Розділ 2. Тиша перед бурею

Дружина Джека під’їхала до будівлі лабораторії ближче до вечора. Парковка перед входом була майже заповнена, вогні машин відбивалися у мокрому асфальті. Вона зупинилася на краю території, де ліхтарі світили слабше, а вітер сильніше бив дощем по склу. Ближче під’їхати було не можна — шлагбаум уже опустили.

Дощ посилювався, краплі глухо стукали по даху. Вона глянула на годинник: минуло п’ять хвилин, потім сім. Телефон показував слабкий сигнал. Вона видихнула, накинула капюшон і вибігла під дощ. Мокре листя липло до асфальту, підбори ковзали, вода швидко просочила пальто.

Біля скляних дверей було світло, але порожньо. Усередині — хол і стійка охорони. Вона постукала, але охоронець лише показав: «Чекайте». Хвилини тягнулися, холод пробирався під одяг. Вона простояла майже десять хвилин.

Коли двері нарешті розсунулися, зсередини вийшов Адріан. Він виглядав напруженим: бліде обличчя, вологе волосся, розстібнутий піджак, збитий комір.

— Вибачте, затримався, — швидко сказав він.

У руках у нього була картонна коробка, розмокла по краях. Він передав її обережно.

— Тут усе, що просив Джек. Зразки й записи.

Вона кивнула, відчуваючи вагу.

— Дякую. Він казав, що це важливо.

Адріан на секунду затримав погляд.

— Так. Дуже важливо.

Вітер посилився, дощ ударив навскіс. Адріан розкрив парасольку і провів її до машини. Вони мовчки перетнули парковку.

— Обережніше на дорозі, — сказав він біля дверей.

Тон був м’яким, майже турботливим. Вона відзначила це і одразу відпустила. Поставила коробку на пасажирське сидіння, зачинила двері й завела двигун. Двірники скрипнули по склу. Адріан ще мить постояв під дощем і повернувся назад.

Гроза набирала сили. Блискавки на секунди освітлювали будинок, світло в кімнатах тремтіло і поверталося. Джек сидів біля ліжка доньки. Діана притискала до себе сірого зайця з потертым вухом.

— А далі що? — прошепотіла вона.

— А далі маги побудували летюче місто, — усміхнувся Джек. — І воно трималося в небі, бо люди вірили одне одному.

Блискавка спалахнула.

— Тату… мама скоро приїде?

— Майже вдома, — він поцілував її в лоб і взяв телефон.

Гудки. Вітер ударив у скло.

— Ти скоро? — запитав він.

— Уже під’їжджаю, — відповіла дружина. — Дощ посилився, але все нормально.

Фари тягнулися розмитими лініями по мокрій дорозі.

— Обережніше, — тихо сказав Джек. Сам не зрозумів, чому.

Мить. Різке світло фар збоку. Скрегіт гальм. Удар. Тиша.

— Алло?.. — його голос став глухим.

У слухавці — шум, потім короткі гудки. Телефон вислизнув із руки й упав на підлогу, екран тріснув. Джек завмер. Гроза за вікном гриміла, ніби нічого не сталося.

Холодні краплі стікали по розбитому лобовому склу, вогні маячків дробилися у мокрому асфальті. Діана сиділа на задньому сидінні, пристебнута ременем, стискала зайця так сильно, що побіліли пальці. Сирени різали повітря.

— Мамо?.. — прошепотіла вона.

Двері розчинилися, всередину увірвався холодний повітря. Джек вибіг до швидкої. Діана побачила, як маму кладуть на ноші: бліде обличчя, заплющені очі.

У лікарні Діана заснула у Джека на руках — надто тихо для дитини її віку. Він сидів у коридорі, лампи гули, годинник відраховував секунди.

Двері операційної відчинилися. Лікар зняв маску, на обличчі — втома.

— Вона стабільна. Але сказати, чи прийде до тями, поки неможливо. Це кома.

Слова звучали відсторонено. Джек чув лише власне дихання.

Пізніше він ніс Діану коридором. Назустріч ішла жінка з хлопчиком років семи; хлопчик кричав, затуляв вуха, різко реагував на світло.

— Усе добре, Сем, усе добре… — тихо говорила вона.

Вони пройшли повз, на мить зустрівшись поглядами: у Джека — порожнеча, у неї — втома. І в обох — уперта іскра.

Долі перетнулися, але вони цього не помітили.

У палаті горіло м’яке світло приладів. Монітор звучав рівно, апарат ШВЛ працював тихо. Джек сидів біля ліжка дружини, стискаючи її руку.

— Я тут… Ти чуєш? Я все виправлю. Я знайду спосіб.

Слова звучали як обіцянка, яку неможливо виконати.

Пізніше він вийшов на вулицю. Асфальт блищав після дощу. Він сів на лавку, пляшка в руці здавалася важкою.

— Я втратила доньку, — сказала теща за його спиною. — Не хочу втратити онуку. Подумай про Діану.

Він мовчав, стиснув пляшку сильніше й кинув її. Скло розбилося.

Він ішов уздовж набережної, не помічаючи калюж, спіткнувся і впав.