Розділ 12

Замкнений у кімнаті Люк ніяк не міг заснути. «Не час розкисати, Лукасе!» — думав він про себе.
«Батько, швидше за все, позбудеться всіх маминих партитур. Я мушу негайно проникнути туди та врятувати бодай щось. Однак до моїх дверей приставили слугу Шона. З ним домовитися ніяк не вийде».
Подумавши ще трішки, він підвівся з ліжка й рвонув до вікна, щоб оцінити висоту. Другий поверх здався відчайдушному хлопцеві не таким уже й високим. «Усе залежатиме від того, як акуратно спускатися і як приземлитися», — розважав він.
«Навколо будинку всюди варта, але вікно виходить на задню частину будівлі. Якщо постараюся, зможу з балкона одразу перестрибнути на мур, а там побіжу до міста. Уже давно за північ, варта не буде такою пильною.
Та й мені більше нічого втрачати, тож і відступати нікуди».
Люк безшумно відчинив двері й вийшов на балкон. Він швидко перекинув ногу через кам’яні перила й виліз на їхній зовнішній край. Унизу темнів двір, а там напівсидячи дрімав вартовий. Усього за метр від балкона височіла кам’яна брама. Її вершина була трохи нижче рівня балкона, тож маневр здавався простим.
Він відштовхнувся й легко дістався до вершечка брами. Та сили в стрибку виявилося забагато, і чоботи ковзнули по гладкому каменю. Вага тіла потягнула хлопця вперед, і за мить Люк зірвався з брами й з глухим гупотом повалився на інший бік маєтку.
Цієї миті вартовий здригнувся й підскочив зі свого місця.
— Хто тут? — гукнув вартовий і подався вздовж брами пильно виглядати потенційну небезпеку.
Люк завмер, затримавши повітря, щоб ні найменшим шорохом не видати своєї присутності. Вартовий пройшов кілька метрів то в один бік, то в протилежний. Аж тут йому назустріч вибіг сторожовий пес родини Флімів, чим змусив вартового підскочити з переляку.
— Матінко! Арчі, чого шастаєш туди-сюди? — гаркнув сполоханий вартовий на пса й повернувся на свій пост.
Люк видихнув, зачекав ще хвилин із п’ять і подався в місто до маминої школи.
Прибігши на місце школи, він побачив, що двері відімкнені. Він увійшов усередину, і... його серце зжалося в грудях.
«Запізно...» — не міг повірити юнак.
Кімната, яка стільки років була домом для його душі, тепер повністю спустошена. Залишилися лише порожні полиці й стареньке фортепіано в центрі, яке не встигли прибрати. Зі сльозами в очах Люк підійшов до нього, сів на лавку й востаннє заграв улюблений твір, якого навчила його мама. Чуттєва музика різала серце, а в голові спливали спогади тих пам’ятних щасливих днів.
Потім сум змінився хвилею гніву.
«Через своє м’якосердя я не зміг захистити найдорогоцінніше для мене. Більше я цього не допущу!» — нутро юнака кипіло гнівом на батька і на себе.
Це було прощання. Прощання з тим колишнім, боягузливим Люком.
«Зранку я поверну все, що він звідси виніс. І поверну школу. Більше він не помикатиме мною! А зараз треба відпочити й зранку добре обдумати свій план».
Хлопець закрив кришку фортепіано, поклав на неї голову, спершися на руки, і задрімав.
Поспавши години з три, юнака розбудив різкий гучний сигнал, що долинав з вулиці. Він звучав по колу й усе не припинявся.
«Що це? Невже слуга сім’ї Деверо, Теодор, знову взявся за своє?
Але сигнал ніхто не зупиняє...
Чому ніхто його не зупиняє?»