Розділ 3. Точка перетину

Ранок був ясним. Світло ковзало по стінах кухні, відбиваючись від скляного столу й раковини. Відблиски дробилися на підлозі. У квартирі пахло тостами й кавою — Сара прокинулася раніше за всіх і відчинила вікно, впустивши прохолодне повітря.

Анна застібала сумку, перевіряючи список: ноутбук, зарядний пристрій, блокнот із нотатками, флешка з архівами досліджень. Пальці рухалися автоматично, як перед іспитом.

У кімнаті Сем спав, згорнувшись клубочком. Ковдра збилася, одна нога була відкрита. Його пальці стискали край тканини — звична дія, ніби він тримався за невидиму опору.

Анна затрималася у дверях. У кімнаті було тихо — лише дихання дитини й далекий шум вулиці.

— Я повернуся ввечері, — прошепотіла вона.

Вона знала: Сем не любить змін. Навіть коротка відсутність матері для нього — як зсув звичного порядку.

На кухні Сара зробила ковток кави.

— Може, хоча б там зустрінеш когось нормального, — сказала вона з легкою усмішкою.

Анна зітхнула, поправляючи ремінь сумки.

— Я їду не за цим. Мені потрібно зрозуміти, що відбувається в нейротехнологіях. Якщо є хоча б один шанс допомогти Сему — я маю його побачити.

У коридорі діти Сари бігали й сміялися. Сем вийшов із кімнати, затулив вуха й завмер. Обличчя напружилося, плечі піднялися.

Анна одразу присіла перед ним, м’яко торкнулася його рук.

— Потерпи, маленький. Я швидко.

Він кивнув, не дивлячись на неї. Її серце стиснулося.

Місто вже жило в русі. Скляні фасади відбивали сонце, люди поспішали, машини сигналили, екрани на будівлях переливалися рекламою. Над центральною площею висів великий банер:

«НАУКОВА ВИСТАВКА 2030. НАНОТЕХНОЛОГІЇ — ВІДРОДЖЕННЯ СВІТУ»

Літери блищали, як обіцянка.

Анна приїхала раніше за Майкла, підбори глухо стукали по плитці. Перед входом товпилися люди — костюми, бейджі, ділові розмови. Вона відчула знайоме напруження: занадто багато поглядів.

Телефон завібрував: «Буду за 10 хвилин».

Анна озирнулася і помітила кав’ярню в кутку площі. Вона зайшла всередину.

— Зелений чай, будь ласка.

Коли чашка опинилася в руках, тепло трохи зняло напруження. Вона стояла біля вікна й дивилася на будівлю виставки.

Можливо, саме тут щось зміниться.

В іншому кінці площі Джек зупинився біля кіоску.

— Чорну. Без цукру.

Він майже не спав. Гарячий стакан обпік долоню, гіркота кави прояснила думки. Біль нікуди не зник, але став чіткішим.

Сьогодні він був тут не як переможець, а як людина, яка втратила надто багато і шукає, за що можна вхопитися.

Він підняв очі на банер.

«Відродження світу».

Слова звучали майже як насмішка.

Майкл з’явився швидко й енергійно.

— Анна! Ти не уявляєш, скільки тут людей зі старих команд!

Він говорив із захопленням, Анна йшла поруч, трохи відстаючи від його темпу.

Усередині виставкового центру було прохолодно. Голограми, дрони, інтерактивні панелі — усе світилося й рухалося.

До них підійшли знайомі Майкла.

— Це та сама Анна Ріверс?

— Ти ж пішла з науки?

— Шкода, такий потенціал…

Слова звучали ввічливо, але в них відчувалася оцінка.

Анна кивала, відповідала коротко. Майкл захопився розмовою.

— Зачекай, я на хвилину, — сказав він і зник у натовпі.

Анна залишилася одна і вперше за ранок відчула полегшення.

В іншому кінці залу Джек розмовляв з Адріаном.

— Невже це не Джек Міллер?

Адріан виглядав бездоганно: костюм, впевненість, спокій.

— Давно не бачилися.

— Майже, — відповів Джек.

— Ми майже завершили те, що починали разом.

— «Ми»?

Адріан усміхнувся.

— Ти маєш це побачити.

Вони підійшли до центрального стенду. На подіумі стояв скляний куб, підсвічений знизу. Усередині — зелена нанорідина, що повільно рухалася, ніби реагувала на оточення.

Навколо чулися розмови й клацання камер.

Анна підійшла до того ж куба. Її погляд став зосередженим — не глядацьким, а професійним. Вона підняла руку й торкнулася скла. Поверхня була холодною.

Усередині рідина здригнулася.

З іншого боку Джек теж підняв долоню.