Розділ 16

«Чому сигнал досі ніхто не відміняє?» — почав тривожитися Люк, коли з-над двору вкотре залунав гучний звук. Після цього з вулиці почав долинати шум метушні. Лукас підбіг до вікна, щоб виглянути на двір, і побачив людей, які полохливо бігали туди-сюди з речами в руках. Хлопець вибіг на двір. На вулицях, очевидно, зростала напруга. Він зупинив випадкового чоловіка, який пробігав повз.

— Не підкажете, що відбувається? — обережно запитав Люк.
— Там вельденорці! На побережжі купа їхніх кораблів. Вони вщент розгромили нашу оборону і тепер прямують сюди! — тривожно відповів той.
Лукас застиг на місці від почутого.
«Юстин був правий», — подумки сказав він, усе ще приходячи до тями. —"Тоді батько не хотів мене чути. Відповідно, ніхто не підготувався до нападу."
Чоловік взяв хлопця за плечі й, трясучи, продовжив своє попередження:

— Юначе, не можна зволікати! Якщо ви фіолієць, вам треба вшиватися звідси, доки голова на плечах! Вони вже прямують до маєтку губернатора! Це повстання! Повстання! — прокричав він і продовжив бігти в запланованому напрямку.
Люк відчув, як кров на мить застигла в його жилах.

«Вони прямують до нашого маєтку? Це означає, що всі в небезпеці! Батько, Стефан… Глорія. Що, раптом вони вже дібралися до них? Вельденорці безпощадні. Вони всіх повбивають!» — тривожився юнак, прямуючи вбік маєтку крізь зустрічний бурхливий, сполоханий натовп.

— Хлопче, куди ти прешся? Назустріч смерті?! — вигукували випадкові перехожі Люкові, який прямував проти всього натовпу, зовсім у протилежний бік від єдиного шляху до порятунку.

   Чим ближче було до дому, тим сильніше рідшав натовп, аж доки юнак не залишився зовсім сам на своєму шляху. Це, очевидно, лякало його. Але думки про Глорію та свою рідню, якою б вона не була, не дозволяли юнакові зробити інший вибір. Тож він продовжував рішуче прямувати до будинку.
 

   Підійшовши до будинку, він побачив відчинені ворота.
«Їх ніколи не тримали відчиненими. Батько ніколи не допускав цього!» — подумав він злякано й рвонув усередину. Зайшовши в маєток, він гукав усіх, кого знав.
Батьку? Стефане? Ви тут? — блукав він коридорами.
Дядьку Бене? Глоріє? — відчайдушно продовжував він.

Зрозумівши, що маєток пустий, він присів на землю. Вмить його накотило розчарування.
«Нікого. Лишився я один. Знову один».
Лукас не міг зрозуміти: всі справді просто забули про нього й самі покинули дім, рятуючись? Просто залишили його на свавілля долі? Чи, можливо, вельденорці вже вивезли їх кудись і тримають у заточенні?
Думки й емоції юнака змішалися в голові.

Та раптом юнак почув фиркання коней з-над двору.
— Вони таки повернулися? — Люк обнадійливо вхопився за цю думку і швидко виглянув у найближче вікно, що виходило на вулицю.
Однак надія змінилася жахом.
У дворі зупинилася група чоловіків, кремезних з вигляду, озброєних та в обладунках. Їхній ворожий вигляд одразу давав зрозуміти — це ніхто інші, як вельденорці.
   Чоловіки по черзі злазили зі своїх коней і з гучним шумом йшли просто у маєток.
   Люк з жахом дивився на групу варварів з другого поверху.
Попереду від усіх ішов кремезний лисуватий чоловік, кремезніший за всіх інших. Лукас вмить упізнав його: ватажок усіх цих варварів — ніхто інший, як Реніто. Той самий заклятий ворог його родини. Той, хто привласнив собі всі заслуги його предків. Чоловік, який відібрав життя його матері. Відібрав його щастя, його сенс, його опору.
І ось він знову тут.
Прийшов відібрати й усе решта. Те мізерне, що залишилося після цього.

Величезний ком підкотив до горла, долоні запітніли, тіло затрусилося від страху та злості. Порівну страху і порівну злості.

— "Треба опанувати себе. Зараз я в небезпеці", — приводив себе до тями юнак і почав думати, куди йому сховатися, щоб перечекати, доки вони покинуть маєток.
   Подумавши трохи, він попрямував до бібліотеки. Вона була вельми великою і зберігала не тільки книги, а й усі архівні записи міських справ. Місця там було предостатньо, тож Лукас вважав це найкращим місцем схованки.

«Я заховаюся тут, поміж двох стелажних систем, тож і тіні моєї присутності не буде видно», — роздумував юнак, зсуваючи дві книжкові стіни зліва та справа так, щоб опинитися затиснутим між ними.
Юнакові наче вдалося. 

   Однак на лихо згодом він почув гучні кроки та грубі голоси тієї самої групи, яка, схоже, рухалася у бік цієї самої бібліотеки.

— Ось і вона, володарю, — заглянувши у відчинені двері, гукнув один з людей ватажка.

  На чолі з Реніто, група увійшла до бібліотеки й почала прочісувати полиці з архівними записами.
Лукас застиг, від страху затамувавши подих.
   Група вже доволі довго прочісувала всю бібліотеку, перевертаючи все на своєму шляху. Юнак молився про одне — лиш би ніхто з них не зачепив один зі стелажів, між якими він замкнув себе. Благо, він вибрав протилежний бік від архівних записів.

   Йшла друга чи то третя година, і стомлений Лукас почав прислухатися до того, про що говорять присутні.

— Ну ж бо! Я певен, дід тримав їх саме тут! — усе ганяв по бібліотеці своїх прихильників Реніто. Він був досить розгніваний.

«Схоже, вони шукають якісь конкретні рукописи», — розважав Люк. Він акуратно придивився в маленьку шпаринку між зімкненими книжковими відсіками й став спостерігати.

— Ось, знайшли! Схоже, це вони! — вигукнув один з кремезнів і простягнув ватажкові.
Той глянув на один з рукописів і єхидно посміхнувся. Після чого переможно розвів руки в сторони й грубезним голосом заявив товаришам:

— На цьому з цими тупорилими фіолійцями буде покінчено, панове!

 Ось і ті самі рукописи про поховання предків цих нікчем. Одна іскра, - і більше ніхто ніколи не знатиме де їх шукати. Тепер ми перепишемо історію так, як усе мало бути спочатку. А їхні шмаркливі скарження про винищених предків нашими руками, більше нікого вже не будуть турбувати. Адже про що не записано — те й не може бути втрачено, правильно? -
У відповідь пролунали хвалебні вигуки та овації товаришів.