Розділ 15

Колись Флім був рішучим лідером, який міг утерти носа будь-кому. Він любив виступати на площах, гордо і сміливо відстоював права своїх мешканців із Фіоліції. Адже його прапращур збудував це місто і це місце.

Тоді воно було лише маленьким будиночком, у якому поселилася нова сім'я зі своїм кочівним племенем — фіолійцями. Морські глибини дарували рибальську перевагу, а родючі землі, старанно доглянуті жителями, — безліч чудових плодів. Тож нове невеличке містечко процвітало в успішній торгівлі.

Та одного разу на горизонті містечка з'явилися невідомі люди. Вони довго спостерігали за містом із сусідніх гір. І одного дня прийшли до воріт й почали руйнувати їх. 

Коли старійшина послав дізнатися, хто вони, — ті заявили, що були першими, хто поклав око на цю територію задовго до того, як це плем'я тут оселилося. Чи було це правдою, — ніхто не знає. Та попри це вони наполягали, що жителі повинні покинути його, інакше вони витурять їх власноруч.

Що в подальшому вони і зробили.

Люди залишилися без домівок, а плодами їхньої важкої праці насолоджувалися загарбники.

 Фіолійці змушені були оселитися в сусідніх містечках. Усі околиці знали про цей працьовитий, відкритий народ, тож радо допомогли племені оселитися у них на час, доки вони стануть на ноги.

Довгий час плем'я намагалося збагнути, як їм повернути втрачене. З роками, невтомною боротьбою, їм таки вдалося повернути частину своїх земель. Однак нахабні варвари — вельденорці — почали утискати їх і жахливо поводитися з жителями. Вони заявляли, що ті витурили частину їхніх жителів і живуть у їхніх домівках. Зовсім не згадуючи натомість у своїх звинуваченнях тих, хто ці ж будинки і побудував та першими жив у них. 

Так минав час, а утиски все не припинялися. Флім сміливо боровся з ними і неодноразово відстоював своє місто й землю своїх предків. До тих пір, доки варвари не підібралися до його маєтку й не спалили його. Внаслідок пожежі Флім втратив дружину й декількох вірних підданих, які завжди були для нього мудрими радниками й опорою. Та в той день він втратив не лише свою опору, а й сміливість перед обличчям зла.

Він заліг на дно, заплющив очі на всі дії ворога у своєму місті, аби не провокувати нових нападів. Та з того часу перемкнув усю свою увагу на старшого сина, у якому змалечку проглядав лідерські здібності. Він тренував його в усіх своїх обов'язках і з юного віку зробив його своєю правою рукою. Флім сподівався, що Стефан стане гідною заміною і в майбутньому закінчить почату ним боротьбу.

Натомість, дивлячись на молодшого сина, він бачив у ньому покірний характер, як у своєї загиблої дружини: такий же тихий і спокійний, творчий. Ніколи не скаже, чого хоче, не зізнається у болях, не в змозі самотужки захиститися. Яка користь із такого наслідника, коли на кону стоїть земля предків, яку вони так важко виборювали? Й помістя, в яке вони стільки вклали сил?

Однак у цей день Флім зрозумів, наскільки помилявся. Дивлячись на Стефана, який сидів у кареті навпроти й тремтів від переляку, раз у раз виглядаючи з вікна, чи немає за ними хвоста, Флім зрозумів, що все, що він робив, було неправильним. Він уклав стільки сил і часу даремно. Це усвідомлення різало його серце.

— "Невже ти справді сподівався, що, будучи боягузом, виховаєш синів сміливців, Фліме?"