Розділ 14

Флім відчув велике спантеличення й розгублення. Невже справді доведеться покинути тут своє життя, й усе, що він збудував за ці роки? Неприйняття реальності змусило його свідомість ніби повиснути десь у повітрі.

— Пане, не можна зволікати! Потрібно вивести вас із гостями, доки вони не заявилися сюди!

— "…Я буду змушений тікати?.. Справді тікати?.." — усе ще оговтувався він.

Нарешті схаменувшись, він наче повернувся на землю й почав метушливо вештати будівлею та стукати у всі двері.

— Стефане, підводься! Бене, збирай своїх дітей та слуг! — носився він від дверей до дверей, здіймаючи галас і будячи всіх мешканців.

— Що відбувається? — прибіг наляканий Бен.

— Відбувається те, що ти був правий, Бене. Треба забиратися!

— Стій, не поспішай! Поясни нормально! — намагався заспокоїти товариша Бен, усе ще намагаючись розібратися в причині переполоху.

— Ти був правий, кажу! Реніто преться сюди зі своїми варварами!

Бен заціпенів від почутого, а тоді почав думати, що робити.

— Я знаю, куди тікати, Фліме. У нас за Астервілем є звіроловна хижина для мисливства. Вона захована в одному лісному підземеллі й нікому про неї невідомо. Жодних поселень у радіусі двухста миль. Лише степи і дика природа, якої не торкалася рука людини. Вони ніколи не знайдуть нас. Переховаємося з дітьми там певний час, доки все не втрясеться. Тутешні популяції тварин дозволять без проблем протриматися, харчуючись дичиною. Це єдиний вихід, який я бачу. 

— Бене, яка ще звіроловна хижина? Хочеш, щоб я жив у лісі, як дикун? — обурився ще досі не зовсім притомний Флім.

— Отямся, бовдуре! В тебе є кращі ідеї?! — почав трясти за плечі невгамовного друга Бен.

— Гаразд, гаразд. Нехай буде по-твоєму. Збираймо дітей.

Слуги почали готувати повозки до відправлення. Флім дійшов до кімнати молодшого сина.

— Вставай, дурню. Нам треба тікати, — стукаючи у двері, відрізав батько.

Однак у відповідь — тиша. Почувши, як з-під дверей тягне холодом, Флім увірвався до кімнати.

— Лукасе, немає часу!..

Розчинивши двері, батько побачив лише порожнє ліжко та відчинені навстіж двері балкона, звідки й долинав холод. В одну мить його накрив лютий гнів. Але вже в наступну він злякався. Адже час ішов на хвилини, і шукати сина не було коли.

Стефан вибіг до батька й сполохано закричав:

— Батьку! Вельденорці тут? Вони вже тут? Ми всі за-загинемо?!

— Заткнись, дурню. Твій брат пропав. Збирайся і виходь на двір, треба проконтролювати збори.

— Але нам загрожує небезпека… Не можна зволікати! Треба швидко тікати, а то помремо всі!

— Зберися! — тепер стряснув за плечі сполоханого сина Флім. — Йдеш на двір і контролюєш збори! Зрозумів?

— З-з-зрозумів, — ковтаючи слину, відповів Стефан і пішов на двір.

Флім хутко побіг коридором і звернувся до одного зі своїх вірних слуг, якому найбільше довіряв.

— Шоне!

— Кажіть, пане, — уважно прислухався той.

— Шоне, Лукас зник. Схоже, він, керуючись образою на мене, кудись утік через вікно. Прошу, знайди й привези його до Астервіля цілим і неушкодженим. Але не спускай із нього очей і ні на хвилину не відходь. А якщо буде біда — захисти його або десь сховай, прошу тебе!

Сказавши це, Флім похмурнів. Гострота ситуації змушувала його піти на крайні заходи. Він зрозумів, що чекати повернення сина означає наражати на небезпеку життя всіх інших у помешканні.

Бен рішуче не погоджувався з таким рішенням друга. Однак нові тривожні звістки про швидке просування вельденорців змусили його таки погодитися на ці вимушені заходи заради решти дітей.

***

Зібравши всіх людей, вони розділили їх на дві карети: одна — для сім’ї Деверо, інша — для людей маєтку Фліма.

Глорія все бігала очима у пошуках Люка.

— А де Лукас?.. Невже ви… — налякано глянувши на дядька Фліма, спитала вона, раптово перервавшись.

Чоловік опустив очі й хутко піднявся у свою карету, не давши відповіді.

Юстина також не полишала тривога. Він усе думав про жінку з ринку, якій, вочевидь, теж загрожувала небезпека. Адже вона мала фіолійське походження. Тож він зібрав сили й підійшов до батька, який допомагав швидко завантажувати речі на повозки.

— Тату, знаю, в нас обмаль часу… Та я бачив жінку, фіолійку, їй теж потрібна допомога.

— Зараз не час для доброчинності, Юстине. Невже ти не розумієш?! — не зупиняючись у роботі, гнівно промовив батько.

— Я розумію, батьку. Та справа в тому… Батьку, вона…

— Ну що, Юстине?

— Я не впевнений… та вона дуже схожа на маму… Можливо… ти вже пробачив її... і зможеш врятувати її також?

— Твоя мати загинула, Юне! — не витримав Бен і зірвався на сина, кинувши ящик, який тримав, на землю. — Її немає серед живих. Вона загинула. Загинула в тій клятій пожежі. Крапка!

Усе затихло.

Бен, зрозумівши, що він щойно зробив, боляче зітхнув, закривши обличчя руками. Відбулося те, чого він так боявся всі ці роки. Під тиском ситуації наслідки його боягузливості перед лицем важкої правди виплеснулися назовні.

Нічна темрява тепер здавалася глибшою, ніж будь-коли. І наче поглинула в себе й серце Юстина. Лише сльози, що стікали по щоках хлопця, порушили цю напружену нерухому тишу.

Швидко витерши очі, Юстин підняв кинутий батьком ящик, поклав на повозку й мовчки ввійшов у карету.

  Всі швидко рушили у напрямку Астервіля. Кожен думав про своє. Здавалося, цей день змусив кожного зіштовхнутися зі своїм найбільшим страхом.

   Юстин, розбитий надіями, дивився у вікно. Звісно, глибоко в душі він знав гірку правду. Однак останні промінці світла, які він зустрів у цьому місті, змусили його знову підняти на поверхню того маленького, сповненого надій хлопчика.

   Бен сидів навпроти й дивився на розбитого сина і думав про те, як виправити свою жахливу помилку. Коли дружина загинула, він настільки загруз у жалобі, що для підтримки дітей не було сил. Він мав стати для них опорою, однак і гадки не мав, як йому хоча б самому стати на ноги. Тож не придумав нічого кращого за цю підлу брехню про матір, яка кинула їх і більше не хоче бачити. Серце Бена огорнув невимовний сором. Очевидно, він з тріском програв як батько.