Розділ 2. Тиша перед бурею

Дружина Джека під’їхала до будівлі лабораторії ближче до вечора.

Парковка перед входом була майже заповнена. Червоні габаритні вогні машин відбивалися у мокрому асфальті. Вона зупинилася далі — біля краю території, де ліхтарі горіли тьмяніше, а вітер сильніше жбурляв дощ у лобове скло.

Під’їхати ближче було не можна — шлагбаум уже опустили.

Дощ посилювався. Краплі стукали по даху машини щільним, майже безперервним шумом. Вона подивилася на годинник. Минуло п’ять хвилин. Потім сім.

Телефон показував слабкий сигнал.

Вона зітхнула, накинула капюшон і вибігла під дощ.

До асфальту липло мокре листя. Підбори ковзали. Вода швидко просочила тканину пальта.

Біля скляних дверей будівлі було світло, але порожньо. Усередині — довгий хол і стійка охорони. Вона постукала у скло, але охоронець лише показав жестом: «Чекайте».

Хвилини тягнулися повільно.

Дощ стікав по волоссю, по коміру. Холод пробирався під одяг.

Вона простояла так майже десять хвилин.

Коли двері нарешті розсунулися, зсередини вийшов Адріан.

Він виглядав стривоженим. Обличчя бліде, волосся мокре, ніби він щойно був надворі. Піджак розстібнутий, комір сорочки трохи збитий набік.

— Перепрошую, затримався, — сказав він швидко.

У руках у нього була картонна коробка — проста, без маркування, краї вже почали розмокати від вологи.

Він передав її обережно, ніби всередині було щось крихке.

— Тут усе, що просив Джек. Зразки й записи.

Вона кивнула. Коробка виявилася важчою, ніж вона очікувала.

— Дякую. Він сказав, що це важливо.

Адріан на секунду затримав погляд — надто уважно, надто зосереджено.

— Так, — відповів він. — Дуже важливо.

Вітер посилився. Дощ ударив навскіс.

Адріан розкрив парасольку — чорну, широку — і пішов поруч, прикриваючи її аж до самої машини.

Вони мовчки перетнули парковку. Вода стікала по краях парасольки, розбиваючись об мокрий асфальт.

— Обережніше на дорозі, — сказав він, коли вона відчиняла дверцята.

Тон був м’яким.

Майже турботливим.

Це трохи її здивувало.

Але не більше.

Вона поставила коробку на пасажирське сидіння, зачинила дверцята і завела двигун.

Двірники заскрипіли по склу.

Адріан стояв під дощем ще секунду, перш ніж розвернутися й піти назад до будівлі.

Гроза набирала сили.

Дощ — щільний, косий, ніби хтось вилив на місто ціле небо. Блискавки на частки секунди освітлювали стіни будинку — дипломи, акуратно розвішані в коридорі, їхні скляні рамки спалахували холодним світлом:

«Інженерія нанотехнологій»,
«Автономні системи».

Світло в будинку ледь помітно блимнуло. Лампочки здригнулися, на секунду потемніли й знову засвітилися, залишивши по собі відчуття крихкості.

Джек сидів біля ліжка доньки. У дитячій пахло теплою ковдрою, дитячим шампунем і легкою солодкістю печива, яке вона їла перед сном. За вікном дощ стікав по склу нерівними доріжками.

Діана притискала до себе м’яку іграшку — маленького сірого зайця з потертою вушкою і трохи розійденим швом на лапці.

— А далі що? — прошепотіла вона.

— А далі маги побудували летюче місто, — усміхнувся Джек. — І воно трималося в небі тому, що люди вірили одне одному.

Блискавка знову спалахнула, на секунду осяявши її обличчя.

— Тату… мама скоро приїде?

— Майже вдома, — він поцілував її в лоб, відчуваючи тепло її шкіри, і взяв телефон.

Гудки.

За вікном вітер ударив у шибку так, що рама тихо заскрипіла.

— Ти скоро? — запитав він.

— Уже під’їжджаю, — відповіла дружина. У слухавці чувся шум дощу, шарудіння двірників по склу. — Дощ посилився, але все нормально.

За вікном її машини двірники ледь справлялися з потоками води. Фари відбивалися в мокрому асфальті, мов розмиті зорі, розтягнуті довгими світловими лініями.

— Обережніше, — тихо сказав Джек.

Він не знав, чому додав це.

Мить.

Різке світло фар, що виринули збоку.

Вереск гальм, що прорізав дощ.

Метал, який рветься об метал.

Тиша.

— Алло?.. — його голос звучав глухо, ніби крізь воду.

У слухавці — лише шум.

Потім короткі гудки.

Телефон вислизнув із руки Джека і вдарився об підлогу, екран тріснув тонкою лінією.

Він завмер.

Гроза за вікном продовжувала гуркотіти, ніби нічого не сталося.

Холодні краплі стікали по розбитому лобовому склу, змішуючись із тонкими струмками крові й води. Мерехтіння вогнів відбивалося в мокрому асфальті, переливаючись червоними й синіми спалахами.

Ріки витеклого пального утворювали райдужні візерунки, що розпливалися в калюжах.

Але все це тьмяніло перед страхом.

Діана сиділа на задньому сидінні машини Джека, пристебнута ременем. Усередині машини пахло гаром, мокрою тканиною і чимось різким — металевим.

Вона стискала зайця так міцно, що побіліли пальці.

Її маленькі блакитні очі розгублено кліпали від гучних сирен.

У світлі проблискових маячків усе здавалося нереальним — як сон, який ніяк не закінчується.

— Мамо?.. — прошепотіла вона.

Дверцята машини розчинилися.

Холодний дощ хлинув усередину.

Джек вибіг назовні до швидкої.

Сирени стали гучнішими.

Діана побачила, як маму витягають і кладуть на ноші. Обличчя було блідим, волосся прилипло до скронь.

Її очі були заплющені.

Дощ продовжував іти.

Лікарня пахла антисептиком, хлоркою й кавою з автомата в кінці коридору.

Діана заснула у Джека на руках — надто тихо для дитини її віку. Її дихання було рівним, але надто глибоким, ніби організм просто вимкнувся від перевантаження.

Він сидів на жорсткій лавці в коридорі. Під стелею гули лампи денного світла. Годинник на стіні відміряв секунди сухим клацанням.