправді — заради себе.

Зв’язок обірвався. Анна опустила телефон. Світ на секунду став надто гучним — кроки, голоси, музика. Вона розвернулася і попрямувала до сходів.

— Усе гаразд?

Голос Джека наздогнав її. Вона зупинилася. Тут світло було м’якшим, шум приглушувався стінами.

— Іноді здається, ніби я все роблю дарма, — сказала вона. — Ніби біжу за тим, чого вже не наздогнати.

Джек подивився на неї й упізнав цей стан — межу, де втома майже сильніша за віру.

— Не дарма, — тихо відповів він. — Якщо ти відчуваєш, що це правильно — значить, не дарма.

Вона зробила глибокий вдих. У цей момент із її кишені вислизнув кулон. Він ударився об сходинку, дзенькнув. Маленька скляна капсула з металевими деталями всередині. Джек нахилився й підняв його.

— Це…?

— Для Сема. Він любить механізми. Коли нервує — перебирає деталі.

Капсула тихо дзенькнула, коли він передав її назад.

— А моя Діана любить магію, — сказав він.

Вони на секунду усміхнулися — не як науковці, а як батьки.

— Міллер.

Голос змусив їх обернутися. До них підійшов Адріан разом із високим чоловіком у темному костюмі.

— Докторе Міллер. Я представляю PHARMASY. Ми раді, що ви прийшли.

Адріан дивився спокійно. Надто спокійно.

— Ви повернулися вчасно. Нам потрібно об’єднати зусилля.

— Нам? — повторив Джек.

— Проєкт потребує завершення. А ви… усе ще його творець.

Пауза повисла між ними. Чоловік перевів погляд на Анну.

— Нам також потрібні спеціалісти в галузі нейроархітектури. Мені про вас говорив Майкл.

Анна завмерла.

— Я не працюю в компанії.

— Поки що, — спокійно відповів він.

Джек відчув, як усередині стикаються два рішення: відмовитися чи повернутися. Він згадав лікарню, монітор, слово «кома».

— Якщо це допоможе врятувати життя… — сказав він. — Я згоден.

Анна подивилася на нього. У її погляді змішалися страх і рішучість.

— Я теж.

Адріан усміхнувся і поплескав Джека по плечу.

— Радий, що ми знову разом.

Але його очі залишалися холодними.

У залі знову ввімкнулося світло. Люди поверталися до стендів, перемовлялися. Скляний куб із нанорідиною тихо світився. Усередині частинки рухалися інакше, ніж раніше — непомітно для оточуючих. Вони збиралися ближче до одного боку скла, туди, де стояли Джек і Анна. Один із датчиків знову коротко блимнув. Технік насупився, наблизився до панелі.

— Дивно…

Але його відволікли, і він відійшов.

Десь глибоко всередині системи вперше виникла нестабільність. Ледь помітна. Майже красива.