Розділ 18

Злякавшись, він поклав Люка на землю й упав до ніг главаря.

— Па-па-пане, змилуйтеся! Ми лише звичайнісінькі слуги колишнього господаря маєтку! Ми нічого не знаємо. Наш господар покинув нас тут як непотріб, бо в повозці на нас не було місця. Прошу, н-н-не вбивайте! — благав слуга, не перестаючи кланятись у ноги ворожому ватажкові.
   Покірність — єдиний шанс на порятунок у цій ситуації.
 Главар пронизав поглядом слугу й, не думаючи, кивнув своїм товаришам:

— Хлопці, приберіть їх.

Слуга знову припав до його ніг,  щосили притиснувся до них обличчям  й ще дужче став благати.

— Благаємо вас, великодушний пане! Ми виконуватимемо будь-яку роботу! Станемо вашими вірними псами! Благаю, тільки змилуйтеся! — щодуху кричав слуга.

Знову глянувши на плачучого від відчаю слугу, ватажок химерно зітхнув, мовляв: "Нащо мені цей непотріб".

Тоді слуга вмить змінив тактику й почав втиратися в довіру ватажкові.

— Пане, я служив у цьому домі понад тридцять років і знаю всі закутки життя цього підлого, жорстокого сімейства. І я з радістю поділюся з вами усім, що тільки бачив і чув. Я стократно відплачу вам за мій порятунок і буду віддано служити новому, істинному, первинному і єдиному володарю наших земель! Вам, ваша світлосте! — переконливо й віддано проказав слуга й вкотре уклонився до самої землі ватажкові.

Такі влесливі догоджання таки підігріли норов гордовитого ватажка. Він почув саме те, що завжди хотів почути від тутешніх місцян. Тож це спрацювало, і він махнув рукою слузі, мовляв: "Підведись". Тоді його погляд упав на ледь дихаючого Люка, що лежав на землі весь цей час, приходячи до тями.

— А цей що? — махнув у сторону юнака ватажок, на що слуга почав на захист відповідати:
— А це… це особистий музикант цієї родини. О, пане, він — дивовижний талант. По всьому Клірвелу й околицях ходитимете, та такого дару ніде більше не знайдете. Колишній пан, як почув його, одразу найняв його й тримав у себе, аби він нікому іншому з вельмишановних вельмож не служив більше. Настільки унікальний хлопець, будьте певні! — як ніколи впевненим тоном розхвалював Шон Лукаса.

  Унікальна, неповторна власність. 
Це те, що приваблює таких владних пройдисвітів із комплексом бога. Якщо повезе, — то це єдиний вихід для цього хлопця.
 Інакше — смерть на місці. 
Тепер усе залежить від Лукаса. Він повинен довести свою унікальність.
Напівпритомний Лукас зібрав останні частинки сил і крізь нестерпний біль підвівся на ноги.

— Це правда, пане. Я був єдиним музикантом сім’ї містера Фліма. Єдиним, кого він визнавав.
 Та тепер… тепер для мене честь стати єдиним, хто радуватиме саме ваш слух своїм талантом, наш новий володарю! — підхопив за слугою Лукас і, зціпивши зуби, вклонився найзатятішому ворогові своєї родини.

Атмосфера такого возвеличення змусила главаря, неначе півня, гордовито випрямитися.

"Не встиг переступити поріг Клірвела, як місцеві вже падають мені в ноги й благають стати моїми підданими. Не думав, що це буде так просто", — химерно всміхнувшись, подумав главар. Тоді глянув на понівеченого хлопця.

— Ну то йдемо. Докажеш цей свій унікальний талант. — кинув ватажок і попрямував уперед.

Лукас зі слугою знову низько вклонилися, не перестаючи вдавано прихильно дякувати ватажкові, й пішли за групою.

За воротами вже чекало ціле варварське військо вельденорців. Весь цей час вони прочісували місто, обкрадаючи домівки, виганяючи звідти їхніх жителів та поселяючись у їхніх домівках. Обравши один із вишуканих маєтків неподалік маєтку Флімів, главар увійшов усередину й наказав слузі Шонові швидко знайти людей та зготувати найпишніший бенкет для нього з його товаришами, а також притягти туди фортепіано.

У ту ж мить у маєтку почалася біганина. Випадкові перехожі почали кланятися ватажкові й сполохано допомагати приводити маєток до ладу для його нових господарів, аби лиш врятувати свої життя.

 

***
Настав вечір. Група вельденорців на чолі з ватажком позаймали свої місця за бенкетним столом і ненаситно почали змітати усе з нього.
Лукас швидко взявся перев’язувати свої рани та опіки. Ніхто не чекатиме, доки вони загояться. Він розумів: або він крізь невимовний страх і біль бере себе в руки й творить диво, або одразу прямує на шибеницю.

Тож, закінчивши з ранами, юнак вмився, привів себе до ладу, вдягнув гарний одяг, який знайшов у маєтку, та подався до нових господарів.

Він увійшов до вітальні, звідки долинав гучний регіт, став посередині й уклонився присутнім. Варвари витріщилися на хлопця й притихли. Тоді юнак зайняв місце за фортепіано, виставив руки на клавіші, намагаючись приборкати глибокий страх.

   Він ніколи не грав на публіку. 
Не кажучи вже про таку, що ладна в долю секунди знести йому голову, якщо їм щось не сподобається.
 І не кажучи про стан, коли на тілі численні травми, що ниють і наривають на кожному його клаптику.

Але коли, як не зараз, показати все на що він здатен, коли весь його талант та наполегливі заняття стають єдиною рятувальною плотиною?

Заплющивши очі, юнак зібрав усю свою волю. 
У пам’яті постала картина: Лукас, ще юний, грає перед матір’ю.
Тоді він так боявся її розчарувати, що старався з усіх сил. Він згадав її теплу посмішку, коли, додаючи місцями власну імпровізацію, відходив від оригінальної партитури, щоб якомога дужче вразити її. Він згадав її захоплення і щирий сміх якими вона огортала його. Щоразу це дарувало таке піднесення. Допоки цей щасливий час не перервала та сама пожежа, яка забрала її життя. Тепло минулого, що так зігрівало його, враз змінилося лютим гнівом.

Він поглянув в очі нічого не тямущого ватажка — і вмить щось перемінилося всередині юнака. Зник страх і тремтіння. 
Юнак посміхнувся присутнім. Лють змішалася з притворною ввічливістю.
І в наступну мить руки самі полетіли по клавішах у нестримній музиці, неначе підносячи в повітря всіх присутніх.